Аферистка
Любов Борисівна Овсянникова








Дві подруги, схожі зовнішньо, потрапляють в складні обставини, через що намагаються почати життя спочатку. Але зазвичай такий шанс доля надає не кожному, і наразі його отримує лише одна з дівчат. Хто саме? Чого це їй коштуватиме і як вона ту нагоду використає?

Про це книга, виповнена небезпечних пригод і цікавих роздумів.






Любов ОВСЯННИКОВА

АФЕРИСТКА

Роман



Не можна прагнути лише особистого успіху чи щастя, бо то є побіжний ефект стремління до мети, набагато більшої за людину.

    

Віктор Франкл, австрійський психіатр











Розділ 1


1


Розкошуючи в березневих мріях і чеканнях, світ засинав.

Висока й струнка білявка стояла перед стендом з красномовним заголовком «Їх розшукує міліція» й відчувала одне — дикий, тваринний жах. Таким він завжди й буває, коли стикаєшся з утечею від смертельної небезпеки — явищем, відверто кажучи, неприродним для цивілізованої людини. До образи додавалося обурення: не в пустелі ж вона живе, не в хащах! Чи як? Бо, бач, наразі доводиться втікати, ні на кого не розраховуючи, замітати сліди… Бридота!

На думку дівчини, нині відбувалася якась абсурдна, навспак вивернута деформація стосунків — звір в образі Дидика полював на людину в її, Люленій, подобі. І вона оце тремтливо відвернулася абикуди, тільки б заховати обличчя від перехожих.

За коротке життя, втім виповнене пригодами й ризикованими починаннями, компенсованими надбанням скарбів і розкоші, таке трапилося з нею вперше. Ляк носив тотальний характер і захланну інтенсивність: боялися очі, тому не прагли подивитися назад; боялися ноги, тому прикипіло не зрушували з місця, хоч та нерухомість була вкрай чатівною, ладною кожної миті змінитися на біг; боялися руки, що нервово стискали сумку з жовтою валізкою всередині — предметом оцих неприємностей. А найгірше боялися плечі. Вони, зіщулені, трохи підняті до вух, занадто видавали її стан.

Як відомо, саме ляк втікача є каталізатором погоні, тому його ніяк не можна виявляти, бодай-як чи бодай-чим показувати іншим. Але як тому запобігти, як того позбутися? Втеча є втеча…

Ой, як голосно лунало оте страхітливе: «пах-пах-пах!» і «піф-піф-піф!», що — хвала Богу — не було стріляниною в глухому завулку, як не було відчутне «бух-бух-бух!» ударами кіперної баби на будівничих майданах навіжено розвернутого капіталізму. Перше, «пах-пах-пах!» і «піф-піф-піф!», — лише вчувалося Люлі в розпалених мозках, а друге, «бух-бух-бух!», — було реакцією її серця на витівки зляканої уяви.

Отож, малювала уява далі, будь ласка: «пах-пах-пах!», «піф-піф-піф!» — і все! І вже лежить вона тут, під оцим стендом, і більше не дихає, тільки стікає палкою до щастя кров’ю та розпливається калюжно на запльованому асфальті. Бр-р-р! Не хотіла б вона для своєї крові такої долі, вже краще нехай залишиться в зів’ялому з ляку тілі. Але Дидик її так просто, за здорово живеш, не відпустить. То до чого він удасться, яку помсту для неї вигадає?

Її очі вивчали кольорові портрети рекламно збалуваних злочинців і лихоманково перебігали супроводжувальні тексти на кшталт: «За вчинення тяжкого злочину розшукується…», «За жорстоке вбивство…». А ось уже дещо ближче: «За вчинки кримінального характеру розшукується шлюбний аферист… Зріст… Особливі прикмети…». От шкода, що тут не красується портрет гадючого торбохвата Дидика. Ох, як воно б зараз не завадило їй!

Ага, так значить він, як всякий гожий гад, обів’є її шию мотузкою і… Ось дивіться, який Люля має після цього вигляд, — вирячені очі, вивалений набік язик, синій набряк лиця. Навіть ім’я в нього відповідне до того — Давид, від «давити», задушувати себто. Але ж це несправедливо! Вона лише втікає од нього, прихопивши свої гроші, ну, — якщо ваші нерви витримають повну правду — на той шматочок і він вельми розраховував. Складається помилкове враження, ніби вона його пограбувала. Хоч то лише на його думку так. Але це і є стрижнем проблеми! То що ж робити, як не втікати? Адже те самісіньке хотів зробити й він — зникнути в туманній далині з отією жалюгідною валізою! Тільки, даруйте, вельмишановні, бридкі подробиці, — перед цим самраз і розмірковував, як з нею, Люлею, краще вчинити: «піф-пах» чи обвитися удавкою навколо шиї. Зрештою, Дидик не згидував би й ножа заштрикнути в бік та викинути її з вагона під колеса поїзда, коли б вона сиділа й чекала на завтрашню поїздку до Москви, як вони планували. Він солодко мріяв знешкодити її категорично й назавжди, щоб стати єдиним володарем жовтої валізки, а там, гляди, і всього її добра. Це як удасться. А чи не пішов би ти, дорогенький, під три чорти вибриком? — подумки запитала Люля, щойно вирахувала його наміри й упевнилася в них. І тут-таки зрозуміла, що на цю пропозицію він згоди не дасть. То для чого нариватися на неприємності, сидіти й чекати, поки за своє глупство накладеш головою?

Зваживши шанси сторін, Люля вирішила податися під три чорти сама — втекти куди подалі. Вже коли доля її така гірка, то ліпше довіку страждати з грішми, ніж пропасти нізащо злидаркою. Відтак вона зважилася й ось уже втілює своє рішення, діє… з дрижанням у колінах.

А ґедзь ляку, сто бісів йому, гуде: «Ось він тебе зараз — цап! І буде тобі, мила, привіт з того світу».

Саме тієї миті, коли дівчині мурахи побігли по шкірі й у сонячному сплетінні черв’ячком завертівся холодок, впевнена чоловіча долоня по-хазяйськи лягла на її плече й почала розвертати одерев’яніле дівоче тіло до себе.

— Так ось де ти, красунечко, є! Хотіла втекти од мене? Не вийде!

Люля тісніше стисла коліна, бо раптом учула ганебний напад на кшталт того, що розповідають про переполоханих ведмедів, — їй завжди це здавалося вигадками, чимсь з області мисливських байок. Тепер переконалася — ні, справді, клятий ляк перебігає з такими от фізіологічними ускладненнями. Та тільки вона дещо має в запасі! Що? Зухвалість. А ще — вміння миттєво зорієнтуватися й вдало піти ва-банк. Наразі не мала нічого іншого, як вдатися до того арсеналу, спокійно повернутися до чоловіка, котрий усе ще не прибирав своєї лапи з її плеча, і на ходу вигадати щось безневинне й правдоподібне, якщо ці цупкі граблі належать Давиду.

Мов кандидат в президенти перед теледебатами, безсоромно, нахабно, з викликом підняла очі, очікуючи побачити перед собою навісного переслідувача.

— Пробачте, я обізнався, — роздійняв клішні й одсмикнувся абсолютно чужий чоловік, зніяковілий, привабливий на вигляд і, з усього, інтелігентний.

— Ніч-чого, — заїкувато сказала Люля, враз утративши голос. — З ким не трапляється, — і мало не розцілувала його за те, що він не є анакондистий душогубець Дидик.

А думка за інерцією працювала у форсованому режимі, і вже не в попередньому напрямку — як втекти, а у випереджаючому — як знешкодити свого ворога. От було б прикольно, якби здати цього покидька в звіринець, відправити в буцегарню, нехай попариться на нарах та згадає яким лайном воно було раніше. Бач, на що зазіхнув: влопати зжатий нею врожаєць і не вдавитися!

Чоловік іще задкував од неї, смакуючи дивовижу того, що його омильність зробила щасливою чарівну дівчину й вона аж засіяла одразу. Мабуть, що він не встиг ні об чім подумати, бо, справді, де б же йому було знати про Давида, мурахи по шкірі, проблеми ведмежої хвороби й свою, раду для Люлі, непричетність до цього всього?

— То на все добре вам? — ніби не вірячи своєму щастю, чомусь запитала Люля. — Так! А я поспішаю, — і чимдуж метнулася до квиткових кас.

2


«Маю за що похвалити себе, еге ж, — між тим підсумовувала втікачка. — Але не надто! Те, що вдалося здиміти з дому, тимчасово знешкодивши Дидика, є лише успішним початком. А що далі? Куди від нього подітися? Як уникнути переслідування й зазіхань, навіть замахів? До чого справа дійшла, Боже милостивий! Де сховатися надовго й надійно? Як вціліти від виродка, який замислив з тобою поквитатися?»

Відповідей вона не мала.

А мусила знайти їх, і терміново. Тому, як завжди робила в хвилини замішання, Люля примусила себе облишити безладні душевні метання, а натомість зупинитися й гарненько зібратися на думці. Вона так і зробила, вгледівши оцей стенд. Витріщившись тепер на дегенеративні пики злочинців, ще раз прокрутила в пам’яті недавні події, переживаючи їх заново, виважуючись на наступний крок: кудись податися.

* * *


Ніби збоку, побачила вона події цього вечора і себе. Побачила, як вона втікала з шаленим биттям серця, тінню ковзала в метрополітенівському тлумі й зловтішно посміхалася від задоволення, перебуваючи в тому швидкоминучому настрої, коли маєш кайф, що насипав ворогові солі під хвіст і уявляєш, як йому з того зле. Нехай, непотріб, узнає, як безрадісно буває на світі жити!

Самраз насувалася глупа ніч і в сітях денного тралення тягла за собою сповнену весняними чеканнями прохолоду, струшувала краплини несміливого тепла й повівала вельми вчорашніми, зимними вітрами. Втікачка ледве тепер спам’яталася й пошкодувала, що так розпачливо тремтіла й тряслась, покидаючи проти ночі свій затишок, од чого її мало правець не вхопив, і ось маєте — схибила й не прихопила бодай-якої вдяганки, запасу білизни, косметики, інших речей з «набору істинної леді». Чи то й на краще? — подумалося мимохіть. Може, нею взялася опікуватися милостива пані планида і треба до неї прислухатися, заткнувшись?

Гаразд, далі побачимо. Дяка Богу, що вона-таки зробила половину справи — одважилася на перший крок до порятунку.

А діло було так. Майже зненацька отримавши незаперечні докази і остаточно переконавшись в таємних — кривавих! — намірах свого милого, почала імпровізувати, на ходу вносячи останні корективи в попередньо продуманий план свого врятування. Вдавши, що готується спати, розшнурувалася вповні: змила макіяж, розібрала зачіску, склала до шафи вбрання, заховала нові туфлі на високому підборі — все, як завжди. А тут і він зі своєю простудою затіяв лікуватися. Атож, не приведи Господи злягти з температурою в дорозі, коли вже й квитки куплено, й у Москві все приготовано, й ситуацію до того, щоб після вбивства Люлі кінці сховати, створено. Все завбачив, людожер, не врахував тільки весняних протягів і авітамінозу. Люля, перебуваючи під натиском підозр, ще тоді нашорошила вушка, коли тільки він вперше чхнув, розім’яла прямо в упаковці таблетки снодійного й тримала під рукою, чатуючи на сприятливу нагоду. А тут бачить — він склянку окропу бере, заварює чай, засипає туди колдрекс, збирається пити.

— Ти б шкалик коньячку перед чаєм дербализнув для ліпшого зігріву та горло б обв’язав, — розбираючи постіль, тринькнула вона й з байдужістю позіхнула.

Дидик останнім часом страшенно люб’язним став, це, до речі зазначити, її й насторожило найбільше.

— Дякую, люба, слушно зауважуєш, але, певно, краще меду ложечку додати, — посміхнувся злодійськи і вийшов у кухню до бару.

Спрацювало! Не інакше, як сама доля їй спасіння посилає, розраховуючи, що не з дуркою зв’язалась. А з цією дамочкою треба рахуватися, бо в іншому разі вона й відвернутися може, розчарувавшись в підопічній.

— Ну, меду візьми, краще спатимеш, — недбало проказала Люля, хутко висипаючи в склянку заготовлене снодійне.

І скоро по тому вона (як не лише за паспортом, а чистісінько справжня тобі Улита) з незвично блідим лицем, облізлими очима й у зім’ятій допотопній джуді, накинутій на бачений кращі часи спортивний костюм, у стоптаних шльопанцях лупилася довкруж на всі триста шістдесят градусів, помножених на чотири. Чому на чотири? Ха! Бо мала сканувати простір у всіх його трьох вимірах, та ще й час контролювати — в одному вимірі, перебігаючи думками від вчорашніх намірів до завтрашніх реалій.

Відмовившись від спокуси скористатися таксі, неквапом спустилася на станцію метро «Майдан незалежності», перейшла на станцію «Хрещатик» і автоматично повернула до платформи, з якої можна дістатися на «Вокзальну». Підхоплена людським виром, ледве увалилася до вагону — час вечірній, пасажирів море.

Ото вже що рідко з нею буває — це спогади. А тут насіли, мов комарі, й почали крівцю пити. Чомусь згадалося, як давно в дитинстві, коли в неї ще були татко й мама, вона не вміла вимовляти своє ім’я і замість Уля говорила Люля. Звідтоді Улита, чи по-домашньому Уля, на все життя залишилась Люлею. З шармом і не утерто, — думала вона. Не якась там смертельно вовча Ляля чи анекдотична Льоля, не примітивна Люся чи двозначна Гуля. А саме Люля — тепло, без претензій чи мавпячості.

Долоню муляла ручка вишуканого шкіряного «дипломата». З ним незручно було протискуватись у натовпі, його облямовані металом кути чіплялися об чужу одіж, не кажучи вже про те, що він був заважкий і жовтим на колір, що робило його до дідька помітним. Ще й кидався в очі невідповідністю до її зовнішнього вигляду. Це не просто небажано, непокоїлася Люля, а вкрай небезпечно. Що робити? Найперше заспокоїтися. Хто знає, що в тебе там, у «дипломаті», лежить? Дидик знає! Але я саме від нього й утікаю, і у великій мірі саме через оцей «дипломат». То хіба вже я така ні на що негаразда, що вляпаюсь на перших же кроках?

Люля набрала незалежного й байдужого вигляду, однією рукою ліниво повисла на верхньому поручні й уп’ялася незряче за вікно вагона. Знову поринула в спогади, тепер уже про недавні події, про те, що її найбільше бентежило.

Отож, з декількох незначних дрібничок у поведінці Дидика — з промельку в очах, який миттєво оголював його доти укриті мотиви, зі скрадливих поглядів у її бік — Люля давненько запідозрила, радше звіряче відчула, що він замислив і до чого почав стреміти. Через те на всяк випадок устигла обмізкувати приблизний контрплан, враховуючи можливі відхилення від нього й небажані ускладнення в конкретних обставинах. Та, бач, далебі, — домашня думка в дорогу не годиться. За її попередніми намірами щезнути безвісно передбачалося в Москві, де в неї є друзі й можливості. Але цього вечора здалося, що вона туди не доїде, що Давид прагне прискорити події, аби розв’язатися з нею ще до того. Мусила випередити його, убезпечитися, але й з подвійним ефектом — сама з носом не залишитися і його в дурні пошити. Знайшовся тут — вершитель життя, розпорядник її долі! А ще й сама доля, очевидно, розгнівана, що Дидик нею погейкує, підсуєтилася — допомогла з тим чаєм.

Чортове колесо думок підкидало дівчині то слушну ідею, то дурницю, а то взагалі йшло в розніс. От навіщо було брати з собою обидва квитки до Москви? Для чого вони їй? А нехай злодюга Дидик думає, що у неї є спільник! Може, це хоч трохи стримає йому кортіж одразу перегризти їй горлянку. Гаразд. А чого оце пертися на вокзал, де він якраз і почне її шукати? Ще, давай, і до Москви подайся, хай він уже зовсім не вагається, де ти є й що у тебе шифер завернуло. Відчепись! — гаркнула Люля власному панікерству.

Вона різко мотнула головою, струшуючи густе волосся так, щоби воно якомога краще закрило обличчя, й хоробро вийшла з метро. На поверхні її зустрів той самий недобитий сонцем свіжачок, що, мов полоз, вився протягом межи будівлями, ті самі насмішкуваті зорі, навічно вмонтовані в чорну безодню, і така сама, як була під землею, вокзальна тиснява.

От і добре, що вона має первісний вигляд. І нащо ото придумано малюватися, мов у папуасів? Все аби доп’ястися примарної індивідуальності, вихизуватися чим-небудь поміж іншими. Але — треба ж таке! — природа вперто й послідовно зводить ті викрутаси нанівець, підсуваючи всіляким параноїкам нову моду. За її диктатом вони знову робляться однаковими, мов з інкубатора. Сказано, тлум геніїв — це все одно тлум. Облиште, мізерні небораки, сіпатися й бунтувати. Живіть, як Бог дав.

Як Бог дав? Атож! Отож і вона мусить тепер так жити. Мусить бути, як усі. Зрештою, то і є найнадійніша схованка. Слушна думка! — зраділа вона. Тепер би ще дистанціюватися од маршрутів, якими бродить хижий Дидик, та й злитися — ха-ха! — з народом.

Так, стосовно зовнішності стратегію знайдено й себе на неї психологічно налаштовано, відтепер — ніякої косметики, хіба що помада та парфуми. А ось сьогодні для повного антуражу їй не вистачає величезної клітчатої сумки, з якими тут товчуться через одного. Ну, нехай не величезної, а такої, щоби сховати в ній жовтого «дипломата».

На розі вокзалу розсілася опасиста тітка в оточенні свого товару.

— Хто не взяв з дому валізи? Хто не подбав про сумку завчасно? Целофанові пакети! Сумки! Недорого! — завчено рекламувала вона свою продукцію.

— Скільки коштує ота клітчата сумка? — Люля показала на стосик складених сумок.

— П’ятнадцять гривень, сонечко.

Дівчина зробила покупку й нарешті сховала свою небезпечно помітну ношу в придбану торбу, дещо заспокоївшись. Стримуючи бажання мчати якомога швидше, направилася до входу в вокзал. Несподівано помітила яскравий стенд зі свіжою ще фарбою — щойно змонтували — «Їх розшукує міліція» й зупинилася біля нього…

На Київ давно лягли щільні сутінки, й звуки, що жили довкола, здалися їй трохи тихішими.

3


— То на все вам добре? — ніби не вірячи своєму щастю, чомусь запитала Люля. — Так! А я поспішаю, — і чимдуж метнулася до квиткових кас.

Там біля кожного віконця, мов бджоли біля льотка, юрмилися люди, вишикувавшись по два-три чоловіки в шерензі у подобу черги, яка дуже повільно просувалася. Люля посмикалася туди-сюди, зрозуміла, що нічого не вдіє й мусить стояти, як усі. Та це ж для мене віднині — норма, нагадала вона собі, притлумлюючи бажання швидше владнатися.

— Хто на московський експрес, не стійте, — долинуло від віконця, поблизу якого Люля пристала до потенційних пасажирів. — Квитків немає.

Біля каси бився чолом об скло розгублений молодик, схожий на пошлюблене ракло.

— Я їду за викликом, ось телеграма, — тицяв касирці жовтий папірець. — Мені лише два квитки до Тули, там моя мама помирає.

— За телеграмами даємо тільки на похорони. Чоловіче, відійдіть од вікна. Не заважайте працювати!

— Боже мій милий, — вигукнув той. — Що ж мені робити? — Він усе ще стовбичив там і, здавалося, вже не праг нічого іншого.

Почулися збуджені голоси, нетерплячі й рішучі:

— Тобі, голубо, може, бо-бо зробити? — люто прохрипів якийсь штимп, протискуючись поближче до каси й нахиляючись до віконечка. — Яке ти маєш право футболити цього хлопця? — він вправно орудував ліктями й хитрував, аби дістати квиток без черги.

— Ну, что там такоє!?

— Нехай іде розбиратися деінде й не гальмує чергу!

— Та проженіть отого нахабу! Диви, як пхається?

— Да ви что, люді? Помогітє же єму!

— Я маю два квитки до Москви, але тільки на завтра, — несподівано для себе знайшлася Люля.

— Мені підходить! — зрадів хлопець біля віконця каси, розмахуючи звідти рукою.

— Тоді віддайте мені свою чергу.

— Залюбки! Проходьте! — щаслива згода того, хто застряг на передовій у боях за квитки, потонула в невдоволеному гомоні інших.

Таки фортуна мала її за кріпачку, знову поверталася до неї некультурним місцем, аби їй пусто зробилося. Тю, от дурна, отаке верзти про свій кревний приділ! — дорікнула собі Люля.

— Та що це робиться? Один стоїть там півгодини, інший без черги пре, а тепер іще й ця лізе!

— Не пропускайте її! Нехай в іншому місці за квитки розраховуються.

— Та вона ж спекулянтка! Ану чеши звідси! — штовхнув Люлю якийсь бовдур.

— Спокійно, дядя, тримай кишеню, зараз насиплю неприємностей, — і вона пильно й значуще ввіткнулася йому в очі.

— Ти що, здуріла? Я нечайно, — впав у вологість задерикуватий чоловік.

Та перепалка на мить знеязичила людей, і в черзі запанувала тиша. «Ага, зараз я розіб’юсь на цурки й влаштую вам тут безкоштовний цирк, чекайте», — посміхнулася про себе дівчина, затим поплескала бовдура по спині:

— Я теж шуткую, не бійтеся, — і почала продиратися до каси з успіхом, мало схожим на перемогу.

— На Москву квитки продано на тиждень вперед, — сповістила та рудера, що сиділа в касі, помітивши наближення Люлі. — Можете не поспішати, дівчино.

Натовп знову ожив, і кожен його член перетворився на плече, яке знало одне — не пропускати Люлю в свої шеренги.

— Пропустіть її, це моя знайома! — вигукнула чіта, котра до цього тихо ховалася за спиною хлопця, що мав їхати до хворої матусі, й яка тепер дісталася до заповітного віконця.

— Проходьте, проходьте! — і простягла до Люлі руку, наче вивільняючи перед нею дорогу.

— А ви куди квиток купуєте? — ні сіло, ні впало запитала Люля.

— До Дніпропетровська.

— Яке везіння! То візьміть і мені, щоб я туди не пхалася, — і від того раптового рішення до неї прийшло якесь спокійне й стійке впевнення, що вона саме туди й збиралася їхати, що це є найліпший варіант.

Поверх голів людей, які так і стовбичили тривкою обороною, Люля подала гроші, котрі, не рахуючи, встигла отримати за продані до Москви квитки.

— Вам який? — запитала самохітна помічниця. — Купейний?

— Який дістанеться, — одказала Люля, полегшено зітхаючи, як після тяжкої роботи.

Вона посміхнулася невідомо кому й одійшла вбік, чекаючи на свою несподівану рятівницю.

Дніпропетровськ… Щось давнє й дуже щемливе заворушилося в ній. Воно розлилося теплою хвилею по тілу так, що аж ноги заслабли, руки безвільно опустилися. А на лиці мимовільно виникла, мов у пришелепуватої, беззвітна посмішка. Такою й заскочила її чіта, коли підійшла з квитком.

— Як вас звати? — першою заговорила вона. — У нас квитки в одне купе, то давайте познайомимося. Я Тетяна, — першою назвалася дівчина повним іменем.

— Улита, можна Люля.

— Рідкісне ім’я. Банальні слова, але ж ви розумієте, що це так і є, — торохтіла Тетяна.

— Чому раптом Люля? Звучить легковажно.

— Я так себе в дитинстві називала. А ви маєте щось ліпше запропонувати?

— Улита звучить некепсько. Що тут ще придумувати?

— Добре тобі говорити, — з досади Люля перейшла на «ти», — маючи ім’я пушкінської героїні. А мене назвали так на честь маминої бабусі й у мене не запитали. Зваж, не на честь маминої мами, а маминої ба-бу-сі. Цьому імені сто літ в обід, а вони мені його припаячили. От і мучуся.

— Даремно. Я тебе називатиму Улитою, — Таня й собі відкинула «викати».

— Хоч горшком! — Люлі кортіло змилити звідси, забитися в якийсь притемок, бо здавалося, що на неї спитуюче поглядають підозрілі кібчики. Нехай, може, вони просто задивлялися на вродливу теличку, однаково хотілося спекатися їх, заспокоїтися в безпечному місці й відпочити. — Пробач, мені треба відійти, — обірвала балачку, озираючись довкруж.

— У нас вільних не більше п’ятнадцяти хвилин, — попередила здивована Тетяна. — Куди ти йдеш?

— Перетнемося, — зігнорувала Люля запитання і без пояснень покинула її.

Якби поряд стояв хтось уважний, то мав би привід для філософських роздумів — дівчата були разюче схожими.

4


На Київ давно лягли щільні сутінки, і звуки, що жили довкола, здалися їй трохи тихішими.

Ще не наблизившись до десятого вагону, куди вона мала квиток на місце за номером сім, Люля визначила, що він є спальним. «Нічого собі! — саркастично хмикнула на адресу Тетяни, — по всьому, звичайна бичка, а диви, куди кінь копитом, туди й жаба клешнею, — в СВ їздить, не хоче на другому пльонтарі перебиватись».

Вона знайшла своє купе, де вже зручно вгніздилася несподівана попутниця. Тетяна встигла ввімкнути телевізор, причеплений високо над відкидним столиком, і, влізши на м’яке сидіння з ногами й задравши голову, з цікавістю дивилася, як Валерій Комісаров розвішував гидко спандьорену локшину на вуха шанувальникам програми «Моя сім’я».

Зрозуміло, старі передачі крутять у запису, — Люля метким оком кинула довкола.

— Де тут мій бамбетель, оце? — показала вона на порожню канапу. — Прибери з-під ніг шкраби, — пихнула ногою Тетянині туфлі.

— Так, — невідривно дивлячись на екран, відповіла Тетяна. Але вмить її увага до передачі, як і вся постава, зробилася якоюсь робленою, несправжньою. — Улито, ти що, сиділа в тюрмі?

— З чого ти взяла? — настовбурчилася та.

— Говориш якось дивно…

Це зауваження вмить протверезило Люлю. Господи, я ж маю бути, як усі! — згадала вона. Як усі — це як хто конкретно? А ось, як Тетяна, наприклад, — відповіла сама собі й заходилася пильніше приглядатися до тієї, кого їй було послано прикладом для наслідування.

— Ні, звичайно, — сказала вона чисту правду. — Пробач, що налякала тебе. Я нервуюся, а в такому стані завжди згадую дитбудинок і тамтешню лексику.

— О! То ти виховувалася в дитячому будинку? Де? — відраза до Улити, яка вже мало не пустила паростки, вмить щезла з Тетяниного серця, натомість заполонивши його почуттям теплим, змалечку знайомим. — Я теж сирота. Уявляєш?

— Чому одразу не сказала, що взяла квитки на спальні місця? — замість відповіді запитала Люля, заховуючи, тепер уже навмисне, в грубуватий тон свою прикрість од власного промаху. — А якби в мене грошей не вистачило?

— Взяла, які були, сама ж так сказала, — нагадала Тетяна і почала копирсатися в дамській сумочці. — Але ж ти дала достатню суму. Забула? На ось здачу, — вона витягла приготовлені гроші й подала супутниці.

— Ага, — індиферентно буркнула Люля, взяла гроші й підкреслено недбало кинула в тумбу під своєю канапою остогидлу клітчату сумку, згадавши, що віддавала новій знайомій на купівлю одного квитка до Дніпропетровська всі гроші, отримані за два квитки до Москви.

— Не забула, але мало що могло бути. Гаразд. Поїхали, значить?

— Поїхали, — Тетянин голос сів на глухуватий регістр, як буває в прихованому хвилюванні чи при згадці про щось приємне, від чого серце зачаєно тенькає. — А що з тобою? Чого ти нервуєшся?

— Дорогою розберемося, стомилася я, — посміхнулася Люля й тільки тепер опустилася на канапу та розпружено відкинулася на її спинку, відчуваючи блаженство з того, що ляк прищух, відпустив душу й тіло. — Добре, що ти так зручно влаштувала нас обох. Еге?

— Хм! — і собі зраділа Тетяна, остаточно відволікшись од передачі.

Наразі, придивившись уважніше, вона відмітила, що Люля одного з нею зросту, хіба дещо щупліша тілом. Вона мала приємне відкрите обличчя з великими зеленими очима й ледь продовгуватим, але надзвичайно витонченим носиком. Світла шкіра, можливо, псувала би загальне враження, якби на неї не відбивали свою привабливість та свіжість скульптурно окреслені вишнево-соковиті вуста. Яка гарна!

Тетяна гірко зітхнула й звичним рухом поправила хустку на голові.

«Так ось чому вона здалася мені бичкою, — відмітивши той жест і звернувши, нарешті, увагу на її хустку, зрозуміла Люля і вчасно обірвала себе, вдруге вичитавши за сленг. — Хіба, може, вона опромінена? Облисіла, то й запнулася». Але вголос запитувати не стала: раптом, справді, дівчина невиліковно хвора. Он і бліда вона, аж жовтувата, під очима синці залягли, змарніла.

— Скину-таки, — наважилася Тетяна й розіпнулася, по чому Люля мало не сахнулася од неї, не годна визволитися з жахного подиву, та якось утрималася. — Нехай голова подихає.

Зараз було модно носити хустину, зав’язавши її вузлом на шиї, щоб вона щільно облягала чоло, тобто по-мусульманськи. Але те личило не всім, а лише тим, хто мав гарну форму черепа й коротку стрижку. Дівчина ж, котра сиділа навпроти Люлі, була запнута по-баб’ячи, з глибокими складками хустки на щоках, за рахунок того чоло теж було повністю закрите, але вузол розміщався на підборідді. Вільний край хустини спадав аж на спину, пузирився, бугрився на плечах, і тому не видно було, що під ним ховається розкішна зачіска.

Попри те, картина оприявилася страхітлива. Ні, лисою Тетяна не була. Але все її лице рожевіло свіжими шрамами. Такі самі шрами, тільки ширші й яскравіші, облямовували обличчя на чолі та на скронях. А навколо вух розпливалися синьо-малиново-жовті розводи, як від сильних ударів.

Розбитна, жвава на язик Люля, яку неможливо було спіймати й у ложці води, втратила дар мови, сиділа закам’яніло й тільки глипала віями та ротом нестямно хапала повітря. А Тетяна спокійно підвела на неї зелені очі, великі, довірливо розчахнуті, подібні до її власних, і провела рукою по зачісці, гладко зачесаній і зібраній на потилиці тугим калачиком.

Спочатку обмацала його, а затим вийняла звідти кілька шпильок і струсила головою, розсипаючи по спині свій задбаний скарб — шовковисте густе волосся русявими хвилями впало нижче талії й розсипалось по канапі навколо неї.

— Прямо цесарівна! — у щирому захваті мовила Люля, бо мовчати було незручно, адже Тетяна знала, що являє собою незвичне й суперечливе видиво. — Таке багатство маєш і мовчиш.

— Хіба що тільки це, — вдоволено опустила очі Тетяна. — А обличчя? — вона запитально підвела погляд.

— Від чого то в тебе? — наважилася Люля.

— Пластична операція… Невдало провели.

— Для чого вона тобі потрібна, такій молодій? — у Люлиній голові бджолами зароїлися свої припущення й нечіткі, безформні ідеї на майбутнє.

— Надто негарною я була. Ось поглянь, — вона вишпортала з сумочки пластиковий конверт на кнопці й з безлічі папірців дістала ксерокопію своєї фотографії з доопераційного періоду. — Зверни увагу на ніс і губи.

Люля піднесла папірець ближче до освітлення й почала роздивлятися. Судячи з побаченого, Тетяна мала рацію, зважившись коректувати те, що їй дала природа. Великий ніс з високо задертим кінчиком, од чого звичайнісінька нежить одразу робилася помітною, мав ще й крупні ніздрі. У масть йому були й м’ясисті та широкі губи, аморфні й безколірні, а горішня з них ще й ділилася навпіл глибокою впадиною. Спрямовані кутами вниз, тяжкі, вони, здавалося, відтягували туди й усе обличчя, робили його майже квадратним. Обвислі щічки остаточно додавали Тетяні схожості з незлобивим бульдожкою. Розрізи великих і відкритих очей, гарних внутрішнім сяйвом, на жаль, теж поблизу скронь сповзали до низу. Все Тетянине обличчя нагадувало гіпертрофовану маску трагіка, витиснену на ликові Квазімодо. Його не врятовувала навіть наївна, безпровинна посмішка, незгірша ніж у Мони Лізи.

Отепер Люля второпала, що наївність на обличчі поганулі зовсім не прикрашає її, а дратує, підкреслюючи те, що до невроди Бог додав ще й нерозум. «Свята простота» — треба ж такий вислів вигадати? — беззавадно поєднується хіба що з гармонією форм, наводячи на неї остаточний полиск і створюючи те, що митці здавна оспівували в жінці. Воно лукавенько не має назви, і кожен називає його по-своєму. Але, як сказати щиро й у непрямий спосіб, то це відсутність душі й думки. Нащо чоловікам у жінці розум, мудрість, життєві прозріння? Пхе!

— Я тут ще юна, в сімнадцять літ, — ніби вгадавши Люлині міркування, пояснила Тетяна. — Негарна та ще й дурненька. Взагалі завал.

— Хоч мала б набратися розуму, раз в інтернаті виховувалася, — по-товариськи додала Люля.

— Атож, але мене там жаліли. А ось дали таку довідку, — Тетяна подала ще одного папірця, — для отримання паспорта на нове обличчя. Тут приклеєна стара фотографія, що засвідчує, якою я була, й нова, котра демонструє, якою я вийшла по операції. А тепер поглянь і порівняй. То що ти скажеш?

— Ти все правильно зробила. Не сумнівайся.

— Ой, не знаю. Обіцяють, що оці шрами заростуть, розіссуться, збліднуть і їх видно не буде. Якби ж не алергія! Уявляєш, мало того, що до ранки потрапила інфекція, викликала запалення, так і ця зараза ще вхопилася за мене якраз, коли довелося долати ускладнення. Ну ніяк не давала лікувати! Ось, — вона протягнула слухачці ще одну фотографію, — тут мені наклали макіяж і сфотографували на новий паспорт. Такою я маю стати після повного одужання. То, як?

— Такою ти й будеш! Адже, зрештою, це ти і є, — Люля відсунула медичну довідку про операцію й покрутила обидва знімки, порівнюючи їх. — Ніколи б не сказала, що це одна й та ж людина. — Вона кокетливо поглянула на себе в люстро за Тетяниною спиною і, клацнувши великим та середнім пальцями, запевнила дівчину: — Влітку трохи засмагнеш — на сонці шви добре зникають, — посвіжішаєш і будеш — клас. Слухай, не застрягай на дрібницях! Життя прекрасне! Вгамується твоя алергія, згасне запалення, відновиться кровообіг… Ой, подруго, основне, що ти жива, бачиш світ, людей, дихаєш повітрям. Що ще треба? Не завадило б, щоправда, поїхати на море, пополоскати рубці йотованою водичкою. То вони вмить щезли б! — Люля ще раз поглянула в люстро: — Якщо тобі обітнути коси, то ми будемо по диву гідно схожі. Глянь, що очі, що ніс!

— О, якби так могло бути, то не пожаліла б, обітнула!

— Та ти що, ні за які медяники не здумай таку красу псувати!

— А ще я, бачиш, маю ширші об’єми … — не вгавала скаржитися Тетяна.

— Схуднеш! — пообіцяла Люля.

— У мене губи залишилися повнішими…

— То добре! Зате вони прибрали якусь форму.

— Тобі легко говорити…

У двері постукали й до купе ввійшла провідниця. Вона попросила пред’явити квитки та заплатити за постіль.

— Щось пити будете чи спатимете? — запитала.

— І пити будемо, і спатимемо! — розвеселилася Тетяна. — А що у вас є?

— Чай, кава, різне-всяке. Можу щось з ресторану принести, раз ви збираєтесь погудіти.

— Саме погудіти! Як ви правильно сказали. Давай, Улю, приллємо моє нове обличчя? — запитально звернулася до супутниці Тетяна.

— І наше знайомство. Тільки, цур, гуляємо на мій рахунок. Ти витратилася на лікування, з тебе гріх брати гроші, а я не з бідних, — і Люля хвацько простягнула провідниці бозна-звідки видобуту п’ятсотгривенну купюру: — Значить, так. Несіть нам чекушечку коньяку «Наполеон» — в ресторані має бути в подарунковій розфасовці, — кетової ікри, смажену свининку з картоплею та побільше фруктів і овочів.

— Запивати чим будете?

— Слушно. Запивати будемо чаєм, — розчарувала Люля провідницю, котра гадала, що у неї на додачу замовлять дорожчого напою, хоча б кави.

Невже пронесло? — з прихованою радістю подумала Люля, виважуючи ситуацію, що поволі складалася.

5


Дівчата були разюче схожими. І не лише зовнішньо, де велику роль відігравала молодість, гарний зріст, стрункість, гожі риси лиця, пишне густе волосся. Їм обом Бог послав граційність, хист вправно рухатися, тобто фотогенічність, як сказав би шанувальник кіно. Вони були однаково спортивними й мали метку реакцію на зовнішні зміни, спритний розум, були діяльними й жвавими за темпераментом. Хоч тими чеснотами в бігучий момент обдаровані мало не всі представники молоді, але вони не вичерпують зміст людини. Є ще характер, усвідомлення реальності, сміливість у прийнятті рішень, змога діяти всупереч несприятливим обставинам. А це вже не од віку залежить, а від уміння розпорядитися отриманим даром, практично застосувати його, реалізувати в справах, вчинках, у стосунках з людьми.

Стосовно Тетяни, то, либонь, не кожна сирота, людина без підтримки й допомоги, зважиться перемінити обличчя, щоб улестити долю чи, навпаки, дати їй, неласкавій, стусана під п’яту точку й почати борню за щастя самотужки. І не кожна, як Улита, могла би забрати валізку, в якій лежить півмільйона буржуйських тугриків, нехай своїх, але з-під носа небезпечного злодія, який поклав на них око, й сліпма гайнути влаштовуватися на нормальне життя, покінчивши з романтичними пригодами.

Воістину, людину формують не лише задатки, а й життєвий досвід, який не береться з бездіяльності. І то суща правда, що талановита людина, живучи в статках і спокої, може ніколи не переступити пліт благополуччя і, як наслідок, прожити безсенсовно й ніколи не довести особистісний розвій до рівня, на який її планувало провидіння. Апріорі ж знедолена, забута в убогості людьми й небом, буремно бита та м’ята на життєвій трясовиці неборака врешті-решт загартовується, накопичує емпіричні знання і сягає вповні заслужених висот. У дівчат і тут було дещо спільне, а саме — сирітство й дитяче поневіряння в інтернатах.

— Некепсько було б перед загулом зняти вуздечки, — засміялася Тетяна, вивільняючи груди з тісної білизни. — Бачиш, я теж дещо пам’ятаю з дитинства, — натякнула на вжиті сленгові слова.

— Чому ж ні, адже насправді воно у нас нещодавно закінчилося.

Тим часом Тетяна дістала з битком набитої дорожньої сумки новеньку нічну сорочку, переодяглася в неї, а зверху накинула чепурний домашній халатик. На ноги взула не м’які черевики, які зазвичай беруть у дорогу, а літні туфлі на високому підборі. На всьому її одязі ще висіли фабричні бирки, і дівчина, тішачись тим, не квапилася їх знімати.

— Покрасуюся й розношу заодно, — показала на босоніжки. — У мене завжди проблеми з новою взуванкою, — і з тим взялася вмиватися. — А ти чого зволікаєш? Переодягайся, — здивувалася, що Улита сидить, як і раніше, схрестивши на колінах руки.

— А в мене нічого немає, подруго.

— Отаке? — Тетяна розгублено озирнулася, наче шукаючи в когось поради, а затим зважилася: — То на ось, візьми моє, — і вона, може, з подяки за слова підтримки, підбадьорення чи з якогось іншого теплого почуття витягла ще один комплект домашнього одягу й подала дівчині. — Шльопки, бачу, в тебе свої є. Але, коли твоя ласка, то розноси мені оце, — подала загорнуті в обгортковий папір новенькі модельні туфлі. — Як кажуть, ти мене гуляєш, а я тебе одягаю.

— Ну, якщо так, то не відмовлюся.

— Ти, виявляється, не киянка? — Тетяна спостерігала, як Улита, вмившись, з полегкістю влізла в новеньку сорочку, халат, підв’язалася паском і начепила трохи завеликі для неї туфлі. — Чи як?

— Киянка я, киянка, — буркнула та, оглядаючи себе, як уміють це робити тільки жінки й тільки тоді, коли напинають щось новеньке. — Боюсь, що туфлі я тобі не розтопчу, вони на мою ногу навіть щільно не лягли.

— Поноси, їм не завадить.

— Ну, нехай.

— А їдеш куди, не зібравшись? — продовжувала Тетяна, обсмикуючи й на собі обновки.

Люля остовпіла. Так буває, що передбачлива й бувала людина, зосередившись на досягненні важливої мети, забуває про щось другорядне чи менш вартове. Та загальнолюдська вада завше й призводить до викриття будь-яких змов чи таємних вчинків, не говорячи про злочини. А саме по такій доріжці йшла нині Люля, яка мала не гірше зайця запетляти свій слід, і не тільки від Дидика, але й од усіх інших, щоб вони ненароком не навели його на неї. Вона вдало організувала свою безпосередню втечу, і ось тут недопустимо втратила пильність — не подумала про офіційну легенду. Бо з людьми якось же треба спілкуватися і щось говорити їм про себе теж треба!

«Спасибі тобі, Теняночко, за нетактовність, за всю твою відкритість і довіру. Воно мені йде на користь, а я тобі, мила, віддячу за це», — подумала Люля, схаменувшись.

— На когось другого образилася б за відверте розпитування, а тобі, нехай вже, розповім. Тут така історія, що двома словами не скажеш, — тягнула Люля час у пошуках прийнятного пояснення.

У двері знову постукали, а затим з’явилася провідниця з тацею, супроводжувана нестерпно лоскотливими пахощами щойно приготованої їжі.

— Чи не малувато випивки, дівчата, для солідного застілля? — запитала вона. — Це я тому говорю, щоб мені не бігати ще раз.

— Не доведеться, — за обох відповіла Люля, неквапливо перераховуючи здачу, а потім повернулася до нової подруги: — Особисто я, що називається, пити не вмію, п’ю для годиться. А ти?

— Аналогічно, як кажуть братці-кролики. Зваж іще на мій стан здоров’я, то годі й торочити про це.

Нарешті влаштувалися з вечерею й налили по півчарки гарного на колір, запашного коньяку, випили, проголосивши тост за вдале видужання од добровільної Тетяниної недуги. Вгамували голод бутербродами з ікрою, зеленню петрушки, салатом із свіжих помідор. Скоро сп’янілих, розчервонілих дівчат потягло на балачки, відвертість, найщиріші зізнання й інші сентименти. Заминка трапилися лише тому, що Тетяну стримувало Люлине зауваження про недоречні запитання, а Люлю — те, як почати відповідати на них, щоб усе виглядало правдиво.

— Мені навіть ні з ким було порадіти з того, що я живою вийшла з лікарні, — першою порушила мовчання Тетяна. — Смішно сказати, що від косметичної операції я мало дуба не врізала. Так тяжко хворіла, просто жах. Понад тиждень мене палило, немов у печі. А потім шкіра пузирями взялася, свербіти почала. Боже, які то були муки! Здавалося, не витримаю.

— Все минулося, викинь з голови й забудь. Тепер ти маєш пожадану зовнішність. А щодо самоти… Від сьогодні моя доля стала чи не гіршою, — зважилася Люля оприлюднити наспіх вигадану байку, випробувати її на першому слухачеві, й у разі вона виявиться неправдоподібною, то вчасно внести корективи. — От ти запитала, чого я в поїздку не зібралася.

— Пробач, я не подумавши…

— Та ні, навпаки. Я вдячна, що ти дала мені привід вилити душу. От бачиш, навіть не знаю, з чого почати. Одним словом, їду куди очі дивляться.

— А що сталося, Улю?

— Давай вип’ємо за мене, щоб у мене все вийшло, — запропонувала оповідачка.

Вони знову випили, заїли паштетом з печінки, смаженням з картоплею, консервованим горохом.

— Я працюю, чи працювала — не знаю, як сказати — в науковій бібліотеці технологічного інституту, — почала викладати наспіх вигадану легенду Люля. — Сама розумієш, навкруги — молодь, високі поривання, мрії, дипломи, дисертації, захисти, банкети. Світське життя. Увагою обійдена я не була, але заміж не виходила — не траплялося підходящої пари. І ось приїхав на захист кандидатської дисертації один грузин з Тбілісі, Галавадзе Давид Гургенович, він був заочним аспірантом нашого професора Кейтельгіссера Іллі Ісайовича, фахівця з питань шкіряного виробництва. Побачив мене той Давид і запав на раз, причому, як здурів, — проходу не давав, руки мені при свідках заламував, ревнував до кожного, мало не бив, а після сварок квітами засипав. Ой!

На очах у дівчини виступили сльози, вона відвернулася до вікна, зсунула вбік фіранку і якийсь час спостерігала, як за шибами проноситься в’язка темінь, деінде всіяна зорями неба та земними жовтавими вогниками. У їхньому сяйві зрідка мелькотіли напівзруйновані станційні споруди, склади, багажні відділення, залишки понівеченої цивілізації, відкинутого життя, затоптаного, зацькованого минулого.

— Зійшлися ми, — продовжувала Люля. — Я вибралася з інститутського гуртожитку, де мала окрему кімнату, і перейшла мешкати до нього. На той час він уже ґрунтовно осів у Києві, обзавівся зв’язками, квартирою, почав лаштуватися на постійне мешкання. Проминув місяць чи трохи більше, я непомітно звикала до ревнощів, намагалася не подавати до них зачіпок. Коротше, адаптувалася. Та тільки йому не підходило, щоб я спокійно реагувала на сцени, які він влаштовував. Дурню хотілося криків, прокльонів, виправдань, пояснень — різної тягомотини, то в нього був такий прелюд до любощів.

Знаєш, я вже й так, і сяк пробувала, навіть підігравала йому, а потім стомилася, набридли мені ці ігри, остогиділи, змарудилися. Якось під вечір він знову, як завжди, завівся. Бачу, що буде всеношна. На душі зробилося невимовно сумно. Та чого це я маю пропадати замолоду — вільна, бездітна — з оцим садистом? Що він мене в люди вивів, чи що? Чи на світі тримає? Чи я йому якась мазохістка? Я від душі нагородила йому матюків, хряпнула дверима й подалася ночувати до приятельки, про яку він не знав. Щоправда, якимсь дивом встигла вхопити старий ридикюль, де тримала документи.

Пожалілася подрузі, сповідалася. Прошу — порадь, що робити? А нічого ти не зробиш, — каже вона, — він тебе від себе не відпустить, швидше задавить. І точно, приходжу на ранок до бібліотеки, а в мене запитують, чого, мовляв, повернулася, чи передумала. Що передумала? — запитую. Вдома сидіти, дітей виховувати, — відповідають. Виявляється, він зрання встиг там побувати, принести заяву про звільнення з роботи, написану від мого імені, і забрати мою трудову книжку.

Отак я залишилася мало що без житла, то ще й без роботи… Грошей також не було. Боже, що робити? До нього повертатися боюся, а ще більше — не бажаю. Не спускай йому кривди, — радить моя подруга, до якої я знову прийшла з новим горем, — тобі з ним однаково не жити, то забери шмотки й тікай подалі, а якщо боїшся йти туди сама, то давай сходимо вдвох. Вона має рацію, — у думці погодилася я, — адже я своє вбрання не один рік наживала. І ми пішли.

Зайшли в квартиру без пригод, і я за звичкою поперлася на кухню. Там на столі стояла попільничка, доверху заповнена попелом. Підійшла, придивилася, бачу, що це спалені папери, а з-під низу виглядає недогоріла обкладинка моєї трудової книжки. Уявляєш, який гад? Знищив такий важливий документ. Люля, — шепоче тим часом моя подруга, — він щойно тут був, ось його портфель стоїть. Справді, на стільці приткнувся його портфель, з яким він не розлучався, а на столі, поряд з попільничкою, лежала пластикова сумка з купленими наїдками, яку я не помітила. По всьому — він прийшов з роботи, залишив дома свої речі і вискочив на декілька хвилин за мінералкою чи хлібом. Нас обох обійняло жахом. А тут чуємо, щось клацає — відкривається замок. Він повернувся!

А ми ще не встигли ані нитки забрати з моїх речей. І вже треба втікати від того маніяка, в дитинстві вжаленого скаженим комаром!

— Тихо ходи за мною, — пошепки погукала я подругу в коридор, щоб сховатися за вхідними дверима, і миттю кинулася туди першою. Вона — за мною. Нам лепсько вдалася та змага з удачею — ми тихо перестояли за дверима, поки Давид пройшов до кімнати, а затим нечутно здиміли на вулицю.

Перевели подих, відмахавши не менше трьох кварталів, зупинилися — ніхто за нами не женеться. І тут я бачу в руках у подруги той самий пошарпаний портфель Давида, що лежав на кухні. Нащо ти його взяла? — питаю. А нехай, — каже вона, — не палить чужих документів, зараза. Щоб ти їй сказала?

— Авжеж, — тихо озвалася Тетяна.

— В портфелі лежали якісь неґаційні папери, банківські рахунки, квитанції, накладні.

Він, виявляється, був співвласником фірми по торгівлі шкірою. Але там ще лежала величезна бомба…

— Та ти що?! — сплеснула долонями слухачка, вимовивши те на глибокому вдиху.

— Ні, в переносному значенні. Гроші там були, долари.

— Багато?

— Мені не стачило сили їх рахувати, либонь, не мало. Лежали в банківських упаковках, тугенько вкладені в целофановий кульок. А з півсотні тих брусочків таки нарахувала б!

— Сотками?

— А то! Хто ж іншу купюру тримає в загашнику?

— То це, мама мійя, п’ятсот тисяч, півмільйона!

— Тепер я впевнена, що для нього то не бозна які гроші. Непокоїть інше, адже фактично ми з подругою вчинили крадіжку. Та ще й документи поцупили, ціни яким я не годна скласти. От і втікаю, подруго. Зрозуміла? Він мене вб’є, як зловить. Східний чоловік, мушу рахуватися з темпераментом.

— То це сталося сьогодні?

— Так. Звичайно, трохи грошей я звідти взяла, адже з його ласки допіру залишилася гола й боса, без даху над головою. А все інше залишила в подруги. Мене рятує надія, що він не зразу второпає, чиїх то рук справа, бо я свої речі не чіпала, може, він на мене й не подумає.

Приголомшена почутим, Тетяна довго мовчала, м’яла в руках серветку, зітхала. Вже було допито коньяк та зметено, мов за плечі кинуто, наїдки.

— Ось що, — нарешті зважилася вона. — Мабуть, у таких серйозних випадках шикарні жінки закурюють пахітоску, — покепкувала вона з себе, тяжко наважуючись запропонувати надумане. — Поїхали зі мною в Славгород. Ніхто тебе там не знайде.

— Це де? І що я там робитиму?

— Це велике селище, гарне. Обслуговуватимеш читачів у сільській бібліотеці, вона давно вже стоїть заперта — немає працівника.

— А ти чим займаєшся?

— Я? — Тетяна ніяково посміхнулася.

6


Невже пронесло? — з прихованою радістю подумала Люля, виважуючи ситуацію, що складалася. І не просто пронесло, а дало наслідки — вона отримала запрошення їхати з Тетяною до неї, ось вам і тарілочка з блакитною обвідкою. Користуйтеся, хай вам здоровиться.

Така легка перемога над Тетяниною настороженістю, що проявилася в перші хвилини знайомства, — навіть зиск у вигляді запрошення до себе! — привела Люлю не просто в замішання, а до справжньої розгубленості. А чи не пастка це, бува? Надто легко якось все йде, неправдиво. Дівчина не звикла отримувати дарунки від примхливої долі, хіба що вони були запрограмовані ще до її народження. Так у тому не було її заслуги. А як взяти загалом, то все, чим жила довгий час, з трудом вихоплювалося нею з годівниці життя. Довгий час…

Улита Омахіна вважала себе нереалізованою особистістю.

Почалося це давно, досить давно. Люля подумки хмикнула, кепкуючи з себе, — які її літа, щоб так казати? Давно…

* * *


Згадалися мама, тато, а надто бабуся Ганна, або Анна чи Нюра, як зазвичай її називали знайомі. Вона няньчила дівчинку й виховувала впродовж декількох років.

— Це наразі тобі час довго йде, — пояснювала бабуся онуці. — Але з роками він швидше збігатиме. То ж не квапся дорослішати.

Люля любила чепуритися, траплялося на самоті вдягала бабусині святкові туфлі на високих підборах, фарбувала губи яскравою помадою, квацяла щоки рум’янами і крутилася перед дзеркалом, вдаючи з себе артистку.

— Виступає співачка театру імені Немировича-Данченка! — об’являла свій вихід, затим робила реверанс і заводила пісню, яких багато чула по радіо.

Вокальними здібностями Бог її не обділив, проте дівчинка не вміла їх правильно розкривати. Отож видовжувала шию, старанно витягуючи високу ноту, і горлопанила так, що аж очі їй вивалювалися. Кицька, єдиний свідок тих спектаклів, сиділа на теплій батареї, дивилася на неї переляканими очима й пряла вухами. Бувало, стан голосових зв’язок був менш задовільним і Люля, старанно виводячи рулади на зразок солов’їного тьохкання, зривалася на справжній крик. Такого «співу» кицька довго не втримувала — схоплювалася з панічним нявканням і втікала на вулицю. Одного разу на виступ «співачки театру імені Немировича-Данченка» несподівано натрапила бабуся Нюра.

— Чого ти желіпаєш, як різана? — сполохано забігла до хати, а зрозумівши, в чому справа, розсміялася до сліз.

— І я… і я такою була, — заспокоїла Люлю, щоб та не ображалася на сміх і не соромилася свого гарного оксамитового голосу. А далі сказала оті слова про дивний взаємозв’язок між швидкістю часоплину і віком людини.

Зворушливе дитинство — о, як їй хотілося повернутися туди, бодай на мить одну відчути його пахощі! — скінчилося надто швидко, трагічно обірвалося коли їй ледве перевалило за десять років.

Мама й тато щезли водночас ще в її зовсім ранньому дитинстві. Це інша історія, і така болюча, що Люля не бажала торкатися її ні в розповідях, ні в спогадах. Крапку в ній не поставлено, не з’ясовано до кінця, що і як з ними сталося, хто винен і чи живі вони досі де-небудь, чи немає їх ніде. Може, настане час, і душа покличе Люлю докопатися до правди. Може. Але вона навіть не пам’ятає тієї пори, може, через те, що не було наявних ознак навічного прощання — ні похорону, ні плачів. А згодом не стало й бабусі — раптово померла на роботі від серцевого нападу. Тоді час був такий — переломний, перебудовчий, немилосердно жорстокий до тих, кого застав зненацька.

Дівчинка залишилася з прабабусею Улитою, старою й хворобливою жінкою, яка, хоч і любила її дуже, але мусила віддати до інтернату, як тільки та закінчила початкову школу й настав час відвідувати п’ятий клас. Коли саме прабабусі не стало, Люля не пам’ятає, адже сповістили їй про те не зразу, а через деякий час. Відчути горе чи втрату затерпле дитяче серце не змогло, бо не вміло тужити за втратами, не спостереженими навіч. Лише згодом дівчинка з сумом усвідомила, що їздити в гості тепер немає до кого, і радість канікул, як і радість будь-яка, надовго потьмарилася їй. Якщо не назавжди, бо досі вона знала не істинну радість, а ерзац — жалюгідний її замінник.

7


— А ти чим займаєшся?

— Я? — Тетяна ніяково посміхнулася.

Вона м’яла серветку тремтячими пальцями і, видно було, підбирала слова, з яких краще почати розповідь, — адже в її історії чимало неординарного. Вона здатна на чудні, з точки зору оточення, вчинки, як-от пластична операція, наприклад. Затим пішла навпростець:

— Власне, нічим особливим. Працюю бібліотекаркою в школі. Так само, як і ти, я рано залишилася без рідних. Але, бачиш, ти пам’ятаєш батьків, бабусю свою і прабабусю, а я — нікого. Згодом я дізналася, що мати залишила мене в пологовому будинку одразу після народження.

— А ти не намагалась розшукати її? — озвалася Люля. — Я чого питаю? Про себе я точно знаю, що у мене нікого немає, а твої, може, десь є, радітимуть тебе бачити.

— Намагалася. І міркувала так само, як оце ти зараз сказала. Але взнала лише те, що мою матір зняли з московського потяга, коли у неї почалися перейми. Це сталося в Синельниковому. Тому згодом я й опинилася в Дніпропетровському дитбудинку. Документів у породіллі не було, і в пологовому будинку вона пред’явила лише посвідчення працівниці Іванівської ткацької фабрики імені Ленінського комсомолу, видане відділом кадрів на ім’я Проталіної Вероніки Федорівни. Я знайшла навіть фельдшерицю, яка приймала пологи і добре пам’ятала той випадок. Вона розповіла, що жінка була невродливою, але зовсім молоденькою і що ще тоді вона, хоч фотографія на посвідченні збігалася з зовнішністю пред’явниці, подумала, що те посвідчення несправжнє. Адже це легко було влаштувати. Якась працівниця відділу кадрів зробила послугу своїй доньці чи подрузі, чи доньці подруги, щоб розіграти саме такий сценарій подій, якщо він їм давав бажаний вихід із ситуації.

— І ти не продовжила пошуки?

— Навпаки, продовжила — я написала на цю фабрику листа, але мені відповіли, що такої ні службовки, ні робітниці там ніколи не було. Потім я ще посилала запити й навіть одного разу зібралася й поїхала в Іваново. Була на тій фабриці, заходила у відділ кадрів. Розпитувала, чи не пам’ятає хтось дівчини, котра вагітною поїхала на південь відпочивати, а звідти повернулася без дитини і без ознак вагітності. Ніхто мені нічого не сказав. Звісно, понад два десятки років минуло.

— Хоч дізналася, що ти росіянка, і то добре.

— Так, якщо ті відомості правдиві, — погодилася Тетяна. — Після закінчення школи я вступила до Харківського культосвітнього училища, потім отримала направлення в Дніпропетровську обласну дитячу бібліотеку. Але там гуртожитком мене забезпечити не змогли, і я взяла відкріплення й поїхала в своє рідне Синельникове, де з’явилася на світ. Пішла в райво, розповіла про себе і попросила допомоги з працевлаштуванням. Мене направили в Славгородську школу. От і все. Там я живу й працюю ось уже декілька років.

— А мешкаєш де?

— Спочатку наймала куток в старій хаті однієї старушенції, а коли та померла, я у її спадкоємців ту хату купила. Вірніше, спочатку хату викупила сільрада і передала мені, як тепер кажуть, в оренду. А згодом я сільраді сплатила повну вартість. Отак. В селі добре жити. Там серед людей не пропадеш.

— А я в Краснодарі виховувалася, — зізналася Люля, а потім спохватилася і прикусила язика.

Не стала розповсюджуватися, що від своїх рідних, зокрема від бабусі Уляни, чула щось про Дніпропетровськ, ніби вони у пошуках кращої долі звідти приїхали на Кубань. Більше, щоправда, про своє раннє дитинство Люля нічого сказати не могла, а про шкільну юність — не хотіла.

— Хто ж він є, той хлопець, заради якого ти зважилася на операцію? — запитала Люля, коли вони вже вклалися спати, тільки не вимкнули світло, щоб, бесідуючи, бачити одна одну.

— Який хлопець? — здивувалася Тетяна, не тямлячи, коли встигла проговоритися про свою таємницю.

— Облиш, я не повірю, щоб за твоїм вчинком не крилася любов.

— А-а, — зітхнула Тетяна. — Ти просто здогадалася.

— Не важко здогадатися.

— Його звуть Грицько Вікторович Летюк.

Тетяна ще довго й з легкістю розповідала про Грицька, про його невдале женіння, про те, який він вродливий, роботящий, добрий вдачею, м’який за характером. А Люля слухала чи ні те захоплене лепетання про якогось сільського телепня, але не зводила очей з натхненного обличчя Тетяни і згадувала свої любовні пригоди. Була і в неї подібна палка любов, і теж невзаємна. Причини, щоправда, були інші, та, як і Тетяна, Люля заради коханого теж ризикувала.

* * *


Тоді вона закінчила школу і їхала в Москву вступати до вищого навчального закладу, як давно мріяла, — до театрального чи музичного, на місці видніше буде, бо проявився все-таки в неї справжній хист до мистецьких занять. Вона гарно співала, в інтернаті брала участь в роботі драмгуртка, де її спіткав неабиякий успіх, і саме через виступи в шкільних спектаклях про неї взнала широка громадськість краю.

На такі відомі заклади, як музичне училище імені Гнесіних чи театральні училища імені Щукіна й імені Щепкіна, а тим паче ВДІК і ДІТМИС, не замахувалася — розуміла, що не має відповідної підготовки. Там засіли клани, столична богема, а не сироти з периферії. А ось Московське обласне музичне училище імені С. С. Прокоф’єва її приваблювало, й вона могла туди потрапити, нехай не на спеціальність «академічний спів», а на «народний хор». Планувалося й далі: ось закріпиться вона в Москві, почне навчатися, проявить себе, а потім переведеться, може, й у ВДІК імені С.С. Герасимова. Є там такий факультет, де можна вдало зачепитися: істориків і теоретиків кіно-, теле- й інших екранних мистецтв. Це було б уже дещо, а потім зробить наступний крок до здійснення заповітної мрій.

В поїзді Люля познайомилася з попутницею, дівчиною приблизно свого віку, яку звали Катериною. Дорога довга — розговорилися. Катерина виявилася москвичкою, вона поверталася з літнього відпочинку в бабусі.

— А я їду вступати на навчання, — похвалилася їй Люля.

Слово за слово, і вона розповіла новій знайомій, що є круглою сиротою, хоч батьків своїх, а також двох бабусь досі пам’ятає. Виховувалася в інтернаті, а оце закінчила школу, в зв’язку з чим її з інтернату відрахували, і тепер вона має влаштовуватися на самостійне життя.

— І одразу в Москву дременула? — неначе з заздрістю запитала попутниця, Люля нутрощами здорового звіра відчула ту заздрість, але ще не вміла опрацювати свідомістю сигнали, подані інтуїцією. — Де ж ти гроші на поїздку взяла?

Люля знову розкрила душу. Розказала, що трохи зібрала сама, бо завжди при нагоді не лінувалася підробляти, дещо видала їй держава у вигляді підйомних, а ще якусь суму зібрали шанувальники її таланту, які до неї доброзичливо ставилися. Знайшлися такі.

— Достатня сума вийшла?

— На перший час вистачить, — посміхнулася Люля. — Я ніколи не забуду тих, хто був до мене добрим, хто зробив можливою цю поїздку. Мені надзвичайно важливо продовжити навчання, щоб не зрадити їхню віру в мене, — додала вона з нотками романтичними й щирими.

— Тоді з вокзалу поїдемо прямо до нас, — запропонувала Катерина, підтримуючи Люлин настрій. — Світ не без добрих людей, так? На жаль впливових знайомих у нас немає, допомогти з вступом на навчання ми не зможемо, але заощадиш на проживанні, і то не зайве.

— А зручно? Твої батьки не заперечуватимуть?

— Ні, звичайно. У нас простора квартира.

Вони вже під’їжджали до Тули, скоро мали прибути в столицю. Люля, хвилюючись, вийшла в коридор і почала роздивлятися пейзажі за вікном. Нарешті оголосили Тулу, попередивши, що зупинка всього п’ять хвилин. Та пасажири все рівно висипали з вагонів для легкої розминки. Вийшла й Катерина, яку Люля вгледіла вже з вікна. Дівчина обернулася й махнула їй, прокричавши:

— Я швидко. Подарунок подрузі забула купити.

Проте назад вона не повернулася. Хвилин десять після того, як поїзд рушив, Люля ще ждала її, гадала, що попутниця вскочила в якийсь інший вагон і зараз прийде сюди. А потім здогадалася перевірити свої речі. Виявилося, що в неї не тільки гроші пропали, а навіть вся сумочка з паспортом, документами про освіту, з характеристиками — все вкрала аферистка.

Так, справді світ не без добрих людей. Її ридання почули пасажири з сусіднього купе. Це була молода подружня пара — чоловік військовий, дружина — стандартна столична красуня і хлопчик, який тільки вчився ходити. Вони розпитали, що сталося, і після Люлиної розповіді запросили її до себе няньчити малого. Що було робити? Люля зголосилася, тим більше, що В’ячеслав Омелянович, так звали військового, пообіцяв допомогти у відновленні вкрадених документів.

Далі схема була такою банальною, що про неї й згадувати не хочеться. Але з пісні слів не викинеш. Коротше, Люля закохалася в свого рятівника, і це закономірно, бо він швидко й без нервування з її боку виконав свою обіцянку. А це було доволі непросто. Чому? Тому що В’ячеслав Омелянович, познайомившись з Люлею ближче, запропонував змінити в нових документах її батьківське ім’я й прізвище.

— Знаю я, що нині документи просто так не викрадають, — сказав він. — Вчинять за допомогою них яке-небудь шахрайство на зразок банківського кредиту, а ти тоді весь вік розхльобуватимеш, доказуватимеш, що то не ти. Краще вже змінити ім’я.

Бажання спекатися можливих ускладнень в майбутньому було простим і зрозумілим, і Люля з ним погодилася. Тому по приїзді в Москву вони заявили в міліцію про крадіжку, а, отримавши довідку про втрату документів, подали в ЗМІ оголошення, що паспорт, метрика і свідоцтво про закінчення середньої школи, видані на Люлине ім’я, з дня надрукування вважаються недійсними. У заяві на поновлення документів дівчина виклала прохання про зміни в повному імені з слушною мотивацією. Після отримання на це принципового дозволу суду далі все було, як кажуть, копійчаною справою — звернутися у відповідні органи про видання копій викрадених документів, додати до них рішення суду про зміну імені і віднести все туди, де видають поновлені оригінали. Отак Люля стала Омахіною Улитою Геннадіївною, ім’я переінакшувати не стала як спогад про батьків і бабусю. Та й від прізвища дещо залишила — переклала на українську утворююче слово. Що не під силу рязанській сироті, те легко влаштувати бойовому генералу. Як тут було бідній дівчині не схилитися перед ним — сильним, всемогутнім, як не захоплюватися і не закохатися? Недарма кажуть, що дитина, яка виховувалася без батька, завжди перебільшує чоловічі достоїнства, адже вона їх завжди так потребувала, що ладна за них сприйняти просте людське співчуття. Звичайно, Люля розуміла, чим викликане її почуття до свого чуйного роботодавця, — безмежною вдячністю, тим, що якраз найміцніше прив’язує людей одне до одного. І вона, з трудом стримуючи свої ніжні почуття, не їла себе за них поїдом.

Тим більше, що хазяйка Маргарита Ісаївна виявилася вертихвісткою й незабаром покинула свого чоловіка через те, що його перевели хоч і на вищу посаду, але кудись на північ. Вона знайшла собі ще одного чупруна — цінителя жіночої краси, не обтяженої моральністю. Новий щасливець щиро вважав, що зробив вибір сам, що йому страшенно поталанило, й забрав її з дитиною до себе. Подейкують, що немає ліпшого, ніж бути замужем за дурнем. Може, й так, а цей дурень до того ж був не якийсь там роботяга, він працював у Москві на гарній посаді й не збирався звідси виїжджати.

Звичайно, Люля пропозицію Маргарити Ісаївни піти за нею в нову сім’ю прийняла — на той час була задоволена й цією роботою. Але вона не переставала вболівати за В’ячеслава Омеляновича, бо він писав дружині розпачливі листи і в них жалівся, що не перенесе розлуки з сином. А коли ця паразитка вже й при новому чоловікові завела шури-мури з якимсь непотребом, тоді Люля не витримала, вирішила приструнити спритну шукачку любовних пригод і в очі сказала, якої про неї думки.

— Геть! — закричала Маргарита Ісаївна, що аж понині лящить її лемент у вухах.

Тоді Люля вчинила злодійство, байдуже яке, зате вертихвістка повернулася до свого рідного чоловіка, піджавши хвостика, з сином в зубах, як шкідлива киця. А Люля легко щезла з її горизонтів. І далі у дівчини почалося інше життя — вона потрапила в коло по-справжньому впливових людей. Довгий час Люля була не просто успішною на цій стезі, а навіть вважала себе обласканою долею, бо та щедра доля час від часу переводила її з одного кола високопоставлених осіб в середовище ще більш елітних верств суспільства. Вона, як кажуть, нахваталася потрібних знань, засвоїла вимоги столичної тусовки до своїх завсідників і вродливих спокусниць, вивчила звички й уподобання товстосумів, самотужки пройшла повний курс заробляння грошей на модному гламурі серед тих, хто нудиться розкішшю й шукає все нових і нових відчуттів. Її знаряддям став безневинний нетворкінг, доведений нею, при надзвичайних акторських здібностях, до абсолюту — за це у в’язницю не кидають і в аморальності не звинувачують, навіть не ображаються. Хіба що в душі досадують, але й те почуття гамують, щоб не бути посміховиськом для інших. І ніяка б холера з нею не трапилася — Люля вже мала власну нерухомість, солідні заощадження, знайомства і вміла балансувати на грані фолу, якби в неї жевжики не заграли. Та всі живуть вперше…

* * *


Так, у відповідь на Тетянину відвертість Люля теж докладніше розповіла про себе, сказала й про першу любов до В’ячеслава Омеляновича, і про життя в Москві, щоправда, промовчавши про гарні статки раптового, неочікуваного походження.

— А потім набридло мені чужих дітей няньчити, прислужувати багатіям, захотілося все-таки отримати освіту, стати нормальною людиною, — говорила вона наостанок. — От я й приїхала в Київ, де мене не знали.

— І що? — тихо запитала Тетяна. — Ти вивчилася?

— Хіба я тобі не сказала? — здивувалася Люля, спритно доповнюючи вигадану версію останніх років свого життя новими подробицями: — Якраз четвертий курс закінчую… закінчувала… заочного відділення нашого інституту. Тобто, мала б закінчити при нормальному розвиткові подій, — уточнила вона.

Але, стомлена розмовою, Тетяна вже сприймала розповідь неуважно. Нарешті Люля, помітивши це, притихла і скоро почула тихе сопіння сплячої подруги.

Люля тихо вимкнула світло. Давно припинилося ходіння в коридорі, стихли голоси в сусідніх купе, а до неї все не йшов сон. Вона довго заспокоювалася після небезпечних пригод, звикаючись з думкою про кардинальні зміни в житті, мимоволі щось згадувала, будувала плани на завтрашній день і не припиняла аналізувати й виважувати свої хиби.

Як я могла закохатися в такого виродка, як Дидик?! Покинути найкраще в світі місто, стійке становище, зв’язки, зійти з олімпу і забруднитися стосунками зі шлюбним аферистом… Тьху, тмутараканьська дуриця, тричі бридка дебілка! Це ж добре, що я уникла неприємностей і ґрат! Щоб тобі було вилізло, як ти не бачила, з ким зв’язалася! Та на нього не поклала б око навіть і ґава невмивана! Бодай би ти була луснула, коли не розуміла, що він тебе тупо використовує! Краще б тебе трясця звела, ніж отак не шануватися, не берегти здоров’я. Он Тетяна — гидка, аж далі нікуди, а прагне тихого щирого щастя. І доб’ється свого, допоможи їй Боже! А я — вродлива, успішна, забезпечена, життям бита-перебита — і наламала дров?! Ой, дурна, ой ненормальна! Ні, недарма мені послано цю дівчину, а щоб я розуму від неї набиралася. Треба її триматися. Дивитись і вчитися, дивитись і вчитися! — наказувала собі Люля. А заодно відплатити вдячністю, адже тебе їй теж недарма послано — певно, мусиш клопотатися і спокутувати свої гріхи.

Цікаво, яке враження складе на мене той Дніпропетровськ, — встигла ще подумати вона, відчувши, що нарешті провалюється в солодке небуття.

Розкошуючи в березневих мріях і чеканнях, світ засинав.




Розділ 2


1


Це весна, це просто весна, — казав собі Грицько, притлумлюючи якесь незрозуміле нетерпіння в душі, наче він ждав чогось страшенно намріяного.

Він сонно прочовгав по підлозі вільно взутими високими калошами, металево заторохтів у сінях, загуркотів наспіх зваленим у кутку начинням, затим відчинив двері, звично цикнув на собаку, яка вискочила йому навперейми, і вийшов у двір. Став посередині, роззирнувся, ніби вперше помітив світанковий рай, широко розвів руки з пустими відрами, поглянув у небо на легкі хмарки, посміхнувся якимсь внутрішнім думкам і до хрускоту в хрящиках потягнувся. «Як ото люди живуть у тих містах-кам’яницях, де й вітру невільно віяти досхочу? Дурним я був, це точно», — подумав він і неквапно почвалав через дорогу у двір до Сопільнячки. У неї колодязь був до біса глибоким, доки витягнеш відро, так упрієш, зате вода солодка, мов з того джерела, що б’є біля ставка. У Грицьковому дворі своя вода була, та тільки солона й жорстка, мало не як морська.

На профіліровці, яку Грицько переходив, за правилами роззирнувшись вліво-вправо, машин не було — рано ще, вдень ось роз’їздяться. Тому він зупинився на самій середині, спіткнувшись на думці про підземну воду, й спантеличено озирнувся: відстань між його і сусідчиним колодязями не складала й сотні метрів. Чого ж вода в них різна? Застановлятися на цьому йому не хотілося, як не бажалося взагалі ніяких зусиль. «Треба буде розчистити джерело біля ставка і накрити поштукатуреним панциром, бо туди вітром пилюку задуває, а шкідливі дітлахи сміття кидають. А нижче викопати яму й зробити криничку, щоб не ходити більше до тітки Насті», — точилися далі його думки.

Але заглибитися й у це питання він не встиг. Біля Сопільняччиного колодязя, нахилившись над зрубом і заглядаючи вниз, стояла гнідівська невістка Дарка і старанно водила руками — намагалася впоратися з відром, яке, вочевидь, плавало на поверхні і не набиралося водою. «І тут руки потрібні! Справи тієї — на копійку, грузило припасувати, а зробити нікому», — зітхнув Грицько, підходячи ближче.

— Допомогти? — привітно звернувся до Дарки.

Років зо два тому цю дівчину висватали в сусідньому селі за Юрка Гнідого, і вона прижилася тут як своя. «Гарна дівка! Але, попробуй, наклади на неї око, так Гнідий пику начеше, довго й збиратися не буде. Краще б тітці Насті оцей колодязь відремонтував, а то, гляди, на мене якраз і розраховує, жеребець».

— О, привіт, женишок! — нахабно посміхнулася Дарка.

— Який я тобі женишок? — не розгубився Грицько. — Ти, давай, не вводь мене в спокусу, бо я такий.

— Звісно, який. Знову якусь профуру додому привіз!

— Прикуси язик, дівчино! — гримнув Грицько. — То не твоє діло.

— А чиє? Ні, подивіться на нього! — риторично звернулася вона до удаваних свідків.

— Він подає нашим мужчинам дурний приклад, а ти — мовчи. Та я тобі, голубе, в очі скажу, хто ти є.

— Ти що, не виспалась? — спантеличено залупав очима чоловік, переминаючись з ноги на ногу.

— Спочатку він привозить сюди курортну лахудру і ганьбиться з нею перед людьми. Тепер ще не краще — по газеті чорт знає кого виписав. Ти що, інвалід? По-людськи дружину знайти не можеш? Поглянь, скільки одиначок довкола.

— Чого ти рота роззявила? Он люди вже з вікон виглядають. Я тобі не сват, не брат. Відчепись од мене!

— Да, роззявила! Бо моя подруга через тебе, паразита, під ножі пішла, а я тільки сьогодні вдосвіта про це взнала. Хіба ти мужик? Ти — лох нещасний. Вимахав як гагай, а справжнє почуття оцінити не здатен. Нехай тільки, рожа твоя гидка, з нею трапиться щось непоправне — я тебе приб’ю, не побоюся. Ходиш тут, зубоскалиш з дурного розуму, поки вона там мучиться.

— Одарко! — облаяний Грицько ще тримав марку, коцюбився: — Перестань, не мели дурниць! Яка подруга? — його аж в піт кинуло, бо він був не без гріха, але щоб посилати жінку під ножі…

— Не знаєш? — єхидно примружила очі Дарина.

Вона вже дістала воду, перелила її у своє відро й стояла перед сусідом, взявшись у боки. Розмовляючи, вона відштовхуючи його плечем од корби, щоб він не відволікався од її слів.

— Не знаю…

— А Тетяна Проталіна? Не корч із себе безневинність, паразит!

— Те-тя-на? — перепитав він з мішаниною дивування, розгублення й полегшення, аж піт з чола витер урешті, зсунувши кашкета на потилицю. — Та не було в мене з нею нічого! З такою страшилкою я й за гроші мати б справу не схотів. А хіба вона що, завагітніла? — запитав, утишивши голос.

— У таких волоцюг, як ти, одне на умі, — резонно виснувала Дарка, злегка всміхнувшись при тім. — Не завагітніла, слава Богу, а красу поїхала здобувати, щоб тобі, псюзі блохастому, сподобатись.

— А при чому тут ножі, про які ти патякаєш?

— Так вона ж на пластичну операцію лягла, аж до Києва подалась. Грицько! — знову підвищила голос молода жінка. — Якщо ти справді збираєшся жити з отією вертихвісткою, що вчора свої бебехи сюди приперла, я підпалю твій гадючник разом з тобою. От побачиш! У-у-ух! — вона енергійно замахнулася на нього зігнутою у лікті рукою, наче саме ліктем і хотіла тицьнути його в писок. — Оце б заюшити тобі від душі, так, може, ще Тетяні згодишся.

З тим Одарка закрокувала з двору, енергійно поводячи крутими стегнами, а Грицько залишився стояти, мов кілок проковтнув.

Оце так-так… Кожен по-своєму бачить світ і ставиться до нього.

2


Після цієї розмови Грицько декілька днів ходив як побитий. По-перше, для нього стало новиною, що Тетяна Проталіна, шкільна бібліотекарка, в нього закохана. І жодного разу виду не подала. Хоч би ж, проста душа, була натякнула! А по-друге, він не знав що й думати про її витівку з пластичною операцією. То вона потім чіплятися до нього почне, чи як? Не вистачало ще таких клопотів на його голову! Але ж цікаво, чи давно це у неї? І чи вродливішою вона повернеться в село?

Григорій Летюк був вродливим чоловіком вельми гожого віку: високим, кремезним, щоправда, трохи валькуватим. Якщо не враховувати останнього, то його цілком можна було вважати красенем. Навіть той, хто не мав наміру придивлятися до нього ретельно, не міг не помітити прямого носа, загадкових темних очей з олійковим відливом, хвилястого волосся, що доладно облягало голову, і цілорічної засмаглості шкіри чи, радше, берендеївського її кольору, через який на щоках достобіса відверто пробивався зухвалий рум’янець. Погляд Грицькових чародійних очей завжди був усміхненим і спокійним, що свідчило про його молоду довірливість та старечу мудрість — грімку суміш для мрійливих молодиць. Таке дивне поєднання якостей, як звісно, насправді не могло мати місця, але хоч Гриць був мало тертим калачем, зате-таки тямущим.

Од матері він узяв тиху вдачу, приязність до людей, а від тата — роботящість і вміння до всього.

Після закінчення школи, а потім і після служби в армії хлопець мріяв втекти до міста, та не вдалося йому те, не встиг. Спочатку померла мама після довгого хворування на цукровий діабет, а за нею й тато не забарився — інсульт. Перша по-справжньому болюча втрата викликала в ньому глибоке потрясіння, а потім, коли в хаті вдруге запалали жалобні лампади, він пережив те ще раз, і його вразлива натура затамувала в собі смуток на все життя. Йому часто здавалося, що він просто недогледів своїх батьків, мало шанував їх, а то раптом починав картатися тим, що інколи не зважав на них. Тепер Григорій кожен свій крок вивіряв: чи схвалили б його вчинок дорогі люди, яких тепер немає поряд, і що б вони йому порадили? Відтак у його характері з’явилася нерішучість, і в нагальних справах він не завжди втрапляв приймати найліпші рішення.

Батьки залишили йому нову хату, яку віддати до чужих рук він не наважився, а тому залишився в ній мешкати сам. А місто — романтична мрія — продовжувало надити. Йому часто снилися різнокольорові вогні, асфальтові дороги, культурні люди й вродливі, напарфумлені дівчата. Живих вражень про міське життя він не мав, а тому уявляв його собі з кінофільмів. Інколи сум загострювався так, що хотілося кричати або битися головою об стінку. Тоді в інтуїтивних пошуках розради Грицько їхав до сестри в Запоріжжя, а там гуляв увечері проспектами й широкими вулицями і серед гуркоту штучних звуків, які свідчили про несмак у тих, хто думав, що то грає музика, розглядав неонові вивіски, рекламні щити, освітлені вітрини магазинів.

Ця терапія дала бажаний результат — згодом молодий чоловік став помічати, що вдень йому-таки ліпше почувається в селі. Тут галасу менше, деренчання та метушні немає і дихати є чим. Якось непомітно колишні поривання вгамувалися, спосіб Грицькового життя остаточно встановився, але в ньому, на жаль, не знайшлося місця жінкам, принаймні сільським. Дуже почало скидатися на те, що він запліснявіє в холостяцтві. І це його неабияк страхало, бо перезрілі одинаки завше були неприємні йому, як щось протиприродне, викривлене. Та скоро Григорій звик цілоденно тупцювати на заводі, де в нього був власний закуток — він трудився інструментальником в механічному цеху, — а потім іти додому. Його влаштовував невибагливий побут, нехитрі селянські заняття. Влітку він аж до смерку копався в городі, а взимку читав книги та дивився телепередачі. Думки про те, що сюди може прийти якась місцева ґава і порядкувати тут, де все нагадувало батьків, були йому нестерпні, і він, попри здоровий глузд, віддавав перевагу тому, аби нічого не змінювати в своєму житті, хоч і розумів, що так довічно продовжуватися не повинно.

На третє чи четверте літо тієї маячні Григорія несподівано запросив до себе голова заводської профспілки Михайло Неруда.

— Ти не бажаєш поїхати у відпустку? — запитав він.

— Поїхав би, так нікуди.

— У нас горять дві путівки в Желєзноводськ, на мінеральні води. Так хіба наших домосідів відірвеш од грядок та свиней. Поїдеш?

— Ну, я, припустимо, згоден. А хто ще поїде?

— Євген Дмитренко хоче. Підійде тобі такий супутник?

…Але Євгена на курорті майже видно не було, носився десь по екскурсіях та фотографував екзотику, щоб вдома перед жінкою відзвітуватися.

Грицько не встигав за ним. Йому подобалося тричі на день приходити до бювету, пити гарячу воду, що трохи пахла тухлим яйцем, і довго гуляти серед ошатної публіки. Абриси Залізної гори, яка втикалася закругленою верхівкою в саме небо, спонукали спостерігати відносно неї рух сонця чи місяця, розмірковувати про вічність. Розважали око гірська рослинність, меткі, майже ручні білочки, місцеве птаство. Свіже повітря йшло Григорію на користь, його душа зігрілася, звільнилася од відчуття приреченості. І їй захотілося тепла, кохання — великого, взаємного, палкого. Відпочинок на сірчаних водах вплинув не лише на бажання любові й взаємності, але й зміцнив його волю, і Гриць почав почуватися сміливим і сповненим рішучості. Те все ще тільки накопичувалося в ньому, тільки зріло всередині, заховане навіть від власного усвідомлення, але зовнішні ознаки не забарилися: готовність до лицарських подвигів так і линула на всі боки, так і струменіла довкруж і, як усе яскраво випнуте, непомітною не залишилася.

— Ви не про мене замріялися, — звернулася до нього молода дівчина, коли одного разу він усівся на парковий ослін, не муркнувши до тих, хто там уже сидів. — Добривечір, — першою поздоровкалася вона і підсунулася ближче.

— Вибачте, — зніяковів Грицько, — може, й про вас, — додав, осмілівши.

— Тоді давайте знайомитися. Мене звати Карина, — вона не подала руки, а тільки посміхнулася, якось ніби винувато. Тільки не гнівайтеся, що я потурбувала вас. Тут так мало молоді. А вас я бачу не вперше. От і заговорила.

— Ви теж лікуєтесь?

— Не так, щоб дуже… — завагалася дівчина. — Просто приїхала відпочити, попити водички. Адже це не завадить?

— Певно, що ні. Ой, а я — Грицько. Назватися забув.

Дівчина була якраз такою, яка бачилася йому вві снах, — висока й струнка смаглявка з палаючими очима. Вони познайомилися ближче, ще ближче і зовсім близько. Карина виявилася витівницею, кожного дня у неї виникала безліч пропозицій щодо того, куди піти, що подивитися, як цікаво згаяти час. Ходили вони і в ресторан, і в фінську лазню, навіть на стриптиз вона його потягла — грошики так і випорскували з кишені, мов стрижі. Під кінець відпустки у Гриця навіть на хліб не залишилося, добре, що зворотний квиток він заздалегідь узяв. Погуляли, одне слово.

— Боже, як я житиму без тебе? — запричитала дівчина в один з останніх днів. — Нащо Бог розлуку на людей насилає…

Грицько натяк зрозумів. У той вечір він їй нічого не сказав, промовчав, узяв тайм-аут, щоб подумати. А що було думати? Карина — вродлива, жвава, видно, що не дурна. Вона й по господарству допоможе, й у хаті порядок триматиме. Каже, що знає комп’ютер, то можна буде влаштувати її на працю секретаркою, як тепер кажуть — офіс-менеджером, до когось з багатіїв. До того ж в усьому погоджується з Грицем і в постелі не лінується. З якого боку не візьми, вона підходила йому. А те, що сирота, так і він сам-один на світі. Його сестра чи її брат — то не поміч, не опора і не тил, а так — аби вважалося, що родичі є.

«Оце як тут ми жили три тижні, не розлучалися, так і вдома житимемо, — заспокоював себе Грицько. — Тільки тут ми розважалися, а там працюватимемо. Чого вагатися чи боятися?».

І він привіз Карину з собою. На вокзалі, коли вони зійшли з поїзда, Грицька освінула думка, що дівчині може не сподобатись Славгород. Адже це — майже село, а вона ж мешкала… Стій, а де вона раніше мешкала?

У шалі курортного кохання він тим навіть не поцікавився. А тепер допитуватись незручно — як не крути, а він уже попросив її руки і отримав згоду.

Від того відкриття Грицько навіть зупинився, запитально поглянув на Карину, і вона йому підбадьорююче кивнула у відповідь. Довгих три кілометри долали пішки, простували полями, йшли попід посадками, щоб менше цікавих очей до них прилипало. Нарешті дісталися додому.

— Прошу, заходь, — схвильовано сказав Грицько, відкриваючи хвіртку. — Не бійся, собака прив’язаний.

— Кого ж ти залишав тут замість себе господарювати на цілий місяць? — запитала дівчина, зрозумівши, що у дворі нікого немає. — Хто твою живність годував?

— Сусіди, через дві хати від мене живе наша поштарка, тітка Флора з донькою Іриною, то вони й приглядали, — господар тим часом заглянув у поштову скриньку, витяг газети і відімкнув двері.

…Грицькова хата була точною копією тих старовинних помешкань, у яких під одним дахом жили люди, розташовувалися приміщення для свійських тварин та інші господарські нірки. Вона мала двоє вхідних дверей. Одні з них вели в хлів, загін для свиней та курник, другі — до чистої половини, де мешкали люди. Між ними знаходилися сарай, комора і допоміжні побутовки, в яких зазвичай тримали фураж, харчі й городнє знаряддя. Окремого входу з вулиці сарай не мав і з’єднувався з хлівом та людським житлом системою темних коридорів. Загалом хата була хоч і не витвором мистецтва, зате зручною, головне — вона займала мало земельної площі і не потребувала великого двору. Здавна такі хати випробувані були в негоду, бо дозволяли не виходячи під відкрите небо впорати все господарство, переробити всю домашню роботу.

Входу до житлової частини хати передувала невеличка веранда зі столиком і двома табуретками під вікном, далі йшов коридор. Більшу його частину забирала драбина, що вела на горище, а в кутку одинокою свічкою стовбичив холодильник. У наступній кімнаті, яка, мабуть, правила холостому парубку за прихожу й вітальню разом, Карина сіла на краєчок стільця й озирнулася. Гриць кинувся до вікна відчиняти кватирку:

— Повітря застоялося, треба провітрити.

— Ти, здається, розповідав, що у тебе нова домівка, — розчаровано сказала Карина, яка — сто проти одного — бачила в своїх мріях сучасний багатоповерховий маєток.

— А вона і є нова, чотири роки як збудована, але за старовинним проектом.

Карина скептично фуркнула, але нічого не додала. Тієї миті Грицько, загледівши її розчарування, зрадів тому, що вона промовчала, — гадав, що звикнеться-злагодиться. А набагато пізніше, наперед сказати, шкодував, що вона не вдарилася в прокльони — ото тоді, точно, можна було б розраховувати, що вона стерпиться. А так, бач, зачаїла своє, нещире…

Славгородське жіноцтво втратило дар мови! На Грицька багато хто задивлявся з надією і очікуванням. Але місцеві претендентки на роль дружини його не квапили, бо бачили, що він такий ручний та домашній, що нікуди не дінеться. І ось маєте собі! Утнув.

Карині й село, і хата Грицькова — нехай уже буде довга та вузька — сподобалися, як вона, перегорівши першими враженнями, зізналася. І Грицько старався їй вірити.

— А після весілля я поїду додому, заберу бебехи, з припискою владнаюсь, з роботи звільнюсь, — цокотіла Карина, розвішуючи в шафі свої наряди.

Але Гриць, не забувши її фуркання в день приїзду, затівати весілля обачливо не одважився, тому молоді тихо зареєстрували шлюб, а в наступний вихідний день нагукали сусідів, найближчих родичів та посиділи з ними у дворі під виноградними гронами з гарною випивкою й закускою.

І все-таки вони трохи набралися горілки — весілля є весілля. Тим більше що на свято завітав єдиний родич молодої — брат, з яким вона, за її словами, вже давно не бачилася. Грицькові новий родич сподобався, тому він і втратив пильність з випивкою.

Гості порозходилися далеко після смеркання, і Грицько, попрощавшись з усіма і крадькома здригаючись від п’яної гикавки, сумно поглянув на неприбраний стіл і купу брудного посуду.

— Іди відпочинь, — ласкаво сказала Карина, помітивши стан свого скороспеченого чоловіка. — Я сама тут впораюсь.

— Дякую, — полегшено буркнув той і зник у темряві, Карина не встигла навіть угледіти, де він подівся.

А Грицько вирішив не йти в хату — розумів, що в задусі його розвезе од зайвого спиртного, і тому вмостився, прихопивши на всяк випадок ганчірку, на ослоні, що стояв у садку під кущами жасмину, де його ніхто не міг бачити. Але, як кажуть, Бог милував — до нього прийшов сон, а зі сном полегшення. Прокинувся він од того, що змерз, але його ще щось насторожило. То були чиїсь голоси, навмисне притишені.

Він ледь підняв голову з ослону й прислухався, подумав, може, дружина його гукає. Один з голосів, справді, належав Карині, але вона не до нього зверталася, а гомоніла з братом. Ага, чаюють за прибраним столом, — здогадався Грицько і вже хотів приєднатися до них, вгамувати похмільну спрагу, але те, що почув по хвилі, його утримало на місці.

— Як ти закадрила цього лоха? — запитав брат. — Нащо він здався королеві трахкодромів?

— Трохи відпочину, — довірливо сказала Карина. — Підремонтуюсь на чистому повітрі й на свіжих харчах, а там побачимо. А закадрила легко. В той день клієнтів не було, і я вже збиралася йти додому. Коли дивлюсь — сидить серед баб якесь чувирло. Придивилася — морда лиця ніби нічого, хоч видно, що жлоб-жлобом і розраховувати нінащо.

— А чого тоді повелася? Скільки часу згайнувала! А я думаю, чого це ти вигрошилася, не заробила нічого.

— Кажу ж тобі, я раптом злякалася свого віку і подумала, що час до берега прибиватися. Я вже немолода, стомилася. Це добре, що він не збагнув у паспорт носа ввіткнути, а то побачив би, що я на десяток літ старша за нього. Тоді б каюк мені був, а не шлюб.

— Не багато б втратила…

— Спробую пожити по-людськи…

— Пожити? З ким? З оцим опудалом?

Співрозмовники затихли. Чулося тільки невдоволене сопіння брата і задумливі зітхання сестри.

— Давай не загадувати наперед. Спочатку відпочину, а там побачимо, — порушила мовчанку Карина. — Недарма ж у мені якісь струни заграли. Треба з цим розібратися. Може, призвичаюсь.

— Може, — замирено сказав брат. — Якби так сталося, я був би спокійний за тебе.

Грицько закляк. Он воно що! Виходить, вона — стара карга! І то у неї не любов була, а розрахунок! А чим вона займалася раніше, чим гроші заробляла? Він боявся навіть подумати про те, що напрошувалося у відповідь з почутого. Значить, вона не відпочивала у Желєзноводську, а працювала там повією. Оце встряв… Господи, за що?

— Я приїхав сюди на машині, — тим часом сказав Каринин брат.

— На нашій? А де вона? — здивувалася Карина.

— Залишив на вокзальній стоянці.

— А чому ти так зробив?

— Звідки я знаю? Щось «професійне» спрацювало. Очевидно, я припустив, що можна його облапошити і гайнути назад, то й не хотів світитися. Я ж не знав, що ти це серйозно затіяла.

— Крутий «мерс» на сільській стоянці ти називаєш «не світитися»? Та в нього й брати нічого! — засміялася Карина. — Ні, не натякай, облиш… Спробую серйозно.

— Тоді, Карино… — голос молодого чоловіка забринів непідробним теплом. — Тільки ти не смійся з мене, але я люблю тебе, сестричко. У нас з тобою нікого немає, і я мушу попіклуватися про тебе.

— Що ти белькочеш? — нашорошилася Карина.

— Я зараз на мілині, тобто порожній. Ліпшого подарунку зробити не можу. Тому візьми машину собі. Я завтра оформлю генералку на Грицька. Треба ж чимось відшкодувати хлопцю втрату свободи, в яку він встряв, — на цих словах говірливий братик гидко захихикав, але скоро продовжив: — Не ображайся, я жартую. Він, схоже, нормальний чолов’яга, простак тільки…

— Ти здурів? Ще рік тому, після смерті тата, ти мало горло його вдові не розірвав за ту машину, а тепер за так віддаєш чорті й кому?

— Тій паскуді я татів спадок не віддав би, навіть якби він складався тільки з поношених черевиків. А Грицько нехай возить тебе на здоров’я.

Ой, спасибі, братику, — криво всміхнувся Грицько й протверезів, як розсолу напився.

З тим голоси віддалилися — Карина повела брата в хату.

Однак козлам, таким як я, некепсько платять, — подумав Грицько. Він уже зрозумів, що нічого змінити навіть не спробує, зрозумів, що в нього на це немає ні волі, ні фактичних підстав. Що він завтра скаже? Що підслухав розмову? Так вони нічого про нього поганого не казали, а те, що вживали жаргон, так тепер багато хто ним користується. І на вік Карини скаржитися смішно, вона ж не ховала од нього свої документи. Мав би проявити пильність. Цікаво, як він про машину розмову заведе?

Десь в глибині думок крутилося щось про дітей, згадувалися його мрії про повноцінну сім’ю.

А сталося все дуже просто. Після одруження Карина таки кудись майнула з братом, пояснивши, що їде до Желєзноводська забрати пожитки. За той час, що її не було, Грицько заспокоївся. «Просто хотілося жінці вийти заміж, от вона й прикладала до цього зусилля. Що тут кримінального? Цілком зрозуміла, житейська справа, і винуватити за неї Карину не можна».

І назад вони приїхали вдвох.

— На, катайся, — новий родич недбало кинув Грицькові ключі від свого крутого «мерса». — Дарую на щастя.

— Та ти що? — злякався Грицько, наразі забувши, що вже знає про цей сценарій. — Ні, не треба. Це дуже дорогий подарунок, — і він мимоволі скосив очі у вікно на відполіровану машину, до якої й підходити було страшно — надто гарна.

— Облиш, — зупинив його Каринин брат і мовчки поклав на стіл генеральну довіреність. — Я все оформив, проблем не буде.

— Ой, ні! — Грицько був щирим, бо злякався, що на таку красу можуть спокуситися як не справжні грабіжники, так місцева шпана. — Ще вкрадуть! Я не хочу відповідати потім за чужі гріхи.

— Хто нагрішить, той і відповідатиме, не хвилюйся. У нас суд короткий, а руки довгі, — багатозначно хихикнув Каринин брат.

На тім і застановилися. Інцидент, як кажуть, було вичерпано. Як і в перший приїзд, гість надовго не затримався і на другий день поїхав додому.

У молодят потяглися звичайні будні.

Невдовзі Грицько упевнився, що Карина йти на роботу не збирається, зарівно як і працювати вдома. Готувати їжу вона не вміла, прати не бажала, поратися по господарству гидувала. Солодкі ночі почали Грицька втомлювали, Каринина вигадливість на розваги — набридати, а далі — дратувати.

— Займись чимось корисним, — почав він її перестерігати. — Мені від людей соромно, що у нас кабанчик верещить з голоду і подвір’я не метене.

— Я?! — Карина округлила очі. — Зроби сам. Ти ж до цього управлявся якось, не переломився.

— Карино…

— Ходи краще до мене, — тягла вона його в ліжко.

Першою зрозуміла, що Летюк капітально влип у нещастя, та сама Ірина Квасенко, що була дочкою тітки Флори, тутешньої поштарки. Вона заглядалася на Грицька — навіть він це помічав — і вже ось-ось хотіла приступитися до нього ближче, як він, дурень, привіз у Славгород оцю вертихвістку.

— Килино, — колись погукала вона від хвіртки дружину Летюка. — Вийди сюди, поговорити треба.

— Я не Килина. Мене звати Карина, — поправила та Ірину, підходячи ближче. — Чого тобі? Ти хто?

— Може, на курортах ти кому й Карина була, а тутечки — Килина. А я? Я Грицькова коханка, — зухвало збрехала сусідка. — І прийшла сказати, щоб ти визбирувалася звідси й кивала п’ятками аж до кавказького передгір’я.

Ірина думала, що так «врізала» суперниці цими слова, так «дала їй прикурити», що та зараз розсиплеться в пух і прах. Ха! Карина й бровою не повела.

— Ти все сказала? Думай, щоб потім не ображатися.

— Дай Грицьку спокій, — просичала Ірина. — Для чого він тобі?

— Ага. Отже, все? Тоді впере-ед!!! — і з цими словами Карина вчепилася «Грицьковій коханці» в коси.

У Славгороді жінки часто сварилися, бувало, що і в більш різких висловах, ніж ті, які дозволила собі Ірина, але до мордобою справа не доходила. Хвилин з десять дівчата чубилися мовчки. Нарешті Ірина відчула, що Карина — майже професіонал, видно, їй частенько доводилося з’ясовувати стосунки у такий спосіб. А Карина тим часом перейшла до другої стадії поєдинку, коли до фізичних дій додається психологічний пресинг, тобто погрози, шантаж і наруга:

— Я зараз тобі рило розполосую, — прошипіла вона і вистромила з лап пазурі. — Я тобі гляділки видряпаю. Я тебе з торбою по світу пущу! — підбадьорювалась нахваляннями на адресу агресорки. — Яка з тебе коханка? Тьху! — смачно плюнула в Іринин бік. — Здохлятина-а!!! Ану покажи, покажи, що ти тут маєш! — і вона почала розривати плахіття на Ірининій пазусі.

— Гришо-о! — закричала Ірина, бачачи, що їй будуть непереливки. — Вийди до нас, скрути свою босячку. Де ти її викопав, ганьбу на свою голову!

Переляканий Грицько розтяг жінок в різні боки.

— Чи ви подуріли… — пихтів він од натуги, утримуючи Карину. — Чи вас скажений собака покусав… — приказував, відштовхуючи од себе Ірину.

— Підожди, підожди, — пообіцяла йому дружина. — Будуть тепер тобі й собака, й кішка.

— Я тебе однаково звідси виживу! — кричала вже од своїх воріт Ірина. — А ти, Грицю, телепень туполобий, ще мені дякуватимеш!

Кажуть, що речами й учинками щирої жінки керує Бог. Може, й так.

3


Оце так-так… Кожен по-своєму бачить світ і ставиться до нього.

Але Карина вважала за приниження дутися чи в інший спосіб демонструвати чоловіку свою образу. Вона просто його не помічала і жила своїм життям.

— Я завтра поїду до Дніпропетровська і пробуду там деякий час, — сказала йому через декілька днів після бійки з Іриною, затягуючись сигаретою прямо в кімнаті. — Попереджаю для того, щоб ти мене не розшукував.

— Я тебе просив не курити в хаті. Тобі що, важко вийти на вулицю? — буркнув Грицько.

Він щойно повернувся з роботи і тепер невесело вечеряв, обстрілюваний дружининими поглядами, мов шрапнеллю. Мовчанку він переносив кепсько, йому кортіло зірватися на дорікання Карині, на якісь пояснення.

— Пішов на хрін, нудило, зі своєю хатою.

— Чого ти там не бачила? — Грицько відсунув тарілку з холодним борщем і підвищив голос: — І хто тебе там жде?

— Гриню, — зверхньо посміхнулася Карина і скуйовдила йому волосся. — Чи ти, бува, не ревнуєш? — запитала вже примирливо. — До подруги хочу поїхати, поки зло на тебе перейде. І твої коханки тим часом заспокояться.

Вона дістала свою телефонну книжку, щось виписала з неї на папірець і поклала той папірець на стіл, притиснувши попільницею.

— Залишаю номер телефону, — пояснила. — Скучиш, подзвониш.

Ну, не битися ж нею!

Телефон «подруги» не відповідав ні через день, ні через тиждень. Карина як у воду канула. Грицько вже подумував, щоб заявити в міліцію про зникнення дружини, коли вона згадала про нього сама, подзвонила.

— Не турбуйся, — привітно туркотіла в трубку. — Я тут знайшла гарну роботу.

— Де ти є? — хвилювався Грицько. — Повертайся додому!

— Алло? — Карина робила вигляд, що не чує його. — Я влаштуюся з квартирою і заберу тебе в місто.

— Де тебе шукати? — безрезультатно допитувався чоловік, перебиваючи її. — Приїзди додому! Я дуже хочу тебе бачити!

— Ну, все. Бувай!

Востаннє вона подзвонила нескоро і попередила, що по її речі приїде брат, а він, Грицько, нехай подає на розлучення, якщо бажає, бо вона до нього не повернеться. Хай подякує їй, що вона така чесна, рахується з ним, оце клопочеться про нього. А у неї все гаразд. У неї починається нове життя.

Вірніше, продовжується старе, подумав Грицько, не забувши в думках подякувати Ірині, що вона своєю витівкою підштовхнула Карину до від’їзду. А то затяглася б оця катавасія не на тижні, а на сміх курям — курортна дружина паплюжила б його тут невідомо скільки. А так люди нічого не бачили, а що почули — те забули.

Звичайно, розлучення Грицькові дали без затримок, тепер тільки гроші плати, і все тобі зроблять вчасно. Гострота сорому до того моменту в ньому вляглася, бо найбільше він переживав у перші місяці Карининого від’їзду, коли у нього єхидно запитували:

— А де це твоя чорнявка? Щось її давно не видно.

— До родичів на гостини поїхала, — одбріхувався Летюк, хоч і розумів, що йому не вірять.

Він склав Каринині речі в ящики з-під бананів і виніс їх в літню кухню, де в нього була чистенька комора для речей, що вийшли з ужитку. Там вони й понині знаходяться, ось вже декілька років. Нехай лежать, грець з ними.

4


Кажуть, що речами й учинками щирої жінки керує Бог. Може, й так.

— Гришо, — хтось постукав у одвірки, коли він сидів з відкритими дверима, не вмикаючи світла, й дивився «Слабое звено». Йому подобалася ведуча — гарненька дівчина, яка чомусь дуже хотіла бути кістлявою мегерою.

«Кепсько у неї виходить, — думав він мляво, — не натурально. Здається, що зараз вона розсміється й перестане кривлятися. От би собі знайти таку, щоб строгенька була, але не по-справжньому, а для вигляду. Як оця».

Він не звернув уваги на стук, замрівся.

— Гришо, ти вдома?

— Ага! Хто там? Заходьте.

В хату зайшла Клавка Солькіна — підстаркувата, негарна дівиця. Ходили чутки, що вона декільком чоловікам робила пропозиції оженитися на ній. Вибирала кандидата в чоловіки, міряючи по собі — до благополучних і перспективних одинаків не лізла. «Дурною її не назвеш і за розум не похвалиш. Зрештою кожен влаштовується, як може. Ой, Господи…» — зітхнув Гриць..

— Що тобі, Клаво? Заходь, не бійся, — впізнавши голос, одізвався лагідно, щоб не наполохати жінку.

— Ти, той… Чого сам сидиш? — збиваючись, почала вона здалеку. — А я думала, тебе вдома немає.

— А чого тоді йшла?

— Хтозна… — Клавдія замовкла.

Невже вона свататись до мене прийшла? Оце дожився! Треба щось робити. Хвате вже жити бовдуром, — промелькнуло у Грицька в голові.

— …обом не солодко, — тим часом уже розвивала вгадану господарем думку гостя.

— Ти тут сам, а я там сама. Чого? Коли можна разом. Га?

Воно у тюхтіїв завжди так. Сидять-сидять, ні на що не зважуються, а вже як трапиться щось екстраординарне, тоді — раз і все. Не те, щоб наступного дня, але скоро після візиту Клави Солькіної, аби не бути посміховиськом у селі, Грицько привіз із Синельникового Світлану, з якою його звели випадкові знайомі. Світлана працювала в районному архіві, і за відгуками тих, хто давно її знав, була гарна, порядна жінка.

Коли Грицько завітав з патяканням про шлюбний експеримент, вона ніяковіла й тушувалася, проте одразу зголосилася спробувати влаштувати спільне життя.

— Звичайно, — відповіла без ураженого самолюбства. — Я теж не хочу мати зайві штампи в паспорті в разі невдачі.

У Славгород вони приїхали проти вечора. Біля своїх воріт Грицько зупинився, щоб відкрити ворота, а Світлана вийшла з машини і стала неподалік, наче чекаючи, що він її за руку заведе у свій двір.

— Заходь, не соромся, — підштовхнув Грицько її до хвіртки, і в цей час його відволік чийсь голос. — Сміливіше, ходи в хату, — ще раз запросив Грицько, відкриваючи перед жінкою хвіртку, і повернувся до того, хто його окликнув.

То був Сашко Бігун, у якого Грицько інколи купував молоко.

— Ну? — очікувально зупинився Грицько перед ним, не розуміючи, чого у Сашка голос такий хрипкий став, що він його не одразу впізнав.

— У тебе немає аспірину? Температура піднялася, палить всього. Знову ангіна підхопилася.

Бігуни жили неподалік, так що їх цілком можна було назвати сусідами. Причому гарними сусідами. Бо були вони з дружиною тихими і роботящими. Щоправда, Сашко таки часто хворів, а його Оксана, дебела здорова молодиця, до якої ніяка холера не чіплялася, ну ніяк не зналася на ліках. Так ще ж більше того — у неї руки не стояли навіть доглянути хворого. Грицько навіть мав клопіт ставити Сашкові гірчичники, робити компреси, розтирати мазями. Немає ідеальних жінок, ні, навіть не кажіть про них…

— Ой, тебе аж трясе всього, — зауважив Грицько, придивившись до Сашка. — Та чого ж ти швендяєш у хворому стані, хай би Оксана прийшла. Аспірин? — перепитав він. — Заходь, я подивлюся.

Грицько залишив машину за ворітьми, щоб не примушувати несподіваного пацієнта мерзнути на вулиці, і поспішив з ним в хату, де вже освоювалася його нова подруга.

— Познайомся, це Світлана.

— Доброго здоров’ячка, — привітався сусід, тут же намотуючи на вуса, що воно й до чого.

Ліки знайшлися швидко.

— Попий ще бісептол з ністатином. Що той аспірин? — порадив мимовільний лікар.

— Як скажеш, — довірливо погодився Сашко.

Грицько знайшов інструкцію до бісептолу, для гарантії додатково розтлумачив сусіду, як він має лікуватися, і вивів його з двору, повернувшись до машини.

— Чекай, — погукав Сашко майже від своїх воріт. — Ця жінка, здається, не тутешня?

— А що? — здивувався Летюк, що у тихого Бігуна хвороба не відсторонює цікавість.

— Гарна молодичка. Де ти її взяв?

— По газеті виписав, — пожартував Грицько. — Тобі що з того?

— Боюсь лікаря свого втратити. Раптом вона загнуздає тебе так, що нічого іншим не залишиться.

Світлана між тим освоїлася в нових стінах і зустріла Грицька веселим блиском в очах.

— Завтра ж вибілю в хаті! — сказала, як тільки він переступив поріг.

І Грицько, ніби раніше в нього очі були зав’язані, після цих слів згадав, що бозна коли прибирався в помешканні. Опустився! Боже, яка ганьба, — картався, оглядаючи припорошені пилом стіни, чого раніше не помічав.

— Завтра не треба, — сказав, намагаючись зберегти в голосі солідні нотки, мовляв, знаємо, що робимо. — Прикупимо дещо, а з неділі поклеїмо шпалери. Я просто не встиг, — збрехав він.

А вранці гостроязика Дарка Гніда облаяла його за нове оженіння біля колодязя, та ще й сповістила приголомшливу новину про Тетяну Проталіну. Таке витримати, то треба мати міцні нерви.

Нещасній Світлані з першого дня не поталанило. Бо ледве вона виткнулася у двір, як на неї кібцем накинулася донька поштарки Ірина, яка з віком помітно нахабніла. І хоч звідтоді, як од небораки Летюка дала дьору Карина, Ірина встигла вийти заміж, стати дружиною Петра Змієвського і навіть двох дітей народити, але дух опікунства над сусідом її не полишив.

— О, ще одна приперлася, — сказала ще від воріт, затим відхилила хвіртку і ввійшла у двір. — Здрастуйте, — чемно поздоровкалася, побачивши, що на звук її голосу господар і собі висунувся з хати. — Кажу, ще одна приперлася.

— Це ти про себе? — у тон їй запитав Грицько.

— А ти не задирайся, іди в хату й зів’янь. Я з оцією персоною розібратися прийшла.

— Залиш нас, Гришо, — попросила Світлана. — Все гаразд, не хвилюйся.

— Чемна, — констатувала Ірина. — А ти знаєш, хто твою попередницю звідси наладив?

— Ні, але мені не цікаво те знати.

— Даремно. Так зарубай собі на носі — то була я, — Ірина по-домашньому всілася на ослоні, вритому під хатою, простягла ноги, як те часто роблять жінки, втомлені фізичною працею.

— А яке вам діло до Гриші? Ви йому хто? — тихо запитала Світлана.

— Я йому ніхто. А лізу в це діло, бо знаю, що з нього толку не вийде. Їдь, жіночко, звідси, не забирай у мене час.

— Зрозуміло, — Світлана беззвітно переставила щойно принесене Грицьком відро з водою з ослону на землю і теж присіла. — А якщо не поїду? — запитала, ні на кого не глядячи.

— Може, й не сама поїдеш, а тебе відвезуть звідси інші, хтозна. Зрештою, то не принципово. А от що ти йому не пара, це факт.

— Я бачу, ви така знаюча людина. Чому ж досі підходящу пару йому не знайшли?

— Знайшли, не пащекуй і не заїдайся зі мною. Визбируйся хутенько, щоб до ночі твій дух тут вивітрився.

З тим Ірина пішла додому. Слава Богу, подумав Грицько, проводжаючи її поглядом з вікна. Щось вона сьогодні смирна. Як зговорилися, кляті баби! То не потрібен нікому, а то, як привіз жінку, так очі їй виїдають. Грицько вирішив, що ввечері піде до тітки Флори і поговорить про Іринину поведінку. А може, навіть з Петром, її чоловіком, потолкує. Нічого, все влаштується.

Але ввечері йому було не до того. Бо щойно смеркалося, як пролунав дзвінок телефону.

— Можна Світлану? — запитав культурний жіночий голос, який, проте, видався Грицькові знайомим.

— Можна, — Грицько розгублено повернувся до жінки. — Це тебе запитують.

Та взяла трубку і хвилини зо дві слухала, поволі бліднучи, а коли зробилася такою, як сніг, враз покрилася червоними плямами і натиснула на важіль.

— Ні, Гришо, пробач, я такого не витримаю. Відвези мене негайно назад.

— Потерпи, я все владнаю, — розгублено промовив Грицько. — Хто тебе потурбував? Я не запитую, що казали, бо то все дурниці. Я хочу знати, хто втручається до нас з тобою. Я приводу нікому не давав, повір.

— Розбирайся без мене, а я почекаю, — категорично налаштована Світлана почала збирати те, що встигла вийняти з пакунків. — Та й на роботу мені звідси добиратися незручно, далеко, — почала між тим вишукувати додаткові приводи для обґрунтування свого рішення.

До Синельникового було не більше тридцяти кілометрів, а подарований колись «мерседес», який так і залишався у Грицька, бігав прудко й безвідмовно.

— І все-таки не квапся, — запропонував він, зрозумівши, що Світлані по телефону хтось наговорив не просто дурниць, різної нісенітниці, а ще й погроз. — Давай ще одну ніч переночуємо, а вранці воно попустить.

Жінка тільки заперечливо похитала головою і взяла заново запаковану валізу.

Отак Гриць знову залишився сам, навіть не взнав, хто вчинив акт телефонного тероризму. Намагався по пам’яті пригадати голос та ідентифікувати його, але в нього нічого не виходило. Підозрював, що то Клавка Солькіна помстилася йому за відмову одружитися на ній, але не впійманий — не крадій.

І знову потяглися самотні дні, хоч їхню монотонність тепер розбавляло очікування. Летюк намагався не думати про те, але від правди сховатися не міг — він хотів побачити Тетяну Проталіну. Невже вона так дуже кохає його, що зважилася на серйозні випробування для свого здоров’я? Але й характер має! Цікаво, якою вона буде після операції?

Це весна, це просто весна, — казав собі Грицько, притлумлюючи якесь незрозуміле нетерпіння в душі, наче він ждав чогось страшенно намріяного.




Розділ 3


1


Люля проснулася від яскравого сонячного проміння, що падало на неї з вікна, і за звичкою, котра встигла за останні роки всотатися в її кров, спочатку прислухалася. Навкруги, якщо відкинути стукіт коліс і все, пов’язане з рухом потяга, стояла тиша. Навіть Тетяна рівномірно сопіла, ніскільки не хвилюючись від того, що сьогодні має вперше показати знайомим своє нове обличчя, ще не зовсім готове до розглядин. Це була не тривожна тиша очікування щастя чи горя, не могильна тиша втрачених надій і безвір’я і не напружена тиша небезпеки, яка чатує на когось. Ні, це була тиша спокійного, безбуремного життя, де є всього потроху, вірніше, де немає будь-яких пристрастей, надлишку чого б то не було. Люля всміхнулася: зрештою, це просто тло, на якому розігруються події. Бо подія — це щось таке, що вирізняється з монотонності й рутини. По всьому, наразі це тло сприятливе. І це добре. А ось які події на ньому проявляться, хтозна.

Невже справді відірвалася? — вкотре промайнуло в думках. Невже вдалося вціліти та ще й з повністю збереженими грішми? Ніби вторуючи тому сумніву, який ховався в бринінні отих «невже», найчастіше вживаних за оптимістичних обставин, під грудьми виник сисний холодок. Рано запитувати про те, ой рано! Люля відігнала від себе бажання вдатися до поетапних висновків. Треба спочатку вийти з потяга, загубитися в натовпі. А потім… За цим вона зрозуміла, що відтепер отак буде постійно: зараз треба подбати про оце, а потім…

Зовсім не зайве припустити, що Дидик вирахує цей маршрут, неочікуваний навіть для неї самої, і з’явиться на пероні в Дніпропетровську прямо перед вагоном з квітами в руках: «Дорога, я завинив перед тобою. Пробач». Розіграє на людях спектакль, постарається вкотре розвіяти її недовіру, приспати пильність, а потім придушить в темному кутку, як і планував раніше. Це ймовірно відсотків на двадцять, і може пояснюватися його диявольською кмітливістю або тим, що хтось із спільних знайомих бачив її біля цього потяга. Для реалізації такого «щемливого побачення» йому тільки те й треба, що доїхати сюди раніше за неї, що легко влаштувати швидким потягом прямого маршруту сюди зі столиці, літаком чи автом. Зате на інші вісімдесят відсотків можна припустити, що вчора після леривону, якого вона йому підсипала в чай від душі, він спав би навіть при гарматній стрілянині. Ні, от бридота: планував її вбити найближчими днями — під час поїздки до Москви чи десь у Москві, а сам напередодні залишив без догляду склянку з чаєм, куди додав порошкового засобу від простуди, ніби навмисне, щоб ті ліки відбили запах її снодійного. Як вона могла не скористатися такою чудовою нагодою і не спекатися його і смертельної небезпеки, що нависла над нею? І якої ж неутішної думки він про неї був, коли тримався настільки безтурботно! А якщо так, то він і зараз про неї такої ж думки. Ага-га, дурнику, мені саме цього й треба! Тоді вважай, угощання снодійним, котре застосовують для приборкання скажених жеребців, корисним наочним уроком від мене, а втрачену тобою жовту валізку з грошима — платою за цей урок. Не глушити ж такого бугая гліцином — засобом для розніжених дівиць.

Отже, розглядаючи її побоювання в остаточному підсумку, переконуєшся, що вони практично даремні. Проте нехтувати бодай мізерною часткою ризику неприпустимо, і треба щось вигадати, щоб убезпечитися й у цьому маневрі — при висадці з потяга. Що вона має придумати, враховуючи неможливість стати невидимою і пройти непоміченою повз свого ворога, неможливість сховатися від його очей під землею чи пролетіти високо в небі? Що?

Люля подивилася на сплячу подругу, на її закрите розсипаним волоссям обличчя і раптом зрозуміла, що ту послано не просто на її негадане щастя, щоб загукати в глуху шпарину, яким є Дніпропетровськ, а на остаточне й безповоротне спасіння, бо вона постійно подає Люлі приклад для наслідування. Адже ще вчора Тетяна маскувалася! І доволі талановито, винахідливо — результативно. Люля роззирнулася, вправно підібрала своє волосся, заколола приколками і запнулася Тетяниною хусткою, вив’язавши її на манер кубанських козачок, тобто, як була запнута вчора Тетяна. Очі закрила темними окулярами. Залишалося змінити одяг. Як добре, що у вигаданій нею історії так багато від правди і так вдало обґрунтована ця втеча! Тепер можна не критися, а спокійно попросити у Тетяни якісь шмотки, а свої викинути. Люля задивилася в дзеркало, відпрацьовуючи пластику відповідно своєї до нової зовнішності.

— А тобі личить, — раптом почула вона з того боку, де спала подруга.

— Гадаєш?

— Чиста селяночка, — Тетяна вже проснулася й, опершись на лікоть, напівлежала на боці.

— Гаразд, тоді я забираю в тебе цю хустку, — Люля ще раз оглянула себе в дзеркало і повернулася до Тетяни. — Доброго ранку, подруго. Як спалося? У тебе є зайвий одяг для мене? У тимчасове користування. Я розрахуюся, — заторохтіла вона.

— Спалося, як давно вже не було. Ти знаєш, якось вляглися мої тривоги, відчай…

— Відчай? — перепитала Люля автоматично, все ще зайнята своєю внутрішньою підготовкою до виходу з поїзда. — Гаразд, не забудь про одяг для мене.

— Так, — Тетяна схопилася на ноги й кинула Люлі до ніг свою валізу з одягом. — Бери, що підійде, — і продовжила далі: — Розумієш, якби не алергія і оці шрами… Але ти впливаєш на мене позитивно. Мені навіть схотілося ще щось змінити в своїй зовнішності, причепуритися. Допоможеш?

— Ще б ні! А що для цього треба? — Люля взялася до переодягання.

— Ой, не скажу. Я вагаюсь… Але так кортить! Я навіть вчора перед сном про це мріяла.

— Що ти надумала? Кажи!

— Що? — пошепки запитала Тетяна і лукаво повела очима, входячи в гру, затіяну зненацька, і відчуваючи впевненість, яка струменіла від Люлі. — Що? Здогадайся сама.

— Я знаю одне: треба, щоб твій обранець не бачив тебе в оцій косинці, — сказала Люля. — Розумію, ти закриваєш обличчя, але ліпше закрити його іншим чином, природнішим. Наприклад, зачіскою. Зваж, тобі ж не три дні і не три тижні доведеться лікуватися, може, й не три місяці. Не ходитимеш же ти весь цей час в косинці, як бабуся? Тим більше що наступає літо, спека.

— Тоді я мушу зачесатися так, щоб пасма падали на чоло і щоки, але ж вони задовгі для цього. Хіба що…

— Хіба що? Які можуть бути сумніви? Ні — однозначно…

— …треба підстригтися! — захоплено продовжила Тетяна. — Мені так давно цього хотілося, а приводу не було. Адже такі шикарні коси не обтинають ні з того ні з сього. Хто б мене тоді розумною назвав? То як, схвалюєш?

— А то! Поки відновиться обличчя, твої шикарні коси відростуть. Навіть стануть ще довшими.

Вони продовжували обговорювати зміни, які зробить в собі Тетяна, і впродовж умивання, й за сніданком, і коли вже готувалися до прибуття в Дніпропетровськ. І Тетяна не помічала внутрішньої відчуженості, вірніше, заклопотаності своєї подруги, навіть здавалося, що вона зовсім забула про проблеми, через які та насправді не просто кудись їде, а втікає. Люля теж готувалася до виходу з поїзда і теж була зайнята своєю зовнішністю, більше того — і настрій у неї був так само, як у Тетяни, тремтливо тривожний, але в основі того лежали інші чинники. Що тут порівнювати? Вона намагалася стати непомітною і забутою, а Тетяна — помітною і коханою; Люлю долав страх, а Тетяну — живила надія; Люля намагалася не думати про майбутнє, а Тетяна до нього стреміла і линула всією душею; Люля почувалася старою битою бабою, а Тетяна — юним дівчиськом, яке щойно вступає у великий світ. То хто кого мав більше розуміти і хто кому мав допомагати?

Іншого виходу Люля не мала, як у подальшому покладатися тільки на себе, бо Тетяна остаточно вийшла з гри — вона взялася сповнювати свої давні зачаєні мрії і бути будь-кому в пригоді не могла. Без перебільшення, дівчина оглухла й осліпла, як співуча пташка соловей під час виконання рулад у травні.

Раптом перед їхніми очима забігали якісь тіні. Люля роззирнулася і помітила, що вони їдуть по мосту через Дніпро.

— Це вже кінець? — запитала вона у Тетяни.

— Так, зараз кінцева зупинка.

— Тоді я побігла в інший вагон, — а вгледівши, що її супутниця нічого не зрозуміла, пояснила: — Негоже такій простій селяночці, якою ти мене нарядила, їздити спальними вагонами. Зустрінемося біля приміських кас.

— Їх там багато, — встигла гукнути Тетяна, — і біля всіх черги.

— Біля третьої!

Дівчата мов по команді поглянули у вікно, де перед ними розгортав свої простори Великий Степ; бо це таки був саме Великий Степ, попри повсюдні прикмети людської присутності.

2


Але пройти в приміські каси вони не змогли і зустрілися біля входу в підземний перехід, де, до речі, знайшли забиті хрест-навхрест дерев’яними дошками двері і поблизу них майже повну безлюдність.

— Куди всі поділися? — збентежено запитала Тетяна. — Нічого не розумію. Тут завжди такий розгардіяш стояв, а тепер тільки, ось бачу, таксисти, носії, вантажники з тачками, ще пиріжки…

— Таню, що таке Амур-Нижньодніпровськ, це далеко? — перебила її Люля, яка незатишно почувалася на відкритому місці.

— На лівому березі Дніпра, далекувато. А що?

— Ось, — Люля показала на об’яву, написану від руки й прикріплену до стіни за допомогою скотчу. — Тепер я зрозуміла, чому нас висадили казна-де від привокзальної площі і примусили крокувати по шпалах, щоб вийти на неї.

В об’яві говорилося, що у зв’язку з капітальним ремонтом вокзалу, платформ і прилягаючих колій прибуття й відправлення приміських електричок здійснюється зі станції Амур-Нижньодніпровськ за тим самим розкладом.

— Але ж ми не встигаємо на ранкову електричку! Тепер тільки ввечері можна поїхати додому. Тиняйся тут цілий день, — мало не плакала Тетяна. — А я стомилася від поїздки, відпочити хочу.

Дівчата відійшли від дверей підземного переходу і зупинилися в розгубленості.

— А мені конче треба десь прилаштувати свій багаж, — клопоталася своїм Люля. — Не хнич! — прикрикнула вона на Тетяну, яка нидінням заважала їй кумекати над вирішенням своїх проблем. — Припече, так на машині поїдемо. Але мені позаріз потрібні автомати схову. Амур-Нижньодніпровськ це велика станція, там є камери схову?

До них непомітно наблизився усміхнений чоловік і заговорив, злякавши Люлю.

— Я можу відвезти вас туди за п’ятдесят червонців, — запропонував він.

— Ну? — запитально муркнула Люля, дивлячись на свою супутницю.

— Ні, дякуємо, — відповіла Тетяна таксисту і звернулася до Люлі: — Ми однаково не встигаємо на електричку, а камери схову там розтрощені так, що з них і дитина поклажу вийме.

Проте цікавий та прислужливий чоловік далеко не відійшов і знову встряв у розмову.

Він, бачте, може бути їм у пригоді і для поїздок, і для консультацій по туристичній частині чи по шопінгу.

— Пробачте, що встряю. Я знаю банк, де нещодавно відкрили зал з недорогими сейфами для приватних осіб. Чим це відрізняється від автоматів схову? Хіба що вищою надійністю. І оренду сховища можна оплачувати наперед, хоч і на рік.

— Це далеко? — чомусь запитала Люля, наче їй було не однаково.

— Ні, поряд. А куди ви хотіли їхати з вокзалу?

— В бік Синельникового, — ухильно відказала Тетяна. — Ми почекаємо вечірньої електрички, — додала, щоб балакучий таксист не чіплявся до них більше.

— Бачте, в той бік нещодавно започаткували нові маршрути. Я можу підказати вам, де у них посадочний майданчик на маршрутки, і ви не матимете клопотів з електричкою і станцією Амур-Нижньодніпровськ, до якої кілометра два треба йти пішки з проспекту Правди. До того ж маршрутки ходять щогодини, ну може трохи рідше, дивлячись куди.

— Поїхали спочатку в банк, — вирішила Люля. — Як він називається?

— Ю-Банк, дивна назва, правда?

Люля автоматично кивнула.

Їхали вони недовго, банк розташовувався в нагірній частині міста. Виявилося, що, справді, тут можна орендувати невеликий сейф, проте, коли Люля запитала, як їй скористатися тією послугою, то клієнт-менеджер, поглянувши на її клітчасту сумку, замахала руками:

— У нас невеликі сейфи, дівчино. Пробачте.

— А мені й потрібен невеликий, але так, щоб впродовж року орендувати. А це, — вона теж красномовно поглянула на свою сумку, — це я в дорогу зібралася.

— Тоді, будь ласка, — працівниця банку повела рукою в бік зали, переділеної численними скляними перегородками на офіси free space — вільний простір.

Еге ж, Люля багато дечого знала, «що і не снилось нашим мудрецям». За півгодини її клопоти було влаштовано. Вона знайшла Тетяну в сквері, розбитому навколо банку. Дівчина сиділа на лаві й виразом задоволення на обличчі розглядала перехожих.

— Ну, тепер я носитиму твої валізи. А ти у нас хвора, і мусиш відпочивати, — заявила Люля. — З пояснень таксиста ти зрозуміла, де зупиняються маршрутки на твій Славгород?

Тетяна навіть не спробувала протестувати, слухняно заховала в свою неохватну валізу целофанового пакета і невелику сумочку для документів, косметики й гаманця. Затим просто поставила валізу на асфальт, передовіряючи все гамузом Люлі. Було видно, що вона-таки останнім часом мало рухалася, залежалася в лікарні і взагалі ослабла на довгому зимовому харчуванні без свіжих вітамінів, від операції й ускладнень після неї. Їй треба було викинути всі клопоти з голови, повільно погуляти містом, побути серед здорових людей, може, побалувати себе приємними покупками чи наїдками. У Люлі потепліло на серці. Почекай, подруго, я за тебе візьмусь, ти у мене швидко одужаєш, розмірковувала вона і розуміла, що то не якийсь порив співчуття чи вдячності — їй подобалася ця відкрита і доброзичлива дівчина, імпонувало поєднання в ній різних чеснот з рішучістю і вмінням неухильно йти до мети. Нічого, ось тепер вона погарнішала зовнішньо, і її життя наповниться новим змістом, вона спізнає особисте щастя, буде успішною в роботі. А Люля, звичайно, буде поруч і в усьому допомагатиме їй. Боже, яке щастя, що вона зустріла Тетяну, що Тетяна її не дратує, а навпаки, все більше й більше подобається як людина. Адже це запорука того, що Люля не зірветься з котушок, а поряд з Тетяною пристосується жити, як усі нормальні люди. Тетяну їй Бог послав, а отже, доручив піклуватися про неї, слабеньку.

Наразі подумалося, що саме таких щиросердих людей Люля останнім часом не помічала, не спілкувалася з ними, обходила, як мару, як нагадування про дитячі поневіряння, як страшні привиди минулого з його зубожінням і безвісністю, і врешті-решт обкрадала себе. Вона довго й старанно входила в інший світ, кращий, на її думку, а той світ непомітно підготував пастку для неї, удар, що вона отримала. Де був її розум, де було її серце? Той світ і люди, які його населяють, — хворі на корисливість. Та навіть не в їхніх матеріальних замороках справа, зрештою, головне, що вони цим вбивають довіру одне до одного, бажання співчувати слабким, готовність допомагати іншим у горі. Вони своїм способом життя й своїми ідеалами обкрадають світ на сердечне тепло, світло, доброзичливість, щиру радість, легкі довірливі стосунки. І натомість сіють вади, страх, підозри, ненависть. Боже! Чого той Дидик раніше не захотів її вбити? Ото вона раніше й прозріла б. А так скільки часу занапастила, мало не знівечила свою душу, мало не розтоптала її!

— Зрозуміла, тут можна пішки пройти, — зненацька для неї пролунала відповідь Тетяни.

— Що, моя дорога? — скинулася від несподіванки Люля, розчулена власними розвінчаннями. — Ну, ходімо. Може, хочеш пройтись по крамницях, щось купити чи з’їсти? Так ти не соромся, я тебе підтримаю. Не забувай, що я твоя боржниця, отож і стосовно грошей не хвилюйся, у мене сьогодні на нас обох вистачить, якщо ти, звичайно, не здумаєш купувати норкову шубку чи ексклюзивного швейцарського годинника.

Тетяна тільки кволо посміхнулася, і подруги неспішно пішли в бік центрального проспекту. Місто, над яким повільно піднімалося сонце і ніби тягло за собою зростаючий березневий день, вже проснулося і наповнилося звичним гамором. Лінивий вітерець, втікаючи від холодних хвиль Дніпра, пробігав вздовж його берега над парками і скверами, обвівав дівчат пахощами прогрітої землі, молодих бруньок і ще чогось надзвичайно чистого і пронизливого. Від того Люлі здавалося, що тут тихіше й чистіше, ніж в загидженій, галасливій, утиканій брудними наметами, засміченій папером і ящиками столиці.

— Хіба ми не зайдемо в парикмахерську? — раптом перервала мовчанку Тетяна, коли вони проходили повз будинок з красномовною виносною рекламою біля дверей, і її очі загорілися, як у дитини.

— «Імідж», — прочитала Люля, — а отам, навпроти, поглянь, магазин «Самшит». Все правильно, колись були «берізки», а тепер поспіль «самшити», ми ж почали по-буржуйськи жити. Так ото, поки ти красу наводитимеш, я туди зазирну. А зустрінемося на бульварі, бачиш лаву навпроти трамвайної зупинки? Отам.

— Домовилися, — з завмиранням серця сказала Тетяна. — Ой, що буде! Зараз намию голову, причепурюся. Сказати тобі одну річ по-чесному?

— Скажи, — в тон їй відповіла Люля.

— Досі, як дивлюся в дзеркало, не пізнаю себе. Весь час жахаюсь: ой Господи, хто це у мене за спиною стоїть? Уявляєш?

— Скоро звикнеш до себе.

* * *


Стрижка, яку зробили Тетяні, дуже їй пасувала, головне, що її прикрашав шикарний чубчик, як у молодої Валентини Малявіної, з боків той чубчик плавно переходив у пасма основної довжини, овалом спадаючи на щоки. Волосся закривало також шию і спадало далі вниз. Спереду воно розсипалося на грудях, а ззаду доходило майже до середини спини, тобто стало значно коротше, ніж було, але за рахунок того наповнилося об’ємом, пишністю і хвилястістю, створюючи навколо голови Тетяни справжню густу гриву, що додавало їй невимовної юної граційності й привабливості.

А Люля переодяглася і мала тепер вигляд скромний, стриманий, майже діловий. Предмети її одягу були нехай не елітними, а просто добротними. Костюм з теплого драпу доповнювала дамська сумочка, доволі об’ємна, в якій зручно носити, наприклад, ділові папери. Ніхто б тепер не впізнав у цій стрункій і холодній білявці вчорашню шалапутну Люлю, розхристану, голопузу, брутальну. І годинника Parrelet вона все-таки купила своїй рятівниці в подарунок, щоправда, копію бельгійського виготовлення. А заодно купила такого самого годинника й собі. А чого? Механізм швейцарський, як має бути; корпус — з нержавіючої сталі з золотим напилюванням товщиною у вісім мікрон; скло — двостороннє сапфірне антивідблискове; ремінець з натуральної шкіри; гарантія вісім років. Що ще треба? До того ж такий хронометр вельми пасував до того стилю і рівню статків, який вона собі вибрала. Годинники відрізнялися лише моделями — з білим і чорним кольором циферблата і ремінців.

— Вибирай, який тобі більше подобається, — запропонувала Люля, коли вони обдивилися одна одну й наговорили компліментів.

— Ой, я розгубилася! — вигукнула Тетяна. — А ти чим керувалася, коли вибирала такі кольори?

— Щиро кажучи, я взяла, які були. Ні, там були ще рожеві й бузкові. Але такого годинника під будь-який одяг не надінеш. А ці кольори універсальні.

Тетяна нерішуче показала, на той, що їй більше сподобався, і Люля схвально хитнула головою.

— Молодець. Розумієш, — пояснювала подрузі, закріплюючи годинника на її зап’ясті, — тут збіглися дві важливі події, дуже важливі: ти змінила свою зовнішність, а я, завдяки тобі, змінила свою долю. Через те не тушуйся, я не збіднію. Зате у нас, принаймні на термін гарантії годинників, — пожартувала вона, — залишиться пам’ять про молодість, про наші надії, про те, як ми проривалися до щастя. Гаразд?

Люля вміла вмовляти, адже красне слівце було основним знаряддям її спілкування з людьми. Вона сама пройнялася тими сентиментами, які виголошувала, їхніми настроями і мало не виклала перед Тетяною істину про себе. Душа вимагала: скажи правду, признайся, що ти просто нерозбірлива дуринда, яка закохалася в небезпечного шлюбного афериста. Але розум підказував, що треба мовчати, не проявляти слабості. Аякже, переклади наразі свої гріхи на плечі оцій тендітній дівчині, нехай вона у чистоті своїй мучиться і карається за тебе, співчуває тобі, допомагає очистити сумління. А ти тим часом відпочиватимеш. Не смій тривожити Тетяну своїми гріхами! Сама з ними справляйся, тобі ніхто не заважає.

— Дякую, ти мене зворушила, — все-таки знітилася Тетяна, вийшовши з потрясіння і вивівши Люлю з задуми. — Я знаю, що твій подарунок коштує дорого. Це нерозважливо і з твого, і з мого боку, але ти вже його купила. Краще б ти собі квартиру придбала замість втраченого житла в Києві. То було б розумно і, зважаючи на обставини, справедливо.

— Ага, ще запропонуй зареєструвати ту квартиру в бюро нерухомості, нехай мій переслідувач мене швидше знайде й приб’є.

— Значить, житимеш у мене, місця вистачить. Що ж тепер? Носитиму. Дякую.

— Це ж не оригінали елітних годинників, а їх копії! — пояснила Люля. — Вони дешеві. Вдома вивчиш техпаспорт і заспокоїшся.

Піднесений настрій від невідомої врочистості довго не покидав дівчат. Вони зайшли в найближчий ресторан і добре підкріпилися сніданком, а потім ще гуляли містом, заходили в кафе, смакували морозивом з суничним варенням, пили каву. Інколи перекидалися незначущими фразами, коментуючи те, що спостерігали, здебільшого ж мовчали. Впродовж прогулянки Тетяна крадькома поглядала на подарованого годинника, а потім на змінену новим одягом Люлю, ніби хотіла щось сказати. А Люля робила вигляд, що не помічає Тетяниного тихого щастя, тільки сама грілася від нього. І сміялася, що теж робить те крадькома.

До стоянки потрібного їм транспорту прийшли тоді, коли вже всі місця були зайняті, а до відходу маршрутки залишилося десять хвилин. Правда, були два місця в кабіні поряд з водієм, але й там лежали чиїсь пакунки. Наступна маршрутка відправлялася через дві години.

— Я дуже стомилася, — пожалілася Тетяна.

— Може, махнемо на таксі? — запропонувала Люля. — Гуляти так гуляти. Скільки кілометрів нам їхати?

— Близько вісімдесяти. Яке таксі, хочеш, щоб з нас у селі сміялися: злидні та ще й з перцем?

— Тоді давай проситися, щоб їхати стоячи. Витримаєш?

У цей час до машини підійшов заклопотаний водій, сердито кинув на сидіння якісь речі, сів, так гримнувши дверима, що аж скло в шибах задзеленчало. І Люля, не діждавшись Тетяниної відповіді, пішла домовлятися, щоб їх все-таки взяли з собою.

— Так ось є два місця! — сердито вигукнув водій і показав на сидіння поряд себе. — Сідайте, який вам грець не дає.

— Там чиїсь речі лежать, — пояснила Люля.

— Мої! — гаркнув розлютований чоловік. — Хіба не видно? Сто бісів йому в бік, це ж просто пакунки! Попросили тутешні люди дещо передати славгородським родичам. Жодного рейсу без оцих передач не обходиться. У вас багато речей? — запитав стриманіше.

— Одне місце. Ось, — Люля показала на Тетянину валізу, яку тримала в руці. — А оце я з собою візьму, — додала, маючи на увазі свою сумочку.

— Об’ємна до холери. В багажник не вміститься. Там уже забито.

— Тоді триматиму на колінах.

— А у подруги поклажа є?

— Ні. А що?

— Нехай потримає на колінах оці пакети. Нікуди покласти. В салон не хочу віддавати, бо хтозна, які там люди сидять. А тут мені, може, щось цінне довірили, а потім голову відірвуть. Гадство, тремти тут за копійки!

Нарешті всі розсілися по місцях і автобус зрушив з місця.

3


Навколо них розгортав свої простори Великий Степ; бо це таки був саме Великий Степ, попри повсюдні прикмети людської присутності. Вони шпарко виїхали на міст, перетнули його, проїхали вздовж Дніпра по доволі широкій і відкритій дорозі, поминули ще один міст і нарешті залишили позаду велике місто.

Поки добиралися сюди, крутилися на загачених вулицях і в заторах, дівчата, здавалося, завмерли, чи щоб не заважати водієві, чи віддихувалися від тривалої прогулянки містом, чи відпочивали від отриманих під час неї вражень. Та ось око загуляло на відкритому просторі, на справжній волі, на безмежжі земному, де до самого обрію — жодної завади. Це тільки якісь злидні, зобижені Богом на рахунок зайвої території, могли назвати тип офісів, більше схожих на клітки для піддослідних кроликів, free space — вільний простір. Зрештою, така назва повністю відповідає брехні й лицемірству тих, хто тявкає перед мудрим чотири рази, перемножуючи двічі два, і гадає, що відкриває тому страшенні істини. Убогі. Ех, шкода, що висока духовність і моральність часто-густо ослабляють людину, а не роблять її сильнішою, не додають їй переваг над злобивими тварями. Це не раз спостерігала Люля в своєму житті, навіть сама користувалася тим. Як же захистити в конкретній особі духовність і мораль, як зробити таку особу невразливою для бидла, розпусників і хижаків? Люлі ще хотілося поміркувати про поєднання гуманізму з технічним прогресом, але вона цикнула на себе, ще раз обізвавши дурною, негараздою влаштувати особисте щастя, а відтак, мовляв, нічого пащекувати про високі матерії.

Вона зиркнула на Тетяну. Та, помітивши це, посміхнулася.

— Чого ти притихла? Хвилюєшся? — відгукнулася Тетяна на пронизливий погляд зелених очей подруги. — У мене тобі буде добре, і роботу ми знайдемо. Все владнається, от побачиш. Мені здається, я тепер така сильна, що зможу захистити тебе від будь-якого злого дидика.

— Звичайно, хвилююсь, — зізналася Люля. — Але гадала, що і ти хвилюєшся не менше, тому не хотіла заважати тобі налаштовуватися на зустріч зі своїми знайомими. Слухай, — Люля торкнулася Тетяниної руки, — скажи, ти не пробувала писати вірші?

Тетяна почервоніла, опустила голову, якось зіщулилася.

— Хіба то вірші? Так — римування, щось на зразок складання кросвордів, — відповіла тихо. — А чого ти запитуєш? Хіба по мені скажеш, що я проста, наївна, легковірна? Я не така, повір. Я багато дечого в тобі зрозуміла, багато бачу, маю з приводу своїх спостережень власну думку, але не хочу тебе сполохувати втручанням у твої справи. Адже зараз головне, щоб ти видряпалася зі скрути, а з тим, наскільки сама в ній винна, опісля розберешся сама і все виправиш. І якщо для цього тобі треба про щось промовчати чи трішки нафантазувати, то це допустимо. Адже ти нічого не крадеш і нікого не оббріхуєш, і тут судити не іншим, а тобі самій.

— Дякую, моя люба дівчинко, — Люля знітилася. — Ти помиляєшся, вірші пишуть не слабкі й легковірні, а мудрі й натхненні люди. Ти саме така, вірніше, такою я тебе сприймаю. І, як бачу з останніх твоїх слів, не помиляюся. Але мені здається, що такі люди надзвичайно незахищені від прози життя, від його негативу. Мені боязно за тебе. От я й чіпляюся з розпитуваннями.

— Пробач, я не повчаю тебе, — перехопила нить розмови Тетяна. — Просто хочу, щоб тобі поряд зі мною було легко, розумієш? Тому й сказала ті слова. Пробач ще раз.

— Ні, не перебивай. Ти права, в усьому права. Але, гадаю, кожна людина хоч раз у житті переживає момент, коли, з одного боку, хочеться виговоритися, а з другого, — людина розуміє, що негоже вивертати своє нутро перед іншими, перекладати свою ношу на когось. І тоді складається враження, що людина чогось недоговорює. Але ж вона насправді криється! І це правильно. А мені й поготів треба помовчувати та більше розмірковувати, що я робила правильно і що ні. Але от що цікаво — я тепер зрозуміла, що нічого в житті людини не буває зайвим. Щоб збагачувати світ гарними і добрими справами, треба звідати ницість і зло. Щоб збагатити себе духовними надбаннями, треба вміти захистити їх і пронести до людей. Як те поєднати в одній особі?

Тіснота в кабіні, неможливість вільно простягти вперед ноги, поклажа на колінах заважали дівчатам почуватися комфортніше, а відтак і говорити голосніше і відвертіше. Вони підсунулися ближче, схилилися одна до одної і шепотіли. Але, може, саме такі незручності й потрібні були для виголошення тих важливих думок, якими вони обмінювалися, бо не завжди в затишних умовах зручно промовляти високі істини, звірятися, говорити про потаємне.

— Я відразу відчула в тобі гострий розум і силу волі, — говорила Тетяна. — Мені сподобалася твоя незалежність. Ти вмієш хутко схвачувати серцевину ситуації, проникати в настрої людей і використовувати це собі на користь. Це було б жахливо, якби в тобі не було так багато прихованої, може, не вповні відкритої щирості й порядності. Але вони повсякчас прохоплююся неусвідомлено, і ти дієш як справжній господар життя, лідер, якому можна довіритися.

— Ось ти сказала, що відчула себе сильною… — Люля вже давно не говорила так відверто і з задоволенням, і тепер вслухалася в Тетянин голос, як в музику, якій хотілося вторувати. — Я переживаю подібний стан. Тривожусь і разом з тим відчуваю відповідальність за тебе. Ніби на мене покладено охороняти тебе.

— Від чого? — засміялася Тетяна.

— Не знаю, мене щось насторожує, я весь час хочу тримати руки над твоєю головою. Ой, — Люля пирснула сміхом і прикрила рот. — Це вже теж вірші, тільки в прозі. Не смійся, інколи ліпше не скажеш. Просто я багато бачила бруду, а ти ні. Я це відчуваю і, симпатизуючи тобі, намагаюсь зробити так, щоб тобі й не довелось його сьорбнути.

— Заспокойся, я вже доросла людина, і зі мною нічого подібного не станеться, — Тетяна обняла свою подругу за плечі, нахилилася ще ближче, майже поклавши голову їй на плече. — Ти дбай про себе. Твоя правда в тім, що ти, спізнавши зворотного боку життя, можеш набагато більше принести користі людям, ніж всі інші слухняні цяці. Це так. Але наразі скористайся тим шансом, щоб спокутувати свої провини, якщо вони в тебе були і мучать тебе. Вилікуй свою душу, заспокойся. А клопоти про інших тебе ще знайдуть.

— Не дивно, що я непокоюсь, в моєму стані смішно було б не відчувати небезпеки. Мене дивує інше — що я непокоюсь не за себе, а за тебе. Знаєш, ось ми приїдемо додому, трохи відпочинемо, а через день-два знайдемо гарну старушенцію, яка знається на травах, і махнемо до неї по цілющі рецепти для тебе. Гаразд?

Тетяна засміялася і подивилася у вікно, визначаючи, де вони їдуть. Вже позаду залишилася Ігрень, старий, закритий смітник, — вони під’їжджали до Іларіонового. Призахідне сонце освітлювало шеренгу тіток, що вишикувалися вздовж дороги з бутлями молока й сметани, вузликами сиру, лотками яєць. Це було щось на кшталт місцевого стихійного ринка.

Ось Тетяна побачила кошик з яблуками, попросила водія зупинитися, мовляв, куплю замість води — так хочеться пити, що аж не можу. Вона спритно вискочила з кабіни, миттю сторгувалася з продавщицею, пересипала у целофановий кульок крупні зелені плоди і повернулася.

— Вгощайтеся, — простягла покупку водієві. — Тітка сказала, що це залишки припасів з її саду.

— Справді, соломою пахнуть, — сказав водій, відчувши аромат плодів.

І взяв пару штук, не відриваючи очей від дороги, бо тут вешталися діти на велосипедах. Одне з яблук він потер об свій одяг і почав їсти. Яблуко смачно зарипіло на зубах, і дівчата переглянулися — їм теж захотілося не відкладати настільки невинне задоволення надовго. Справді відчули спрагу. Поки поминали Іларіонове, а потім їхали серед полів, уже вкритих зеленню оживаючої озимини, хрумтіли яблуками, присьорбуючи сік, і мовчали.

Сонце виповнило кабіну. Водій відвернув донизу козирок, прилаштований над лобовим склом, щоб закрити очі від прямих променів. А дівчата просто примружилися і дивилися в бокове вікно.

— Вже скоро? — запитала Люля.

— Зараз повернемо на сімферопольську трасу і проїдемо ще стільки ж. Але тут воно швидше буде.

Тетяна бачила, що її подругу, і правда, щось непокоїть. Яка здорова природа у дівчини! — захоплювалася вона, поглядаючи на Люлю. Як кицька, яка потрапила в незнайоме місце, — весь час чатує. Але тримається, вдає, що їй море по коліна. Такий злам у житті — все починати спочатку, з нуля, Боже милостивий! Це ж добре, що ми з нею зустрілися, маємо багато спільного, одразу порозумілися. А інакше, що б вона зараз робила, де була б? — страшно подумати.

— Люль, — Тетяна штовхнула дівчину в бік. — Про що ти задумалася?

— Уявляю, як тебе зустрінуть подруги, що скажуть, — зімпровізувала Люля. — Гадаю, до твого Грицька вже дійшли чутки, що ти заради нього поїхала в столицю наводити красу. То як він це сприйняв? Що скаже тобі при зустрічі?

— Можеш не дуже напружуватися, я тобі й так скажу, хто і що скаже, — щиро засміялася Тетяна, улещена тим, що хтось бодай у такий спосіб про неї піклується.

— Невже? Ти так добре знаєш своїх подруг?

— Так це ж мале село! Тут ми кожен день одне в одного на очах, знаємо все про всіх. Дивись, — Тетяна почала загинати пальці: — Якщо хтось і скаже Грицькові про мене, то це тільки Дарка Гніда. По-перше, вона недалеко від нього живе, а по-друге, така войовнича, що почне його соромити, що він справжнього почуття не розпізнав, проґавив, не відповів на кохання.

— Але ж це абсолютно безперспективний хід! — жваво зауважила Люля. — На чоловіків такі речі не впливають.

— Ну, вона ще може пригрозити, що поб’є його, як він не оцінить моєї жертви. Вона така. Так, хто у нас ще є? Ага, Ірина Змієвська. Ця Грицька не чіпатиме, зате ганятиме від нього всіх претенденток. Це вона його першу дружину з села витурила. Ірина неодмінно розповість мені, хто до нього приходив, з ким він спілкувався, що робив. Далі, Клава Солькіна. Ой, вона колись сваталась до Грицька, уявляєш? А тепер не знає, як йому насолити. Отож вона, ймовірно, скаже щось на зразок: «Ти тепер справжня красуня, то махни на нього рукою, нехай позлиться. В селі є й інші хлопці».

— О, це по-нашому! — Люля залилася сміхом. — А працівники школи?

— Почекай, ще є Оксана Бігун, теж Грицькова сусідка, він у них молоко купує. Ця розповідатиме, як Грицько лікує її Сашка, чоловіка тобто, і неодмінно порадить мені звернутися до нього, щоб він і мене на ноги поставив. Оксана вважає Грицька чародієм, бо сама ніскілечки не розбирається в домашній медицині. А колеги по роботі? Здебільшого будуть проявляти звичайну ввічливість. Хіба що Тамара Трубич мені пару своїх віршів прочитає про кохання. Недавно вона втратила свого чоловіка, вдовує, тужить, пише вірші.

— Це вас і з’єднує? — здогадалася Люля.

— Так, ми разом відвідуємо поетичні семінари при нашій районній газеті, друкуємося там. А Грицько? Не знаю, може, вибачатиметься за неувагу до мене, може, компліменти казатиме. Але неодмінно нанесе візит, подарує квіти, банку меду, поздоровить з видужанням.

— Який же він привід знайде для цього? Це, знаєш, сміливо дуже, бо такий візит можна сприйняти як аванс, подання надії.

— Та ні! Він бджоляр. Тому й відвідує всіх хворих з найближчого і найдальшого свого оточення і пригощає їх медом. Це в нього реклама така. Не буде ж людина гудити той мед, яким його пригостили, а буде прихвалювати. Отак і все село закріпиться на думці, що в нього найліпший мед в усій окрузі. Є ще моя сусідка баба Текля, Текля Несторівна Піклун. Ця тужитиме, що я вчинила дурницю, якби ж не сирота, то такого б не було — батьки б не допустили. Ще одна сусідка Мокрина Іванівна Зуєва — вчителька, до речі — просто, як дбайлива бабуся, принесе мені смачних наїдків, вона чудовий кулінар, і полюбляє цю справу. І їсти полюбляє, сама така огрядна, дорідна тітка.

— Зрозуміло, — проказала Люля.

Маршрутка виїхала на жваву трасу і зупинилася, в салон увійшов молодик з дитиною на руках.

— Спасибі, що підібрали! — вигукнув він так, щоб його почув водій. — Вже стомився стояти, ніхто не бере. Що за життя настало?

— Сідайте, будь ласка, — почувся жіночий голос.

— Та я…

— Сідайте, не соромтеся, ви ж з дитиною.

Тетяна оглянулася, подивилася на нового пасажира. Ні, він не славгородець. Чудово. Хотілося уникнути зустрічі з тими, хто міг би причепитися в дорозі з розпитами про її справи. Автобус ще не виїхав з Дніпропетровська, а вона вже вивчила всю публіку в салоні і полегшено зітхнула, коли не виявила знайомих. Хоч вони б нізащо не взнали її, хіба що по голосу. Проте береженого Бог береже.

Але про себе потім. Зараз треба подбати про Люлю, щоб вона припинила тремтіти, щоб заспокоїлася, вжилася в нове середовище. Надходить літо, вони вдвох добре відпочинуть після своїх потрясінь. Справді, поїдуть на море, оздоровляться. Молодець Люля, вона, звичайно, для її, Тетяниної, користі затіяла розмову про те, хто і як її зустріне вдома, про що розпитуватиме, адже вона нікого з Тетяниних знайомих не знає і їй не могло те бути цікавим. Просто вона її психологічно налаштовувала на повернення додому. Яка тонка і чуйна людина! Яка розумниця! Ні, вона про себе не все розповіла. Ох, є на її душі гріхи серйозніші легковажних, безвідповідальних чи негожих вчинків… І вони гнітять її. Вона он декілька разів зривалася розповісти про себе, і весь час зупиняє себе, щось не договорює. Значить, попри все, вона порядна людина.

Тетяна подивилася на дорогу. Вздовж траси то тут, то там кипіло будівництво — зводилися нові сервісні центри, кафе, мотелі. Навіть старі, похилені хати хтось прибрав до рук і тепер відновлював і розширював їх, до чогось пристосовуючи. Ти, бач, як швидко після зими закипіла робота! О, а ось і нова заправна станція виросла, вже працює.

Настрій, яким перейнялася Люля, тривожив Тетяну, вона відчувала його всім єством.

Що її мучить? Але що б там не було, вона сильна і сама впорається з собою. Однак, не можна допускати, щоб вона впала в депресію. Тетяна знову поторсала Люлю за рукав.

— Люль, чуєш, — тихо погукала, і по голосу було чутно, що дівчина налаштована на жарт, хоче почути якусь незначну за змістом репліку чи гостроту.

Але Люля відповіла не зразу, навіть не зразу відреагувала на поштовх, наче не помітила нічого. Здавалося, вона перегоріла тим настроєм, який недавно володів ними і вимагав відвертості й зізнань, щирих дівчачих повірянь і мрій вголос. Та ось вона тяжко зітхнула, злегка кашлянула, як буває, коли людина готується сказати щось важливе.

— Таню, послухай. Хтозна, що зі мною буде завтра чи післязавтра, найближчими днями, коротше. Я, без жартів тобі кажу, що шкірою відчуваю дихання смерті. Не боюся, ні. А не хочу, щоб дарма пропало те, що маю, — вона жестом руки зупинила Тетянину спробу перебити її. — Ти ж розумієш, що я вляпалася серйозно і зі мною може статися все, — Тетяна завмерла, не сміючи тепер щось белькотіти про непереможність сміливого горобця, відчула, що дівчина довго обмірковувала те, що зараз збирається сказати. А Люля тим часом продовжувала: — Раптом що, то в моїй сумочці ти знайдеш записник, а там нотатки. Ну, телефони, жіночі рецепти, різний дріб’язок вивчати не обов’язково. А ось на записи типу: «Перелік використаної в статті літератури» — зверни увагу. Там стоятиме, наприклад таке: «Про творчість С. Єсеніна див.: Метлицька А. А. // Російська поезія XX ст. — М., Стр. б., вип. 4, код статті УЮС 14071947. — С. 341–360». Це адреси банків, де я орендую сейфи під свої коштовності й гроші, сейфи оформлені на пред’явника. Читай так: літера М означає назву міста, тут — Москва; далі, де зазвичай записують назву видавництва, йде назва вулиці чи проспекту, тут — Страсний бульвар; вип. — це номер будівлі; код статті — це ПІН замка. Інші деталі цього запису — маскування. Знайдеш хоча б один сейф, а в ньому буде і повний список інших моїх схованок. Я в кожному сейфі той список продублювала, і ти легко забереш усе. Не бійся, то мої законні гроші, про них ніхто не знає і на них ніхто не претендує, крім тих, що в Ю-Банку, як ти вже розумієш. Отже, запам’ятай сказане, і більше не будемо згадувати про це.

— Гаразд, — тихо відповіла Тетяна. — Все зроблю, заспокойся, — затим вона закрила очі, вмостила голову Люлі на плечі: — Я подрімаю, а ти розвійся трохи від своїх тривог, ми скоро будемо вдома.

Люля кивнула і сіла так, щоб Тетяні зручніше було відпочивати на її плечі, затим так само, як і допіру, сліпо задивилася у вікно, проте, вже більш спокійно. Насправді, останнім часом їй так багато довелося пережити і такі ті емоції були різні, такими неоднаковими причинами викликані, такими неподібними за забарвленням і настроями, що здалося пройшла не доба, а рік. Її здорова психіка витримала і надмірну кількість переживань, і непомірну їх інтенсивність і встигла змиритися з невідворотнім, підготуватися до нього. Так, для свого спасіння вона, Люля, зробила все що могла, інше від неї не залежить. Тепер залишається лише чекати, куди доля поведе. Жалів не було, навіть не дорікала собі за те, що забрала у Дидика валізу з грошима, залишила його без засобів існування. Вона мала право так вчинити. А те що нажиті вони не її трудами, так це вже виправити неможливо. Не викидати ж їх тепер. Значить, прийшов час розумно використати їх чи віддати в розумні руки.

4


Ще здалеку Люля помітила вказівник «Славгород, 13 км», який стояв праворуч і вказував стрілкою наліво. Машина збавила швидкість, пропускаючи перед поворотом на Славгород вервечку машин, що рухалися по зустрічній смузі. І Тетяна, ніби відчувши приближення до домівки, розплющила очі.

— Чого ми зупинилися?

— Пригальмували на повороті, — відповіла Люля. — Я хвилююся.

Поки Тетяна протирала очі, машина повернула і майже одразу вперлася в новобудову, розкинуту обабіч дороги. Тут снувало безліч машин, кранів, бульдозерів, ще якоїсь техніки. Все рухалося, піднімало, везло, вивантажувало всілякі будівельні приналежності й матеріали, щось скидало на землю. Кругом стояв гуркіт, крики команд, суєта, а над землею клубилася курява, піднята проводжуваними роботами.

— О, таки розпочали будівництво станції техобслуговування для вантажних машин!

Це роблять недавні випускники нашої школи, такі заповзятливі, — Тетяна розвернулася обличчям до Люлі, пожвавішала і з задоволенням розповідала про досягнення своїх недавніх вихованців.

Маршрутка, пригамувавши хід, їхала вузькою щілиною дороги, пробираючись серед мішанини інших транспортно-технічних засобів. Раптом її щось труснуло й відкинуло вліво, почувся скрегіт металу, дзвін скла і нутряний видих людей, які спостерігали дорожню пригоду — на проїзну частину, здаючи задом, виїхала вантажівка з сантехнічними трубами різної довжини у кузові. Краї труб звисали з кузова далеко від його заднього опущеного борту. Вантажівка маневрувала, щоб проїхати до місця, де стояв підйомний кран, і зачепила водійську кабіну маршрутки, прошивши її з правого боку. Це сталося в невловиму оком мить. І відразу ж вантажівка різко смикнулася вперед, трохи проїхала і зупинилася. Але було вже пізно — з торця деяких труб скапувала кров, а обидві пасажирки, що знаходилися поряд з водієм маршрутки, підкошено з’їхали на сидіння.

В першу мить щось зрозуміти було важко, тому люди в салоні, відділені від кабіни перегородкою, не бачили масштабу завданої шкоди як маршрутці, так і її пасажирам, і їм здавалося, що ця досадна зупинка триватиме недовго. Тим часом водії обох машин теж надіялися, що справа полягає тільки в розбитому склі й трохи деформованих дверцятах, вони вискочили з-за керм і побігли обдивлятися понівечену машину збоку.

Та ось в кабіні маршрутки виник кволий рух, затим відкрилися продірявлені дверцята з боку пасажирських місць і на землю, майже під ноги водіїв і зівак, вивалися дві жінки з обличчями, перетвореними на місиво.

— Ой!!! — прохопилися хором ті, що тут скупчилися.

Звук людського голосу, здавалося, вивів з шоку одну з нещасних, вона поворухнулася і скоро змінила лежаче положення й сіла. Затим поволі підняла руку і махнула, ніби гукаючи когось, чиї голоси почула, на допомогу, й одразу схилилася над другою постраждалою, обнявши її. Чи плач, чи стогін, чи глухе ревіння вирвалося з її грудей. Вона довго й несамовито плакала, щось причитала, але розібрати її слова, вимовлені розбитим і закривавленим ротом, не вдавалося. Це був свідомий, розпачливий плач над покійником, так зазвичай прощаються з рідними, дуже дорогими людьми.

— Дівчино, заспокойтеся, — до постраждалих, які випали з кабіни водія, підійшли інші пасажири маршрутки, оточили їх кільцем. — Може, ваша подруга жива. Чого ви так побиваєтеся?

— Немає її, немає, — вдалося розібрати присутнім, а тим часом дівчина знову повернулася до загиблої: — Пропали твої надії, сердешна моя, дорога моя, ти ж єдина мене любила. На кого ж ти мене залишила, одну-однісіньку на світі?

— Ви можете встати? — звернувся хтось, намагаючись вивести дівчину з тяжкого плачу.

Але вона знесилилася від плачу і безгучно впала на тіло, що залишалося нерухомим.

— Вони живі! — закричав водій вантажівки, і був у тому крикові чи жах, що за його вини виявилися травмовані люди, чи радість, що вони не дуже ушкоджені, коли змогли покинути кабіну і реагувати на наявність навколо них людей. — Лікаря! Швидше погукайте лікаря!

Він ніби втратив розум: безладно метався, кудись біг, десь шукав телефон, видно, не тямлячи, як потелефонувати на станцію швидкої допомоги через засоби робочого зв’язку.

* * *


Лікарі й міліція приїхали практично одночасно. З машини з червоним хрестом поквапливо виплигнув на землю й побіг до гурту людей, які оточили постраждалих жінок, молодий хлопець в блакитному халаті з накинутою поверх нього синьою паркою. Він на ходу просував руки в рукава і підкочував їх обшлаги до ліктів. За ним вийшло ще два чоловіки з ношами, але вони зупинилися біля машини і чекали на знак лікаря. За лікарем до купи співчуваючих підійшла медсестра.

— Оця жива, — сказав лікар, показуючи на ту дівчину, яка після падіння з кабіни плакала і подавала ознаки життя. — Забирайте! — гукнув санітарам. — А це ваша клієнтка, — він обернувся до міліціонерів, які терпляче стояли осторонь, недбало курили і поспішати не збиралися, ждали його висновків. — Проникаюче поранення черепа. Її, сердешну, вдарило трубою малого діаметра, яка втрапила в скроню й прошила голову мало не наскрізь. В усякому разі рана надто глибока.

— А та? — запитав водій вантажівки, який був синім і тремтів, як у лихоманці. — Друга? Вона житиме?

Лікар подивився на цього чоловіка, потім на вантажівку, на різнокаліберні труби, які спричинили травмування пасажирок маршрутки, і сумно похитав головою.

— Тримайся, чоловіче, — сказав, ніби сам до себе. — Марино, — позвав медсестру, а коли та підійшла, сказав: — Допоможи водієві, — він кивком показав, якому саме, і продиктував, що та має зробити.

Поки медсестра надавала допомогу водієві вантажівки, а санітари вантажили ноші з пораненою в салон автобуса швидкої допомоги, до лікаря підійшов водій маршрутки:

— А сумки на кого ви залишаєте? На мене? Що я з ними робитиму?

— Які сумки? Де? — запитав лікар, не очікуючи такого запитання.

— Та цих же дівчат. Ось, — водій показав на валізу й дамську сумку, що залишилися лежати біля трупа. — Вони випали з кабіни разом з жінками. Це їхні, я знаю. А ото два пакета — вони мої. Я можу їх забрати?

— Зрозуміло, — індиферентно відповів лікар. — Так де тут сумка пораненої, а де загиблої? Вони ж потраплять у різні місця.

Водій, здавалося, розгубився, що в цій ситуації щось залежить від нього. Він почав розглядати ту дівчину, яка залишилася лежати на землі, щось пригадуючи, та зрештою безпорадно знизав плечима.

— Не знаю, обличчя ж не видно… Ці дівчата взагалі дуже скидалися одна на одну. Мабуть, сестри. Одна була з речами, а інша з пустими руками. Вона тримала мої пакунки.

— Та хто ж повертається додому з пустими руками? — засміявся лікар. — Ви добре почуваєтеся, може, вам теж потрібна допомога?

— Ні, дякую. Я був трохи заклопотаний і не дуже до них придивлявся, але запам’ятав, що одна з них підходила до мене, і саме вона була з цими речами. Пробачте, я не зможу сказати щось конкретніше. І чого я зразу свої речі не забрав, ще до приїзду міліції? Тепер тремти тут… — з цими словами водій маршрутки відійшов до пасажирів, які стояли неподалік тісним кільцем, і почав щось пояснювати їм, жестикулюючи.

— Вони були разом, водій підтверджує. Каже, складалося враження, що вони сестри, — пояснив лікар міліціонеру в званні капітана, який повільно підійшов до нього з запитанням: «Ну що, ми можемо починати?». — Хто забере речі, ви чи ми?

Капітан зупинився очима на трупі й на речах біля нього, декілька секунд сліпо розглядав, як вітер грає розкішним волоссям загиблої, поділом її плаття, і десь блукав думками. Він декілька разів перекинув сигарету, яку тримав у зубах, з одного кутка рота в другий, що свідчило про його вагання відносно того, як краще вчинити.

— Це точно її речі? — він кивнув на машину швидкої допомоги, де вже влаштували поранену, й подивився в бік водія маршрутки.

— Що? — тремтливо запитав той запитанням на запитання. — Оце мої пакунки, а то — пасажирок.

— Я не про те, — з досадою промовив капітан. — Ви кажете, що дівчата їхали разом. Це так?

— Так, так, — закивали головами й інші пасажири маршрутки. Вони навперебій заговорили: — Одна з них несла речі, а друга просто йшла поруч і виглядала стомленою. Здається, хтось когось супроводив. А тільки хто кого… Вони, дійсно, були схожими.

— Забирайте ви, — процідив капітан крізь зуби, звертаючись до лікаря, — до живої, щоб ми не возили їх туди-сюди. Ваша пацієнтка скоро отямиться?

— У неї немає тяжких ушкоджень, — сказав лікар. — Оговтається від шоку, гадаю, ще до приїзду в лікарню. Ми ось її потрясемо трішки, — він засміявся. — Треба ж, так поталанило.

— Кому? — не зрозумів міліціонер.

— Та нашій же пацієнтці, у неї просто трохи обідрана шкіра з обличчя. Розумієте, здається, що її штовхнула труба такого ж діаметра, як її обличчя, і по його периметру обідрала шкіру. І все, інших ушкоджень немає. Проте вона матиме клопіт з тим швом, який отримає після операції, попоїздить до косметологів. Забирай валізу й ридикюль, — махнув лікар рукою до санітара, який якраз нетерпляче висунувся з дверей машини швидкої допомоги.

— Передайте, щоб з лікарні сповістили в морг прізвище загиблої, — нагадав капітан лікареві, — коли ваша пацієнтка оговтається і назве його.

5


Справді, поранена прийшла до тями хвилин через десять по тому, як їй надали першу лікарську допомогу ще в машині. Вона обвела очима салон, подивилася на людей навколо себе.

— Де я?

— В машині швидкої допомоги, — відповів лікар.

— Чого я тут?

— Ви з подругою чи з сестрою їхали в маршрутці з Дніпропетровська в Славгород. Сиділи в кабіні поруч з водієм. На з’їзді з траси ваша маршрутка потрапила в аварію, і вас травмувало, — терпляче пояснював лікар. — Ви це пам’ятаєте?

— Не знаю… Треба подумати, пригадати, — мляво відповіла дівчина. — А де моя супутниця?

— Вона їде в іншій машині, — ухильно відповів лікар, професійно вивчаючи її реакцію на ці слова.

— Чому в іншій? Вона загинула?

Дівчина явно мислила адекватно, бо скумекала, що якби та була лише травмована, то їх везли б разом. Адже в салоні було ще одне лежаче місце і ще одні ноші. Але лікар вирішив промовчати й звернувся з якимсь незначущим запитанням до медсестри.

— Ви мені не відповіли, — нагадала пацієнтка.

— Га? — продовжував вагатися лікар, казати їй правду чи ні. — А-а… А хто вона вам, та супутниця?

— Не пам’ятаю… Але я дуже хотіла їй допомогти, я прагла піклуватися про неї, доправити її в безпечне місце.

— Як ваше прізвище?

— Моє? Моє прізвище… — дівчина замислилася, смикнула рукою, наче хотіла потерти травмовані місця. — Я не пам’ятаю.

— У вас з тією дівчиною була одна валіза на двох, згадайте.

— Валіза? А де моя валіза? Де моя сумочка? — захвилювалася дівчина.

— Ось ваші речі. Все тут, заспокойтеся.

Поранена затихла, відкинула голову набік, закрила повіки. Вона важко дихала, весь час пальцями перебирала край ковдри.

— У мене тяжке поранення? — знову запитала вона. — Чому ви не відповідаєте на мої запитання? Адже ви повинні допомогти мені.

— Зовсім ні, не тяжке, і ви скоро поправитеся.

— А про дівчину чому мовчите? Що з нею? Я згадала, що ми лежали на землі, і вона була в крові.

— Вона там і залишилася лежати, а вас ми веземо в лікарню, — ухильно відповів лікар.

— Загинула? Загинула, так? Скажіть!

— Так, — ледь чутно проказав лікар. — Це сталося миттєво, смерть не завдала їй страждань. Вона навіть не усвідомила, що вмерла.

— Не усвідомила… — повторила пацієнтка, і більше не розмовляла до самого приїзду в лікарню.

* * *


В лікарні постраждалу в аварії дівчину без затримки відвезли в операційний кабінет травматологічного відділення, де почали готувати до операції. А лікар швидкої допомоги, який доправив її сюди, залишився в приймальному покої. Він закінчував оформляти супроводжувальну довідку, за якою його підопічну мали прийняти на стаціонарне лікування. Та довідка засвідчувала, хто привіз пацієнтку і з яким діагнозом.

— Що ти там вовтузишся? — по-свійськи запитала медсестра, яка реєструвала хворих, прибулих в стаціонар. Вона не вперше стикалася з цим лікарем і знала його сумлінне ставлення до своєї роботи. — Знову діагноз уточнюєш? Що тут уточнювати? Черепно-мозкова травма, отримана в дорожній аварії, і в Африці такою залишається, — вона явно не схвалювала всіляких флегматиків. — Не затримуй мене. Я вже починаю оформляти медичну карту. Як її прізвище?

— В тому-то й справа, — сказав молодий лікар, — що у неї амнезія. Не пам’ятає вона нічого. Слухайте, а раптом в її сумочці є документи? Давайте подивимось.

— Вчасно згадав, — фиркнула медсестра. — А я вже хотіла пломбувати сумку й валізу та передавати їх в камеру схову.

— Так ви ж теж мусите на бирці вказати прізвище!

— Та отож, — медсестра шпарко взялася переглядати сумочку. — Новенька, — коментувала вона. — Ще пахне магазином. Документів немає, зате грошенят тут до дідька, аж страшно!

— Не забувайте, що я відповідаю за схоронність речей привезеної пацієнтки. В такому разі, мабуть, доведеться скласти їх опис і акт передачі.

— Злякався? Нічого тут вошколупитися з описом, достатньо буде завізувати бирку на пару, — розсудила жінка.

— Тоді прошу нічого зайвого не чіпати, — попередив лікар.

— Ох-ох-ох! — медсестра взялася продивлятися валізку. — Так і є, тут лежить її стара сумочка, менша за розміром і доволі пошарпана. Ага, ось і документи. Проталіна Тетяна Іванівна, дамочка зі Славгорода, вулиця Бузкова, дім дев’ять. Записав?

— Записав, пломбуйте речі. Я почекаю, а потім розпишуся на бирці.

* * *


— Аварія? — проглядаючи наступного дня історії хвороби новоприбулих, запитав лікар реанімаційного відділення. — Так, травма без ушкодження кісток, прооперована вчора, зліквідовано розриви м’язів і підшито шкіру обличчя, супутній струс мозку і… О, амнезія! Цього ще не вистачало.

— Минеться, це тимчасове явище. Шок, — заспокоїв його колега, який курирував палати реабілітації хворих. — Запиши консультацію психотерапевта. Не вперше нам.

Наступного дня дівчина розповідала психотерапевту, що кудись направлялася, може, її хтось віз додому, а може, вона з кимсь їхала в гості. Чому таке припускає? Тому що весь час поряд неї хтось був, хто добре до неї ставився. Потім, кажуть, була аварія. Аварію вона не пам’ятає, але вірить сказаному, бо отямилася лежачою на землі біля нерухомої закривавленої дівчини. І намагалася їй допомогти, хотіла відтягти в безпечне місце. Пам’ятає, що вона чогось дуже боялася, прагла кудись сховатися, од чогось убезпечитися. Може, раз це була аварія, вона боялася вибуху і втікала од нього?

Літня жінка, сухувата, невисока, зі спокійними очима, уважно слухала ту розповідь. Вона бачила, що в хворій живуть тільки відчуття, а знання зникли.

— Що ви відчували? — запитала психотерапевт, стимулюючи єдиний канал інформації, що не давав збоїв у роботі.

— Коли? — уточнила хвора.

Бач, тямуща людина, обережна, про себе відзначила лікарка й схвально кивнула хворій. Чи відповідальна?

— Взагалі які свої відчуття ви пам’ятаєте?

— Тривогу, а ще відчувала, що маю про когось дбати, було бажання кудись утекти чи сховатись, не відступав ляк перед якоюсь зустріччю, — відповідала вона.

— А ім’я Проталіна Тетяна Іванівна вам нічого не нагадує?

— Знайоме ім’я… Я чула його багато разів. Це я?

— Так.

— А хто та дівчина, що виявилася поряд зі мною?

— Оце і нам хотілося б знати. Мене просили уточними у вас.

— Не пам’ятаю…

— Тоді вам немає про що турбуватися, адже у неї є рідні чи знайомі, співробітники нарешті, які її хватяться й знайдуть, де вона є. Адже про аварію у вашому селі вже всі знають. Я ось про що розмірковую, ви уявляєте, де працювали, чим займалися, яким було ваше оточення?

Дівчина повела оком кудись убік, часто заблимала повіками. Затим закусила губу.

— Здається, навколо мене завжди було багато людей, — знову продемонструвала вона те, що пам’ятає емоційний фон, свої настрої, але не більше. — Може я в магазині працювала? Підкажіть, будь ласка, я так швидше згадаю, ви ж, напевне, вже знаєте все про мене.

— Атож, знаємо. Гаразд, я впевнена, що відчуття, які зараз у вас переважають, призведуть до відновлення пам’яті. Тому не бачу перешкод до того, щоб підказати правильну відповідь. Ви працювали в школі, бібліотекаркою.

— А-а…

— Розчарувалися?

— Ні, це мені підходить.

— На сьогодні досить. Скоро вас переведуть в загальну палату, лікар дозволить бачитися з відвідувачами, тоді до вас прийдуть рідні, друзі, а з їхньою допомогою ви повністю відновитеся. Одужуйте!

— До побачення, — хвора провела очима лікарку, подивилася на приєднану до руки крапельницю й закрила очі, щоб поспати.

Психоаналітик покинула палату й енергійно зайшла в ординаторську. Тут виявилося пусто. Шкода, а їй хотілося поговорити з лікуючим хірургом, повідомити йому свої враження від консультованої. Просто тепер доведеться більше написати в історії хвороби. Лікарка впоралася з цим, прописавши традиційні для такого випадку ліки, а потім повагалася і додала ноофен і вітаміни в таблетках. Насамкінець підкреслила, що у хворої збереглися деякі канали пам’яті, тому за психогенними показниками їй рекомендовано чути розповіді про своє минуле, бачитися з колегами, друзями, і це дозволить прискорити позитивний наслідок. Причому десь за два дні до того, як дозволити відвідини, рекомендовано дати їй на ознайомлення особисті речі. У комплексі це допоможе хворій адаптуватися до нинішнього стану, а затим почати зворотній процес — відновлення забутого за допомогою спілкування.

6


Ім’я, яке назвала психоаналітик, почало свій позитивний вплив — залишившись на самоті, дівчина декілька разів вимовила його вголос, дослухаючись, чи нагадує воно їй що-небудь і що конкретно. Так, воно не було чужим, і це вже добре. А конкретика… Ні, не приходила.

Вона навіть не знала, хто була дівчина, яку стрінула в такий роковий час, як та поїздка. Але щось же пам’ятається? Так. Ще до того, як вона провалилася в морок, не той, що стався вже на вулиці, а раніше — ну, виходить, як зазнала травми під час аварії — відчувала якийсь обов’язок, тремкий і радісний. І здається був він оповитий страхом, в усякому разі ось тепер, коли вона розмірковує про ті події, то наскрізно проймається саме страхом. І як вони опинилися на вулиці? Кажуть, що випали з машини трохи згодом після зіткнення. Чого? Значить, хтось когось виштовхнув чи виволік звідти. Але їх у кабіні було лише двоє, і живою зосталася саме вона, причому в нестямному стані, в такому, що могла тільки рухатися, більше нічного. Нею, беззаперечно, володіло щось вище за життя, щось, чим вона була пройнята глибше, ніж інстинктом самозбереження. Тому несамохіть вчинила кволеньку спробу змінити становище, яке склалося. Рятувалася чи рятувала? Втікала чи, навпаки, поспішала до когось?

Чується її власний плач над загиблою… Тоді вона ще все знала — плакала недарма, знала по кому! Ймовірно, не сама травма, а розуміння оцієї надлюдської втрати доконало її й призвело до того, що свідомість відмовилася сприймати дійсність, тому уникає будь-якої ретроспекції, аби не порівнювати, що було і що є наразі. Вірніше: що було і чого не стало. От аби отримати хоч якийсь знак про себе ту, даленіючу, колишню…

Дівчина згадала слова лікарки-психотерапевта, що за кілька днів дозволять її відвідувати. То чого вона більше прагне: щоб її впізнавали чи щоб відмовилися впізнавати? Чомусь їй це небайдуже! Але чому таке взагалі спадає на думку? Проблема типу «або-або».

Вона відчувала, що колись добре зналася на таких проблемах, де були сумніви й вибір: або-або. Отож, в такому разі ліпше піти по третій стежці: повернути хід подій так, щоб самій вибирати, впізнавати чи ні тих, хто сюди завітає. А то й взагалі контролювати відвідини. Так, треба хутчіше видужувати, дорогенька, нічого тут розлежуватися!

А отримати знак від самої себе цілком можливо. Це дуже просто. Адже при ній мали бути якісь речі, інакше звідки лікарі знають її ім’я?

Дівчина натиснула кнопку виклику медсестри. Та з’явилася хвилин за десять.

— Що сталося? — і побачивши, що пацієнтка вибачливо посміхається, дала волю роздратуванню: — Насіла якась нетерплячка серед робочого дня чи як?

— Так, — надзвичайно мило й безпосередньо підтвердила хвора, ніби зовсім не помічаючи невдоволення медсестри, чим знейтралізувала і досаду, й нечемність. І дуже безпосередньо, по-дитячому зізналася: — Я хочу побачити свої речі. Психоаналітик сказала, що це мені корисно. Ви можете виконати моє приватне прохання і принести їх зі сховища? Дуже прошу як найкращу дівчину в цих стінах!

Присоромлена тим надзвичайно довірливим тоном, «найкраща дівчина в цих стінах» завагалася, але вже було видно, що для годиться.

— Трохи невчасно, у нас багато роботи, — а потім, ніби спохватившись, запитала: — А ви вже бачили себе у дзеркало?

— Себе? У дзеркало? — заклопотано перепитала хвора. — Чому це вас непокоїть? А-а, негарні бинти, синці на фізії… Чекай, подруго, отож: негарні бинти, синці на обличчі… — промовила вже без жартів і офіційного звернення на «ви».

Нещодавно десь таке вже було. Таке в неї було… Так, так, з тими швами, що ховаються під косинкою чи зачіскою, треба було щось робити: чи йти до бабки-траволікувальниці, чи їхати на море. Дівчина розгубилася й спохмурніла, щось вигулькувало з чорториїв її пам’яті і знову туди провалювалося, та так швидко, що вона не встигала вхопити ті думки чи образи бодай за хвіст.

— Ти образилася? — підступила медсестра, змінюючи своє ставлення до хворої на доброзичливе й дружнє. — Не побивайся, хоч, на жаль, проблеми з обличчям у тих, хто потрапляє у наше відділення черепно-мозкових травм, не рідкість. Але ти залишилася живою! Це головне. А при виписці тут порекомендують гарних пластичних хірургів, які тобі запросто зарадять.

— Ні, все гаразд. Як тебе звати?

— Лідія Антонівна, тобі можна — просто Ліда, — відрекомендувалася медсестра.

— Ну а моє ім’я тут всі ліпше мене знають. Так? — Ліда ніяково посміхнулася, знизала плечем, мовляв, доводиться. Пацієнтка продовжувала: — Принеси мої речі, Лідо, — у її голосі бриніло щось таке привабливе і разом з тим настійне, що не дозволяло відмовити й у разі каменепаду. — Адже сховище надвечір закриється, так?

— Зараз принесу, але попереджаю — персонал відділення не несе відповідальності за схоронність речей, які знаходяться в палаті.

— А що, були випадки? Я ж тут одна!

— Але днями тебе переведуть в загальну палату.

— Не хвилюйся, — бадьоро сказала хвора. — Щось зміркуємо.

* * *


Перегляд валізи не справив на хвору враження, вона завважила там ношені речі і зовсім нові, щойно куплені, але нічого те не додало до відомостей про її минуле. Ні як носила їх, ні як купувала — не пам’ятала. Дуже здалеку їй увижалося, як вона їх приміряла, однак ні, як не намагалася, як не ґвалтувала уяву, але та нічого конкретного на своєму тлі не вимальовувала. Зате згадалося, й дівчина аж затремтіла від того, що покидала Київ спішно, знервовано. Чому?

Взялася до ридикюля, розкрила його, дістала папери, свої документи. О! Зрозуміло, чого вона зреагувала на нагадування, котрі несамохітно вирвалися з Ліди, медсестри: пластичний хірург, люстро. Знову всього лише на рівні відчуттів відновилися в ній переживання про червоні шрами і своя заклопотаність тим. Виявляється, в її житті вже була пластична операція. Ось і довідка про перебування в клініці, витяг з історії хвороби, рекомендації місцевим лікарям про подальше лікування й нагляд за прооперованою. А зіставлення дат, проставлених на документах, з датою аварії дало й розгадку метушіння під час від’їзді зі столиці: її виписали з лікарні і вона нашвидку пробігла по магазинах перед відходом поїзда, робила покупки похапцем — квапилася не спізнитися.

З особливим трепетом відкрила нову жіночу сумку, доволі об’ємну, з якої ще не встигла зняти ярлика, а лише загорнула його всередину так, щоб зверху не видно було. Там лежав гаманець з досить значною сумою грошей і два пустих футляри з-під двох годинників марки Parrelet. Цікаво, чому два! Вона підняла свою руку, поглянула на годинника, якого встигла надіти, бо його знімали перед операцією. Так, теж тієї ж марки, з чорним циферблатом. А інший яким мав бути? Вона вивчила обидва технічних паспорти, відклала той, що стосувався її годинника. Відкрила інший, подивилася на кольорову фотографію — тут був зображений білий циферблат.

І наче в кіно побачила кадри: бульвар якогось міста, ослін навпроти трамвайної зупинки, двоє дівчат сидять на ньому. Зринув у пам’яті й діалог. «Вибирай, який тобі більше подобається» — сказала одна з них, коли вони обдивилися одна одну й обмінялися компліментами. «Ой, я розгубилася! — вигукнула інша. — А ти чим керувалася, коли вибирала такі кольори?» «Щиро кажучи, я взяла, які були. Ні, там були ще рожеві й бузкові. Але такого годинника під будь-який одяг не надінеш. А ці кольори універсальні». Дівчина, якій запропонували вибирати, нерішуче показала, на той, що їй більше сподобався, а її подруга схвально хитнула головою. «Молодець. Розумієш, — пояснювала вона подрузі, закріплюючи подарунок на її зап’ясті, — тут збіглися дві важливі події, дуже важливі». А далі знову все затяглося туманом. То це вона бачила себе з якоюсь дівчиною? І хто з них вона, а хто — та дівчина?

Чим більше хвора задавала собі запитань, тим більше, попри інерцію амнезії, котра звила в ній своє гніздо, знаходила відповідей. Дівчина зрозуміла, що відчуття, а ще допасована до них уява — це її спільники. І вона не щадила їх, експлуатувала й підганяла, примушувала працювати в хиткому середовищі зниклого, нещодавно пройденого через неї часу. І ці спільники дещо видобували для неї з обложної непрогляді минулого, проникали в шпаринки збіглих днів і знаходили там мізансцени подій чи відбитки настрою, емоційного стану, чи образи людей. А з цього материалу холодним усвідомленням прочитувалася правдива історія її життя. На завершення вона все згадала. Тепер вона знала, ким є. Вона знала, хто з двох дівчат загинув, а хто залишився жити. І з тим знанням підготувалася до майбуття.

Довго сиділа хвора перед вікном, спостерігала вітер і як хиталося бузкове віття на кущах, як майже на очах розлускувалися бруньки на каштанах, випускаючи на світ кволе листя, як гомоніли і ходили по підвіконню голуби і щось збирали на землі шпачки, як високо в небі пливли хмарки, вряди-годи зухвало перекриваючи лик світила. Між двійними рамами вікон проснулася зігріта сонцем муха і тицялася навсібіч, билася об шиби, тремтливо прагнучи потрапити на волю. Загуляли на осонні несміливі ще мурахи, кудись поспішали по віконних укосах, перепинаючи одне одному дорогу, наче просто розминали ноги перед довгими літніми перегонами за продовження свого роду. Раптом, звідки не візьмись, на очі дівчині втрапила білка, сіла на пухкій, розволоженій сосновій гілці й задивилася у вікно, вправно гризучи при цьому персикову кісточку, підібрану десь внизу під перетлілим за зиму листям.

Все довкола відновлювалося до нового життя, вірніше, до повторення ще одного його витка у часі. А хіба не так дано людині? Не кожній, на жаль. Але інколи збігаються обставини і підводять вибраного щасливця до нової точки біфуркації, точки розгалуження, ніби запрошують його чи пропонують йому все повторити спочатку: зробити власний, тепер уже усвідомлений вибір і піти новою дорогою, може, ніскільки не подібною до колишньої. То є рідкісний шанс пережити шматок свого життя заново, уникнувши нароблених раніше помилок, і знайти втрачене колись своє покликання чи велику любов — дійти до мети, яка не лежала на тропах вже здоланого раніше кола, скільки б по них не йти. Так трапилося і з нею. І ось вона має вибрати: повертатися до колишнього життя чи спробувати осилити інше. Така можливість більше не повториться, бо за життя далеко не кожному падає до ніг. То як? Що робити далі?

Дівчина не помітила як стемніло, у проваллі неба блимнула перша зірка, за нею несміливо кліпнула інша, прорізала морок третя, і скоро весь купол неба зажеврів жаринами далеких світів, немов звідти на землю уставилося безліч допитливих білячих очей, так само вони були гострі й безмовні. Вона зітхнула, повернулася на ліжко й знову потяглася до кнопки виклику медсестри. Та з’явилася майже одразу, це знову була Лідія.

— О, а ти чого досі тут? — здивувалася хвора, розмовляючи з Лідою вже як з доброю приятелькою.

— Я цю ніч чергую, — відповіла Лідія, важко присідаючи на край ліжка. — Стомилася за цілий день. Ну, що в тебе? Вже ознайомилася зі своїми речами, обнюхалася? Розкажи, а я біля тебе трохи відпочину, а потім піду уколи на ніч ставити.

— Я дещо згадала, — сказала хвора. — Скажи, де зараз та дівчина, що втрапила зі мною в аварію?

— Хтозна, гадаю, в землі. А якщо її ще не забрали родичі, то в нашому морзі, адже він обслуговує весь район. Ти що, хочеш її побачити? Краще не треба, тобі те некорисно — кажуть, к неї все обличчя знесене й утоплене в потилицю. Впізнати не можна. Жах!

— Ні, я не прагну спостерігати жахи. Для чого? — дівчина відвела очі вбік, зважуючи, чи говорити далі й чи зрозуміють її. — І довго вона там залишатиметься?

— Та звідки ж я знаю! Зазвичай більше тижня не тримають. Ти згадала її ім’я?

— А потім? — пропускаючи повз вуха останнє запитання, поцікавилася хвора. — Хоронять?

— Ну, якщо родичів немає й ім’я не встановлено, то так, хоронять в безіменній могилі. Але ж я сказала «зазвичай», тобто, коли це труп людини, вмерлої через вияснені причини. А у цьому конкретно випадку йде слідство, то, напевне, поки воно не закінчиться, її триматимуть в холодильнику, на всяк випадок.

Хвора ненадовго задивилася на стелю. Тьмяне світло палати не дозволяло бачити досить добре, щоб помітити тонкі зміни у виразі її обличчя. Тому запрошена до хворої медсестра, більше заклопотана собою, продовжувала безтурботно потирати руки і погойдувати однією ногою, відпочиваючи від цілоденної біганини й суєти, і не завважувала розкаламутнених настроїв пацієнтки. Їй було невтямки, що ту може непокоїти, окрім власного здоров’я, яке, ось здається, й зовсім пішло на краще. Ліда смачно позіхнула, до клацання щелеп, затим струснула головою, відганяючи сонливість.

— Ще щось? — запитала, спасибі їй, послужливо: — Бо йтиму далі.

— Ти дуже уважна, — по миті зрекла хвора. — У тебе є під рукою телефонний довідник?

— Знайдемо.

— То, будь ласка, потелефонуй завтра в школу, попроси, нехай до мене якнайскоріше приїде Тамара Трубич. Зможеш?

— А то ні! Та я прямо зараз їй і подзвоню, додому.

— Ти її знаєш? — здивовано округлила очі хвора. — Звідки?

— А я колись працювала в пологовому будинку, якраз як вона свою молодшу народжувала. Тепер завше пригадую, бачачи її прізвище під віршами в районній газеті. Поетка! Це твоя подруга?

— Колега по роботі, — стримано уточнила хвора, вчувши в слові «поетка» двоїстий смисл. — Але я ніяк не згадаю як її по батькові, — похмуро зізналася вона.

— Михайлівна, — Лідія Антонівна заспокійливо похлопала хвору по руці, що лежала поверх ковдри, і побігла у своїх справах.

* * *


Вранці у відділенні спостерігалася метушня й різна шамотнява, бо це був виписний день. Обхід почався одразу після короткої п’ятихвилинки й продовжувався довше ніж зазвичай. Хворі, які виписувалися додому, з’ясовували стосунки з кастеляншею і з старшою медсестрою, чекали, коли їм приготують документи для подальшого амбулаторного лікування. А ті, що поступали сюди, так само полохливо влаштовувалися на виділених їм місцях, гніздилися в ліжках і так жадібно чекали ведучого лікаря, що те нетерпіння зависало над іншими й давило, як похмура погода. Травмовану в аварії дівчину за рішенням консиліуму з ведучого хірурга, завідувача відділенням і чергової медсестри виписали з реанімаційної палати і перевели в іншу, загальну, або, як почали називати ці палати останнім часом, в реабілітаційну, хоч до справжньої реабілітації хворим, котрі тут довершували лікування, було далеко.

Їй поталанило — в палаті вона потрапила до жінок хоч і літніх, але які знаходилися в порівняно легкому стані. Їх тут було троє, а вона, новоприбула, стала четвертою. Одна з жінок перенесла трепанацію черепа з приводу запалення середнього вуха. Другій видалили зуб мудрості, який ріс під яснами у поперечному напрямку й ніяк не виявлявся ззовні, тільки заклинив щелепи й заважав не тільки їсти, але й говорити. А третя мала незначну побутову травму черепа у надскроневій області. Усі вони успішно видужували, тому в палаті переважав гарний настрій, чулися жарти й безперестанку хтось з хворих звучним шепотом сповідувалася іншим про себе, починаючи з перебування в утробному водоймищі, серед затишної темряви.

— Дуже приємно, — хором відповіли вони, коли новенька дівчина назвала своє ім’я, і завзялися її обстежувати прилипливими поглядами.

А хвилин за десять до неї впустили Тамару Михайлівну, яка невідкладно приїхала після уроків.

— Тетяночко! — Тамара Михайлівна переступила поріг палати й рішуче рушила саме в бік Тетяни, подивувавши її спочатку. Але потім хвора зрозуміла, що вона тут найбільше підходила за віком до тієї Тетяни, яку колеги знали до пластичної операції й майже впритул посланої на неї аварії. Отож, вчителька могла проявити елементарну ввічливість. — Як ти почуваєшся?

— Впізнала? — несміливо пролепетала та. — Зізнайся щиро.

— Змінилася, — Тамара Михайлівна діловито взяла вільний стілець, підсунула до ліжка своєї знайомої й сіла. — Схудла, здається, зменшилася ростом. Чесно, в тлумі поминула б. І голос трохи змінився, але загалом, як придивитися, то це ти, я таки бачу. А ти мене впізнала? Бо кажуть, що ти…

Тетяна сором’язливо посміхнулася, непевно махнула рукою, мовляв, трапляється.

— Що тут дивного, звичайно, я трохи змінилося, бо в таку колотнечу потрапила, не приведи Господи. Колись розповім докладніше, не зараз. Якщо не критися, то страшилася зустрічатися. Забула більше, ніж пам’ятаю.

— Все відновиться…

— Сподіваюсь. Мене не це непокоїть, Тамаро. Допоможи в одній справі, — дівчина завагалася, раптом їй здалося, що не до тої людини вона звернулася. Та ось сумнів відступив і вона зважилася продовжувати: — Ти знаєш, що зі мною загинула невідома дівчина?

— Чула.

— З нашого короткого знайомства я дізналася, що вона, як і я, — сирота. Отож її нікому поховати. Не можу я допустити, щоб її віддали землі без батюшки, без хреста, не відспівали душу. Розумієш?

— А хто вона?

— Нічого іншого не пам’ятаю, а може, нічого й не знала. Допоможи, поховай нещасну по-людськи на нашому кладовищі, нехай хоч я відвідуватиму ту могилу, носитиму туди квіти. Адже вона мене прикрила і цим врятувала.

— Навіть так?

— Саме так. Це сталося миттєво, але хіба б я без її самопожертви вижила при такому ударі? Спочатку мені здавалося, що тоді я це шкірою, інстинктом своїм зрозуміла. Недарма ж, як отямилася одразу після удару, зі свого боку намагалася їй допомогти, виволокла з машини — кудись тягла, рятувала, віддаляла від небезпечного місця. А тепер точно знаю — закрила вона мене собою. Ось, візьми на розходи, — Тетяна потяглася до сумочки, дістала гаманець, подала подрузі декілька купюр. — Цього вистачить?

Тамара Михайлівна порахувала гроші, зітхнула.

— Вистачить, навіть з лишком.

— Замов поминки, пообідайте там, згадайте добру й щиру людину.

— Як же її звати?

— Якби я знала… Назви, як придумаєш, Бог розбереться.

— Нехай буде Галина, як мою маму звали.

— Гаразд, — погодилася Тетяна. — Тобі треба впізнати її. Візьми мого годинника для цього, у неї на руці має бути точно такий самий, тільки циферблат білий, а не чорний. Це пізнавальний знак. А ще у неї знесене обличчя, і на бирці, яку прив’язують до мерців, є дата аварії. Тобі вона відома. Що ще? Ага, ось технічний паспорт на її годинник, тут є номер, за яким легко уточнити, що це дійсно вона, моя рятувальниця.

— Сама не впораюсь, Таню, — сумно похитала головою Тамара Михайлівна. — Треба ж поклопотатися, щоб мені її віддали. А це не так просто, коли ти навіть не знаєш імені людини. А тим часом хтось має подбати про яму, труну, інші необхідні речі. Кого тут погукаєш на допомогу, як вона чужа?

— Гаразд, — Тетяна не хотіла, щоб ця розмова виглядала як прохання, адже з її боку це був обов’язок перед загиблою, а з боку її подруг — обов’язок перед нею. Щоправда, якби вона була на ногах, тоді всі прийшли б і допомагали без запрошування, а так… — Позви до мене Гришу, — зважилася Тетяна вимовити це ім’я вголос. — Нехай завтра прямо зранку навідається. Я з ним поговорю, він не відмовиться.

Запанувала ніякова тиша. Тамара Михайлівна озирнулася, затим витягла з сумки целофанову торбинку з фруктами, пригостила жінок, які нишком спостерігали за бесідою подруг, і залишок поклала на Тетянину тумбочку.

— Спішила зранку, не приготувала нічого домашнього, вибач. Як вас тут годують?

— Стерпно, — якось суєтно промовила Тетяна, явно розмірковуючи про щось інше чи збираючись до чогось іншого в розмові. Так воно й вийшло, коли вона продовжила: — Стосовно моєї пам’яті…

— Та викинь з голови! — почала заспокоювати її подруга.

— Ні, Тамаро, ти не розумієш, як мені складно. Адже ось я дивлюсь на тебе і бачу перед собою чужу-чужісіньку людину. Я навіть не знаю, на «ти» ми були чи на «ви». Смутно, дуже нечітко пам’ятаю тільки твої вірші, те, що вони хвилювали мою душу, коли ти їх читала.

— Як же ти говорила зараз зі мною? — ошелешено уздрілася на хвору відвідувачка.

— А я схитрила так, щоб ти не помітила моєї вади.

— Як?

— А погукала тебе сама. Отож я заздалегідь знала, хто до мене завітає.

— І правда!

— Тамаро, — діловито підсіла до неї Тетяна. — Моя пам’ять відновиться не скоро. Може, й не відновиться зовсім і мені доведеться заново вивчати той світ, в якому я раніше жила. Може, з мого боку це нахабство, але я й тут покладаюся на тебе.

— Покладайся, Тетяночко. Ми з тобою були на «ти», тобто подругами, тебе інтуїція не підвела. Спільними зусиллями все осилимо. Що я маю робити?

— Зараз ми підемо на прогулянку, і ти впродовж неї розкажеш мені трішки про кожного, з ким я маю зустрітися найближчими днями, нагадай, як вони виглядають. Потім по черзі запрошуватимеш їх до мене від мого імені. Тільки про нашу змову не розголошуй. Розумієш? Тобто нехай вони знають, що я маю амнезію, але те, до якої міри вона мене поцілила, нехай залишиться між нами. Згода? — Тетяна надзвичайно мило посміхнулася, стишила голос: — Підеш на змову з постраждалою від дурості подругою?

— Це ти маєш на увазі аварію?

— Свою пластичну операцію. Не поїхала б туди, то не поверталася б назад і не потрапила б у лихо. Слухай, я тобі з Києва привезла надзвичайно коштовну річ — свій гіркий досвід, — жартувала Тетяна далі. — Користуйся і сама не роби необачних вчинків. Особливо заради нетямущих хлопців, яких потім пізнати не можеш.

Може, вона жартувала б і далі, бо насправді їй хотілося розвіяти сумний настрій, який спричинився в подрузі від її доручень: Тамара має піти звідси з легкою душею, без тяжкого осаду. Звичайно, вони ще погуляють і погомонять про все-все. Але платівку час міняти. Тамара не помітила дипломатичності тих жартів і щиро розсміялася.

— Все правильно ти зробила, — полегшено сказала вона, бачачи, що подруга жартує, а отже, видужує. — Тепер ось маєш надзвичайно гарненьку зовнішність, навіть оці бинти не ховають чарівний овал личка, акуратний носик, гарний розріз очей. А як тобі личить зачіска з розпущеним волоссям, молодець, що підстриглася. Встигнеш ще з бабськими калачиками на потилиці походити.

Вони вийшли з палати — Тетяна попередила чергову медсестру, що хоче трохи погуляти на свіжому повітрі, — затим спустилися на перший поверх і вийшли на вулицю. Повітря, настояне на первоцвітах, огорнуло їх теплом. Навколо стояла тиша, яка буває вдалині від міського гуркоту тільки ранньої весни, коли немає навіть шереху листя на деревах. Тільки дзвінкий стрекіт, писк, цвірінчання й інші голоси птахів панували над світом, заповнювали простір.

— О, вже починає цвісти абрикос! — вигукнула Тетяна. — Як рано! Нині ж тільки середина квітня.

— Цього року й бузок до травня відцвіте.

Дівчата пішли тополиною алеєю, встеленою скинутими з віт сережками.

— Отож, спочатку про Гриця… — почала розповідати Тетяні про її знайомих Тамара Михайлівна.

* * *


Він не розумів, що з ним коїлося. В душі вже розквітала така сама весна, як в природі, — його бив дрож нетерпіння, він чекав повернення Тетяни додому, собі не зізнаючись в тому. А тут раптом — аварія. Смішними, а інколи й негожими здавалися тепер його переживання й приготування. Бо може, він наврочив ними оту біду? Грицько так і залишив не розпакованими новенький телевізор з екраном на рідких кристалах (чекав-чекав та й купив, бо коли ще буде те цифрове телебачення), DVD-відеоприставку, комплект однотипних освітлювальних приладів для вітальні, не кажучи вже про деякі предмети побутової техніки, блендер, наприклад, нову праску та інше. Купував, старався, проганяючи від себе соромливі думки, що хоче виглядати перед Тетяною сучаснішим, привабливішим, більш тонким і з потягом до всього нового. Хіба ті недоладні його намагання не були гідними її вчинку, її безстрашності піти на операцію? А що ще він міг протиставити тій дерзновенності, тому мужньому рішенню, що міг поставити поряд? Чим віддячити дівчині за самозречене ставлення до нього, чим відшкодувати втрати й збитки, нанесені операцією її здоров’ю?

Грицько був скорений таким ставленням до нього, тим, що для когось він так багато значить. Бо з ним раніше нічого подібного не було. Ніколи не відчував він, нехай про те сказала пащекувата Дарка, щоб хтось йому віддавав переваги. Дарці він повірив одразу й пройнявся почутими словами.

А тепер сталася аварія. І що? Невже всі Тетянині намагання виглядати вродливішою пропали марно? Кажуть, її поранено якраз в обличчя. Яке нещастя! Як же вона перенесе таку наругу долі? А як бути йому? Адже вона на нього сподівалася, напевне, сподівалася. Невже йому не стачить духу підставити їй своє плече? Вона ж постраждала заради нього. А з іншого боку… Раптом вона залишиться інвалідом, то невже оце йому судилося таке щастя? За що? Чого він мусить нівечити собі життя чиїмсь розпачливим вчинком, до якого він має дуже опосередкований стосунок?

Мучився Грицько, не спав ночами, змарнів. Знав, що коли не сприйме Тетянине нещастя, як своє, не розділить з нею його, то відкрито ніхто його за це не осудить, хоч в душі не поважатимуть. А сприйме — порахують дурником, хоч в очі хвалитимуть. Зрештою, він живе не для людей, а для себе. А в собі він не знаходив відповіді на тяжкі сумніви, не знаходив спокою, відчуженості од Тетяни, її навіженства з операцією, цієї аварії. Траплялося, кляв бідну дівчину: хто її просив ускладнювати йому життя? Краще була б такою, як була. Ламала мужика слабодухість, та, мабуть, міцним був, бо не здавався ніяк. Наготував уже меду, налаштував торбинку. Не знав тільки, під яким приводом податися в лікарню, з якими очима заявитися до дівчини. Наче його вина в чомусь була. От дурний!

На цьому каранні його застав дзвінок телефону. То була Тамара Михайлівна, вчителька літератури. Він взяв слухавку, привітався.

— Гришо, ти зможеш завтра вранці бути в районній лікарні? Тебе хоче бачити Тетяна Проталіна.

Аж сіпнувся, бідний Грицько, почувши отаке, на що й не сподівався! Не спитав, для чого, не здивувався, хоч це був нехарактерний для тієї стриманої й замкненої в собі дівчини вчинок — відкрито погукати його. Наче одразу відкрилося, що вона має до нього прохання, не просто так гукає — їй потрібна суто фізична допомога.

— Як вона? — і по тому одразу виважене й конкретне: — Де вона там?

Трубич назвала йому палату, заспокоїла, що Тетяна виглядає добре, може, будуть рубці від швів, але вони розсисатимуться з часом, та й не на видному місці знаходяться — вдало прооперували після травми.

— А чого ти не запитуєш, нащо вона тебе гукає?

— Та я й сам збирався їхати, — ухильно відповів Грицько. — Треба ж провідати дівчину. Гадаю, чоловічі руки потрібні, бо у вас в школі — одні жінки. Так?

— Майже, — засміялася Тамара Михайлівна. — Вона нам з тобою доручає поховати ту незнайомку, яка її прикрила під час аварії й загинула через це.

— Боже! — вирвалось у Грицька. — То бідній Тетяні ще й поталанило?

— Ти що, не зможеш? — по-своєму витлумачила той вигук його співрозмовниця.

— Зможу, зможу. Все зробимо. Це я про аварію. Звичайно, та дівчина тепер нам не чужа.

Тамара Михайлівна відзначила, як влучно Грицько назвав властивість, яка поєднувала незнайомку з ними, наприклад, — не чужа. Справді, та фактом свого щасливого втручання в Тетянину долю та дівчина стала всім славгородцям не чужою. Ліпше не скажеш.

— Тільки ти не кажи, що я тобі про її прохання повідомила. Я просто хочу, щоб ти заранні налаштувався на клопоти, бо нам з тобою їх найбільше перепаде. Але нехай вона про це не знає.

Грицько погодився, і вони розпрощалися. Добре, що було ще доволі рано. Майже всі сусіди длубалися на городах — садили картоплю, і то вже ті, що запізнювалися, бо передовики ще відразу після Благовіщеня посадили. Сашко з Оксаною садили цибулю, Сашко виймав з кошика дрібненькі головки, а Оксана вправно встромляла їх у ґрунт чубчиком униз.

— Бог в поміч, — привітався Грицько, підійшовши так тихо, що Бігуни його не почули.

— Ти по молоко? Так сьогодні не твій день, — випрямила спину Оксана, взявшись за поперек правою рукою, а лівою витираючи піт з чола. — Чи що?

— Я до Сашка, — буркнув Грицько. — Можна тебе на хвилину? — звернувся до свого законного пацієнта.

— Іди, — поблажливо кивнула Сашкові дружина. — Я сама закінчу.

Чоловіки відійшли аж на подвір’я, де Сашко взяв старого тупого ножа й почав ним зчищати кавалки липкого ґрунту з черевиків.

— Допоможеш мені з похоронами? — запитав Грицько. — Треба віддати землі дівчину, яка врятувала Тетяну, — пояснив він, не дожидаючись запитань.

— Як той, то звичайно, — у своїй манері погодився Сашко.

Його «як той» означало, що потрібно домовитись на роботі про вільний день.

— А ти сам домовляйся, — порадив Грицько, — заодно й мені на завтра випросиш дозвіл на відгул, бо я маю спозаранку їхати в морг. Зваж, мені непросто буде виклопотати й забрати з моргу на поховання загиблу, чийого й імені не знаєш.

Сашко пообіцяв, що все владнає і на роботі, й з копанням ями, і післязавтра організує бригаду чоловіків, щоб небіжку нести. А він, Грицько, нехай подбає про ритуальні послуги й транспорт. Затим чоловіки обмінялися потисками руки і розійшлися.

На ранок Грицько був біля лікарні, чисто ні світ ні зоря, але так рано пробиватися у відділення не посмів. Вирішив побродити містом, трохи заспокоїтися. Хоч і довго розгулюватися не міг, бо привіз Тетяні не тільки меду, а й свіжу курячу юшку, вранці посмажені котлети. Хто їй ще привезе свіжого, смачного й корисного, як не він? Вчительки, які живуть в державних багатоповерхівках? Де вони там курей візьмуть? Та й не може Грицько хтозна на кого покладатися. Так він знатиме, що у Тетяни є чим черв’яка заморити, в разі державні харчі нетривкими виявляться.

Та ось забігали з корпусу в корпус жінки в білих халатах, і Грицько зрозумів, що життя в стінах лікарні завирувало — можна й собі туди вирушати.

Не описати його здивування, коли біля дверей палати він ніс до носа зітнувся не з ким-небудь, а з самою Даркою Гнідою. Язиката молодиця вже виходила від хворої. Значить, поки він швендявся поза тином та гаяв час до жвавої пори, вона встигла сюди заскочити. Як тільки змогла, клята молодиця, прошмигнути невидимою, він же від входу в корпус не відходив? А Дарка ні, не здивувалася. За своєю огидною звичкою взяла руки в боки і прямо в коридорі почала на нього наступати.

— Явився, не забарився! Хто тебе сюди гукав? Чого припхався, безсоромний?

Ну одне до одного, як ота стерва в рекламі страхування авто, яка під руку чоловікові язик під час їзди розпускає: «Чого стоїмо? Кого чекаємо?».

Грицько тільки відмахнувся од неї, як від мухи, й узявся за ручку дверей. Але марно він намагався обійтися тут без скандалу.

— Я тобі обіцяла пику пошкрябати, то й пошкрябаю, салабай задрипаний. Не соромно тепер людям у вічі дивитись? Я Тетяні все розповіла!

— Ти коли-небудь закриєш свою пельку? — Грицько посунувся на Дарку, випромінюючи недвозначні наміри. — Що ти їй наговорила? Самій не соромно хвору нервувати? От кінська зараза, а не жінка!

А Дарка, гадюка, тільки розсміялася на всі тридцять два.

— Що, злякався? Та йди вже, йди! Я, навпаки, похвалила тебе, сказала, що ти всіх шалапуток повиганяв і телевізор новий додому припер, готуєшся до пристойного життя. Ха-ха-ха!!!

— Та йди ти до біса коником! У тебе язик, що помело, а я тут зв’язався з тобою, як з нормальною, — вилаявся Грицько і зайшов у палату, забувши, що перед цим ним володіло змішане почуття страху, провини й сором’язливості.

Він оглянув жінок, оцінюючи, хто з них Тетяна. Нікого не впізнав і зупинився в порозі. Зауваживши, що на нього було звернено чотири пари очей, не стушувався, а розправив плечі, провів вільною рукою по поясі, як малі діти штанці підсмикують, поставив сумку на підлогу.

— Такі всі гарні й вродливі, очі розбігаються, — пожартував. — Котра з вас мене впізнає, та і є Тетяна.

— Це я, Гришо, — тихо озвалася дівчина з обмотаною бинтами головою і пластиром на обличчі. — Здоров будь! Чого на тебе Дарка накинулася?

— Хіба тут чутно було? Дурнувата молодиця, я тобі скажу, ну проходу мені не дає, чіпляється і все, — Грицько наблизився до дівчини, взяв стілець, сів. — Я б тебе нізащо не впізнав, — тихо сказав, привітавшись. — Ти зовсім не схожою на себе зробилася. Хіба що голос трохи на колишній скидається. Ну що ти оце вигадала, для чого? — спитав, винувато опускаючи очі.

— Але ж погарнішала тепер, так?

— Та воно ж недарма жінки шастають на ту пластику, — Грицько відкрито поглянув Тетяні в очі. — Звісно, що якісь недоліки там зліквідовують.

Говорити ніби було ні про що. Відвідувач закрутився на стільці, пару разів кахикнув. А потім покинув придумувати якісь увічливі слова і взявся до діла. Він вийняв з сумки принесене, мовчки поставив на тумбочку біля Тетяниного ліжка. Дівчина дивилася на нього з цікавістю, здавалося, вона вивчає кожний його жест, пластику тіла, мінливі вирази обличчя, очей.

— Який ти… — промовила низьким грудним голосом, і у Грицька щось відірвалося всередині й заходилося теліпатися там.

— Згадала? — з розумінням запитав він.

— Ледь-ледь, — в голосі дівчини бриніло непідробне хвилювання недвозначного характеру. Було видно, що Грицько й у стані амнезії подобався їй, викликав у неї щось, не означене словами. — Гришо, ти мені допоможеш усе згадати? Клята аварія…

Грицько пхикнув, мовляв, які тут можуть бути сумніви, звичайно, допоможу. Він придав своєму голосу безтурботності:

— І Дарку ти відразу згадала?

— Ні, — Тетяна засміялася. — Її поява тут була для мене повною несподіванкою, і я мало не розгубилася: хто така, як з нею триматися, про що говорити? Але коли вона почала розповідати, як лаяла тебе у Сопільнячки біля колодязя, як соромила, за те що я вдалася до операції, я одразу зрозуміла, що це вона. Очі нічого не пам’ятають, тільки про дещо нагадують емоції, — поскаржилася Тетяна.

Грицько зітхнув, наразі впіймавши себе на тому, що прикидає, яких дітей може народити Тетяна, — гарненьких чи таких, якою була ще недавно. Затим він знайшов, що, виявляється, у своїй свідомості вже давно забрав її до себе додому, сховав під своє крило і ні про що інше не дбає, як тільки про вродливість їхніх майбутніх дітей. Як добре, що аварія не зіпсувала наслідки пластичної операції, яке це для мене спасіння, — мимоволі розмірковував він далі, наче в ньому сиділо два чоловіки: один клопотався що і як, а інший це фіксував у свідомості.

— І тебе не признала б, якби не почула Дарчин крик у сінях, — між тим продовжувала говорити про своє Тетяна. — Гришо, — раптом зупинилася вона.

— Га! — одірвався Грицько од своїх думок.

— Ти допоможеш Тамарі Михайлівні поховати ту дівчину, яка мене закрила собою?

— Грицько тільки хитнув головою, мовляв, допоможу. — А на Дарку не гнівайся. Ти не сприймай її всерйоз, жартуй з нею побільше. Тоді вона заспокоїться. Я їй доручила про поминальний обід подбати, так що вона теж мені допомагає виконати обов’язок перед своєю рятівницею.

— Скоро тебе випишуть?

— Обіцяють через тиждень відпустити… — Тетяна затамувала подих, зупинившись на інтонації, яка свідчила, що вона ще щось би додала, але бачить, що Гриша збирається продовжити свою думку.

А Грицько тим часом поклав свою руку на Тетянину, що лежала поверх ковдри, легко стиснув у долоні, затим поплескав, як те роблять люди, збираючись сказати щось заспокійливе чи важливе.

Тетяна без перебільшення заново знайомилася з оточенням, і ось такий Грицько, якого вона зараз спостерігала, їй сподобався: і його зовнішність, і голос, і спокійна вдача, і те, що він вміє так гарно дивитися на співбесідника — відкрито, доброзичливо, довірливо. Як можна його кривдити, таку безпосередню, щиру людину? Вона непомітним порухом відкинула голову назад, прикрила повіки.

— Таню, — як видихнув, тихо сказав Грицько. — Чого тепер щось вигадувати, ускладнювати? Ти своїм вчинком відкрилася про почуття, я… Я їх сприймаю і розділяю.

— Гаразд.

— То збирайся після виписки їхати прямо до мене.




Розділ 4


1


Це було ще тоді, коли люди й не думали про кінець тисячоліття, жили собі розміреним застійним життям розвинутого соціалізму. Вони не знали, що хтось вважав їх нещасливими і мріяв виправити їхнє життя за іншими зразками.

Після холодного дощового квітня потепліло, і за два тижні поля й луки вкрилися щільними зеленими шубками, сміливіше защебетали птахи, заквітували садки, готувалися до цвітіння кущі бузку й черемшини. Навіть затоптані з осені доріжки зазеленіли травою й скоро укрилися жовтими вічками кульбабок.

Юрко Вспишкін під’їхав до двору Надії Рухлякової, пару разів посигналив, не сходячи з мотоцикла і втримуючи рівновагу на ньому балансуванням широко розставленими ногами.

— Ну чого кричиш? — показалася на веранді Надіїна мати. — Твоя залізяка й так деренчить, як навіжена, на всю вулицю чути, що ти прибув, — тітка Варка накинула на голову хустку й зникла за рогом дому — побігла на господарський двір поратися біля худоби.

Скоро з’явилася й сама Надія. Неквапом перетнула подвір’я. Підійшла до воріт, невесело посміхнулася до Юрка.

— Чого ти? — запитав Юрко.

— Що?

— Чого невесела?

— А тобі неоднаково? — запитала дівчина і, закусивши губу, відвернулася.

Вона ступила на вулицю і пішла прогулянковим кроком вздовж вулиці.

Юрко на якусь мить розгубився й затримався на місці, затим подався слідом без вмикання мотора, відштовхуючись від землі то однією ногою, то іншою, нарешті порівнявся з нею, покотився поряд:

— Сідай, покатаємось, — запросив Надію, киваючи на заднє сидіння.

Дівчина сіла ззаду. Тримаючись, обхопила Юркові плечі, від чого по всьому його тілу пробігла тепла хвиля, і він рвонув з місця. Виїхали на путівець, перетнули село і за його межами з’їхали на цілину. По низині проїхали вздовж річечки, приминаючи соковитий килим трави, дісталися на кам’янку, де о цій порі квітували кашки — дрібні блідо-блакитні китички на коротких ніжках, справжньої назви яких ніхто не знав. А ще тут розточували навкруги надзвичайно хвилюючі пахощі фіалки.

— Ой, — Надія підняла ноги, захльостані росами. — Знову туфлі намокли, мама сваритиметься.

Юрко вимкнув мотор і, відштовхуючись ногами від землі, підвів мотоцикл до великого каменя з вичовганою до блищання спиною — тут дітвора любила гуляти й грітися на сонці. Запропонував Надії:

— Переходь на сухе, сідай.

Слідом за Надією він зіскочив з мотоцикла, всівся поруч на валуни.

Юрко виправдовував своє прізвище — був таким заводним, що поряд нього нікому не вдавалося залишатися самим собою, натомість кожний безтурботно розчинявся в його волі. Це просто щастя, що та його воля стосувалася не чогось осудливого. Навіть навпаки — хлопець організовував дітей, тобто своїх однолітків і друзів, на корисне дозвілля, на співи, танці, музикування й таке інше. А вже в кого не було талану до художнього вияву, той залишався його величністю слухачем і глядачем і вважав це найпочеснішим званням, бо артист без публіки нічого не вартий.

Так було в дитсадку, так залишалося і в школі. Хіба що з тією відмінністю, що в старших класах Юрко з неформальних лідерів перейшов у формальні — цілком офіційно обійняв посаду вчителя співів, поєднуючи роботу з навчанням.

Так трапилося, що посередині навчального року ця посада неочікувано звільнилася. У позакласний час Юрко тепер керував шкільним хором, для якого сам писав пісні. Вчителі й ті, хто мав причетність до діяльності Юрія Васильовича, як почали називати Юрка учні, а також їхні батьки, пишалися його досягненнями — школа незмінно посідала перші місця на районних і обласних олімпіадах художньої самодіяльності. А ще йому доводилося керувати хором у сільському клубі. Ну, там роботи було ще більше — люди в селі полюбляли співи й без кінця кудись їздили на огляди, конкурси й просто виступи. До такого гарного вчителя музики й керівника хору, який не шкодував витрачати на роботу свій вільний час, тут так звикли, що з неприємним подивуванням сприйняли звістку про те, що він закінчує школу й планує навчатися далі.

Для чого навчатися, коли його й так високо цінують, знають навіть в області? Гроші він заробляє добрячі, дай Бог кожному, та й отриманого авторитету на його вік вистачить. Але не всі народжуються безкрилими, які тільки й здатні міркувати подібним чином. Юрко був людиною крилатою й від життя чекав, навіть вимагав, більшого — багатих знань, цікавої праці, великих звершень і повнокровного розвою. Йому, як це було з Фрідріхом Ніцше, коли той закінчував університет, не потребувалося здавати випускні екзамени — вчителі, як щиросердні колеги по обставинах, і так поставили в його атестат задовільні оцінки.

Звичайно, коли по закінченню школи цей непосида надумав махнути аж в столицю, щоб вступити там до відповідного його задаткам навчального закладу, ніхто не сумнівався, що він свого досягне. Але найбільше за інших від такого розвитку подій програвала Надія Рухлякова. Вона засумувала одразу, як від матері почула, що Юрко листується з московськими музичними училищами, — тітка Варка працювала на пошті, отож знала, хто куди посилає листівки й звідки отримує кореспонденцію.

— Поїде звідси твій обранець і забуде про нас, — сказала вона вдома доньці. — Хто ми є у порівнянні зі столичними штучками, співухами, як і він?

— Що ж робити? — розгубилася дівчина. — Як бути?

— Порада одна: щоб не почуватися покинутою, краще сама дай йому відставку.

І ось тільки тут, на кам’янці, дівчина зрозуміла, переконалася через свої відчуття, що мати мала рацію. Надія подивилася на Юрка і зі стисканням у серці навіч побачила його в іншій обстановці, не тут, а десь далеко, в чудовому світі, де є великі аудиторії з високими стелями й величезними вікнами, де ледь чутно звучить спокійна, ненав’язлива музика й лунають стримані голоси людей. Чи то від нього струменіла якась непомічена раніше незвичайність, чи то випромінювалася його мрія і, пружинячи прозорою матеріальністю, віддаляла його від цих місць, людей і подій? Хтозна, але наразі він перестав вписуватися в існуюче тло. Справді, оця неторкана первозданність забудеться ним в шумі й гаморі міста, а разом з нею забудеться і якась там Надія — трієчниця, яка вважає за щастя після школи влаштуватися працювати до матері на пошту. Ще добре, що там звільняється місце, бо тітка Марія Сударська йде на пенсію. А то довелося б у колгосп проситися, на бурякові рядки.

— Чого ти мовчиш? — запитала Надія.

— А про що говорити, коли навколо така краса? — не відводячи очей від імлистої далечини, відповів Юрко.

— Відчуваю я, що скоро ти поїдеш звідси, — сказала вона, — і більше ми не побуваємо тут. Надивляйся, поки є час.

— Побуваємо ще, — без поспіху заперечив Юрко. — Я ж приїздитиму.

— Може, й так, але хто тебе тут чекатиме…

Хлопець провів поглядом кібчика, який баражував над недалеким пагорбом — полював на мишей. Затим зсунув кашкета на потилицю й посміхнувся до неба. По хвилі зітхнув майже по-старечому, повернувся до дівчини.

— Ти тільки в перший рік заміж не вискакуй, гаразд?

— Чому саме в перший?

— А потім упевнишся, що між нами нічого не міняється, — проказав Юрко. — Звичайно, поки я не здобуду освіту, про женіння говорити нічого, але одразу по цьому я тебе заберу звідси. Віриш мені?

— Справа не в моїй вірі.

— А в чому?

— В тому, що домашня думка в дорогу не годиться. Хіба все в далекому краї залежатиме від тебе одного? Ні, звичайно. Отож, забудь про мене.

— Оце прямо зараз забути? — спробував перевести цю розмову на жарт хлопець.

Переконавшись, що Надія прийняла якесь тверде рішення, він вилаяв себе, що вчасно не сповістив їй про свої наміри, не поділився планами на майбутнє. Тепер вона про все дізналась від матері і, звичайно, перестала вірити йому. Заперечувати те, що він готується поїхати звідси, нерозумно, запевняти, що збирався порадитись про своє майбутнє, та чомусь не порадився, — пізно, а клястися у відданості ще у якийсь спосіб він не вмів.

— Відвези мене додому та й покінчимо з цим, — затялася дівчина. — Я тобі все сказала. Різні в нас дороги.

— Сідай, — різко кинув Юрко і вдарив ногою по заводному важелю мотоцикла, одночасно повертаючи до упору ручку газу.

Він різкіше ніж зазвичай скочив на мотоцикл, почекав, поки всядеться Надія, і рвонув з місця. Дорога додому здалася довшою, бо в її кінцевій точці не було ні чекання, ні надії. Біля двору хлопець затримав Надію, приміряючись до спокійного продовження розмови.

— Я мав би тобі відразу сказати, що збираюсь поїхати звідси, щоб вчитися далі, — він взяв її за руку й міцно тримав, заглядаючи у вічі. — Але, по-перше, гадав, ти й сама це розумієш, а по-друге, не хотів патякати раніше, ніж визначуся, куди податися. Пробач і не думай поганого, — проте він бачив, що його слова не справляють на Надію потрібного враження, тому продовжив: — Ти маєш підстави сумніватися. Мовляв, приховував свої плани… Тільки я не приховував, а не сповіщав їх завчасно, ото й усе.

Надія спробувала висмикнути руку.

— Почекай, — притримав її Юрко. — Гаразд, зробимо так. Я приймаю твій виклик, а ти зваж на моє прохання й у найближчий рік не виходь заміж. Примітивні дівчата часто так чинять: вискакують за першого-ліпшого на зло колишньому хлопцю, а потім усе життя жалкують.

— Ти хочеш, щоб я в дівках засиділась?

— Не хочу. А ти хочеш, щоб я при своєму обдаруванні залишився недоуком, темним чурбаком?

— Не хочу…

— Отож. Зваж, я не закохався б у пересічну дівчину, — трохи заспокоївшись, зітхнув Юрко. — Ти у мене не дурочка яка-небудь, щоб нерозсудливо чинити. Отож, домовились?

Надія покірливо кивнула й мовчки пішла додому.

2


Видно, не просто складалися справи у Юрка Вспишкіна з вступом на навчання, бо весь серпень від нього нічого не було чути: поїхав як пропав. Може, мало допомагали рекомендації, якими він запасся від школи й райво, гарантійні листи з сільради й колгоспу, про те, що для нього тут триматимуть вакансію художнього керівника селищного клубу, доки він не вивчиться. А може, якраз вони й допомогли. Як там не було, а у вересні він, нарешті, завітав додому вже студентом Державного музичного училища естрадно-джазового мистецтва.

— Та чого ж тебе на той джаз понесло? — зустрівши його, коли він прошкував зі станції в село, запитала класна керівниця Поліна Карпівна. — Для чого нам у селі джаз?

— Це просто училище так називається, — посміюючись, пояснив Юрко. — А я вступив на факультет естради, матиму спеціальність «керівник естрадного колективу». Це й хором можна керувати, й окремими вокалістами. Кепсько не це.

— А що? Жити там ніде?

— Ні, гуртожиток є, навіть в гарному місці. Просто в цьому училищі не дають права на відстрочку від армії. Доведеться переривати навчання.

— Ну, ти ж, будучи студентом музичного училища, не потрапиш служити, наприклад, в будівельний батальйон!

— Це правда. Єдина втіха, що десь у військовому оркестрі гратиму, — погодився Юрко. — Але час затрачати шкода.

Вдома він застав невеселу картину: бабуся старіла й слабшала; тато хворів і ніхто не знав, чим йому можна зарадити, бо в лікарню Василь Прокопович звертатися не бажав; а мати розривалася між ними, тягнучи всю домашню роботу на своєму горбі.

За дні гостин Юрко встиг відчутно допомогти їй по господарству, прибратися з городом, приготувати до зимування будинок: перепрати занавіски й скатерки, висушити й почистити килимове покриття підлоги, дістати з горища, перемити й поставити двійні рами на вікна, дещо підфарбувати, що влітку облупилося, й таке інше.

А вечорами вони з матусею гомоніли на пару, засиджуючись до ночі на сходинах веранди, планували, як воно у них все буде далі. Мати бідкалася, що не має грошей дати Юркові навіть на перший час, все витратила на ліки для Василя Прокоповича.

— Далеко ти заїхав, а був би ближче, то якось перебивалися б невеликими сумами, а зі столиці сюди не наїздишся за червонцями, — зітхала вона. — Я, доки ти не приїхав, і так і сяк примірялася — ніяк не виходить викрутитися, доведеться твій мотоцикл продавати.

Юрко пересмикнув плечима, одразу не знайшовши контраргументів, а потім спробував запропонувати інший вихід із скрутного становища.

— Користь від того, що я мешкатиму у великому місті, хай хоч і далеко звідси, очевидна. Я там не байдикуватиму, а принагідно знову влаштуюся на роботу чи на тимчасові підробітки. Однаково гроші матиму. Якби зараз перехопити в когось… позичити.

— Яке позичити? Не бачиш? Тато не добувач, бабуся слабує — на них теж витрати потрібні. Ні, я сама не подужаю з боргом впоратися.

— Та через місяць-два я тобі вже присилатиму потроху грошей, — буркнув Юрко.

— Давай не ризикувати, — настоювала мати. — Тобі скільки років треба буде навчатися?

— Чотири.

— Ну от. Та в армію заберуть, ще три роки сюди додай. Стоятиме твій мотоцикл сім років без використання, іржавітиме. Заради чого? Та ти, якщо матимеш змогу, за цей час собі на новий заощадиш.

Останній довід заспокоїв Юрка. Справді, його стригунець уже старий, тепер такі чудеса з’являються ледве не щодня, що оку любо-дорого подивитись. Щоправда, гарні мотоцикли коштують дорожче за машину. А що далі з’явиться! Та й вік у нього по закінченню навчання буде вже не хлопчачий, щоб на простенькому мотоциклі ганяти.

Під вечір другого дня хлопець не втримався, поїхав до Надії. Від матері Юрко знав, що його дівчина тримається в селі достойно, в кіно ходить, самодіяльність відвідує, як і раніше, а на танцюльки не бігає. Працює не на пошті, а в соцзабезі — обслуговує в селі одиноких пенсіонерів. Це важка робота, клопітка, вся на ногах. Отож, за день буває набігаєшся так, що ніяких танців не забажаєш.

Юрко запримітив Надію ще у восьмому класі. Хоч вони й навчалися разом, та дівчина була доволі відлюдькуватою, навіть подругам не багато часу приділяла. Отож на Юркові залицяння теж відповіла не одразу. А вже в останній рік навчання вони, можна сказати, не розставалися. Так тепер — що за доля? — Юрко мав обмаль дозвілля, бо мусив працювати. Під кінець же школи за взаємною домовленістю розбили глек — Юрко розумів, що Надія небайдужа до нього, що вона просто страхується на випадок того, раптом він в столиці знайде собі іншу. Розумно, виважено, передбачливо, нічого не докинеш. Та він теж не сплохує. Знає ціну серйозним стосункам, собі й гламурним дівам будь-яких тусовок. І чим більше він розумів мотивацію Надіїних вчинків і поділяв її, тим менше збирався чіпати той кокон, у який вона законсервувалася до пори. Але, не виводячи її з рівноваги очікування, не бентежачи душу, праг і мусив подавати Надії знаки, що з його боку нічого не змінилося.

Надія була вдома сама — мати визбирувала кукурудзяне коріння на степу, очищала город під зиму.

— Тебе можна поздоровити? — риторично запитала дівчина, привітавшись. — Кажуть, ти успішно витримав конкурс у гарний столичний заклад.

— Так, поступив, — підтвердив гість.

— Ну, успіхів, тобі, маестро.

Юрко знітився — поступив він не туди, куди праг, та це вже дрібниці й пройдений етап.

— Гаразд, — кахикнув збентежений холоднуватим прийомом Юрко, бо ці побажання звучали так, ніби його вже випроваджували назад. — Дякую. Можна сісти?

— Будь ласка, — Надія покинула перетирати помитий посуд і теж сіла на м’яку кушетку у веранді. — Як поживаєш?

— Прийшов засвідчити, що у мене все йде по плану. Ось уже влаштувався в гуртожитку, зараз приїхав побачитися перед більш тривалою розлукою, бо наш курс вирушає на сільськогосподарські роботи в Пензенську область. Збиратимемо там яблука в колгоспних садах. Затим навчатимуся й працюватиму, приїздитиму на канікули, а після цього назовсім повернуся в село.

— Повернешся, як же! — скептично хмикнула Надія. — Для цього можна було вдовольнитися й Дніпропетровським музичним училищем, а не їхати бозна-куди. Гаразд, не чіпатимемо цю тему. Що у тебе вдома? Як тато, мама, бабуся?

— Життя не зупиниш. Тата почали непокоїти травми, отримані на роботі п’ятнадцять років тому. Пам’ятаєш, як його вдарило в груди деталлю, що відскочила від верстата?

— Так, йому ще операцію робили в обласній лікарні.

Юрко ствердно хитнув головою.

— Наразі він вже другий місяць на лікарняному, а обстежуватися в місто не їде. Боїться почути діагноз. Оце подивився я на нього й запідозрив, що він боїться не без підстав. Здається, на його колишню рану всілося щось погане.

— Він це бачить?

— Та воно ж на очах прямо розквітає. Звичайно, бачить.

— І що каже?

— Каже, що то алергія на вітаміни, які він вживає, й на інші ліки.

— Може, якраз треба поквапитися з обстеженням?

Юрко тільки махнув рукою.

— Боюся, вже пізно. Та й ніхто не знає, як у такому разі краще діяти. Гадаю, з часом йому потребується серйозна допомога. Тоді й обстежиться. Але…

— Що? — запитала Надія.

— Мати на цю біду вже всі заощадження витратила, сама розумієш — ліки, процедури, дієтичне харчування. А тут ще й мені треба щось з собою взяти, бо не проживеш в чужому місці без копійки.

— Треба мотоцикл продавати, — порадила Надія. — Він тобі не потрібен.

Юрко з полегшенням зітхнув — приємно пересвідчитися, що вибрана тобою дівчина варта того — розуміє тебе з півслова, поділяє твої думки.

— І мати те саме радить. А я вже не встигаю це владнати. Допоможеш?

— Оформляй завтра гарантійну довіреність і допоможу, звичайно, — погодилася Надія.

— Тоді, може, погуляємо сьогодні востаннє в полях, покатаємося?

Надія посміхнулася.

— Щоб люди балакали? — але вгледівши благальний погляд Юрка, зважилася: — Гаразд, під’їжджай. Однаково з продаванням твого мотоцикла розмов не оберешся.

3


Після повернення з осінніх сільськогосподарських таборів студенти-першокурсники училища почали готувати показовий концерт для викладачів і студентів старших курсів, щоб продемонструвати їм себе і разом з тим напрацювати репертуар для майбутніх гастрольних виступів. Наближалися жовтневі свята, і від трудових колективів вже надходили запрошення виступити з художніми номерами на урочистих зборах. Власне першокурсники готувалися до внутрішнього конкурсу, до змагання талантів, які цього року влилися в класи училища і мали збагатити його славу. А жовтневі свята — це було розтяжне поняття, бо зазвичай вони починалися з 25 жовтня і продовжувалися до 10 листопада — дня професійного свята працівників міліції. За два тижні студенти заробляли чимало грошей на рахунок училища, і цим не тільки покращували своє життя, але й здобували перші відгуки про себе, а пізніше використовували їх для працевлаштування чи тимчасових підробітків у Росконцерті. Крім того, кожна група училища мала підшефні підприємства, куди студенти виїжджали на концерти й де при палацах культури проходили курсову чи випускну практику. Причому ці підприємства лежали далеко поза межами столиці — треба було охоплювати культурним впливом якнайширші простори провінцій.

Юрко подбав заздалегідь, з чим виступатиме на концерті, тому впродовж місяця, проведеного на яблуках, писав канцонету з соло для акордеону. Ця п’єса присвячувалася, звичайно, річниці революції й мала бути не стільки мелодійною за формою, скільки на додаток до традиційної героїки нести мотиви вічної весни, вічного оновлення в круговороті життя.

— Що ти оце написав? — аж злякався Микола Лобода, новий друг і сусід по кімнаті в гуртожитку, якому Юрко показав свої ноти і дещо з написаного награв на акордеоні. — Це ж чистісіньке діалектичне заперечення, викликане зовнішніми чинниками! Ти що, хочеш, щоб тебе звинуватили в контрреволюції? Для чого нашу революцію оновлювати, що тобі в ній не подобається?

Юрко остовпів.

— Які зовнішні чинники й заперечення?

— А твоя канцонета, вона хіба не є закликом до такого заперечення?

Микола приїхав у Москву з Пушкіна — невеликого містечка під Ленінградом, і, звичайно, мав ґрунтовнішу загально-музичну й загальноосвітню підготовку, ніж Юрко.

— Тобто, оце так ти витлумачив мій твір? — запитав пересохлим язиком бідолашний автор-початківець.

— Не я витлумачив, а інші можуть таке тобі закинути. Відповзай, друже, назад у традицію, обмежуйся героїкою й радій, що тобі некепська мелодія прийшла в голову.

— Адже будь-що в природі розвивається й потребує вдосконалення, — ще норовився Юрко довести своє.

— Наша революція вже відбулася, — твердо відповів Микола. — Це факт історії, а не філософська категорія для слинтяїв. Чи ти хочеш сказати, що вона має без кінця продовжуватися, бентежити уми людей, заводити декого на манівці, вироджуватися чи бодай перероджуватися у щось інше?

Довелося Юркові доробляти свій твір, заклавши в розвиток мелодії іншу форму, а саме: принцип циклона — все повторюється, але с кожним разом на вищому рівні, інтенсивнішому за глибиною. Так він виразив думку, що до окремого оновлюючого в соціальному сенсі факту народ ніколи не звикає, кожне покоління переосмислює його заново й збагачує своїми досягненнями в реальних справах. Збагачує, додає кількісно, а не змінює якісно. Працював, аж поки Микола не схвалив його твір.

Сольна партія акордеона була складна у виконавчому сенсі, красива за формою і надзвичайно прониклива за змістом — Юрко писав її для себе. А потім довго репетирував, поки не відшліфував так, що виконував бездоганно.

Концерт організували з розмахом, як завше, запросивши сюди відомих видавців музики й музичних журналів, критиків, фахівців з теорії музики, практикуючих композиторів, виконавців, навіть для чогось поетів. Ґрунтовна організація, за всіма канонами концертів класичної музики вимагала від студентів виглядати відповідним чином: фрак, ногавиці з високо пов’язаним кушаком, метелик під широким комірцем сорочки.

Юркові взяти такий костюм було ніде. Хіба що в ательє по прокату театрального одягу. Тільки там сорочка обов’язково виявилася б жовтуватою, ногавиці різали б у паху, фрак тріщав би під руками, а загалом усе разом тхнуло б чужим духом і хімікатами, невладними вбити його. Ні, дуже дякую, вирішив Юрко, збалуваний чистотою сільського життя, де в хаті не було людської тисняви, а вільні простори з усіх боків продмухувалися свіжими вітровіями. Значить, концертний одяг треба було купляти. Поглядаючи скоса на хлопців з музично-театральних родин, які не знали цих клопотів, Юрко шукав, де взяти грошей.

Якось, повертаючись додому після занять, він проходив повз куточок з концертними афішами й звернув увагу на одну, з якої до перехожих посміхався вродливий юнак. Цього вже доволі відомого співака колеги звинувачували у виконанні ремейків, у відсутності нових пісень в репертуарі. Ну, ще пару років завдяки своїй привабливості він протримається на цій старій конячині, а потім втратить гарну зовнішність і його обскакають інші наїзники, подумав Юрко. Й раптом збагнув, що може допомогти популярному виконавцю й виручити себе.

Вже назавтра він достукався до Кирила Хабібова й запропонував йому свої пісні, які писав ще в селі для самодіяльних виконавців у пору завоювання Надіїного серця. Ці пісні були апробовані на публіці, й знайшли її схвалення, бо йшлося в них про кохання й любов до юної весни. Вік Хабібова ще дозволяв узяти їх у свій репертуар.

— Ноти маєш? — запитав Кирило, з цікавістю поставившись до пропозиції відвідувача. — Приніс? — перепитав, коли той ствердно кивнув.

— Для чого? У мене вони отут, — Юрко стукнув себе по чолу. — Але, звичайно, запишу для тебе, якщо сторгуємося.

— Ти співаєш? — Кирило, схоже, був людиною небалакучою й діловою. — Як у тебе з голосом?

— Скажімо так — можу показати будь-яку пісню, — зрозумів Юрко, що від нього вимагається.

— Пішли!

Кирило запросив гостя в кімнату, де більшу частину місця займав рояль, і показав на стільчик, що стояв перед клавіатурою. Стільчик був без спинки, зате з шарніром у єдиній міцній ніжці.

Юрко сів, зручно вмостився на ледь прогнутому сидінні, крутнувся навколо осі, освоюючись, розім’яв пальці й поклав їх на клавіші.

— Поїхали? — для чогось запитав у господаря.

— Я слухаю, — сухо відповів той, пильно спостерігаючи за його приготуваннями.

І раптом після казково-поетичного музичного вступу об’єм кімнати заполонили модуляції надзвичайно чистого високого голосу, який, однак, був баритоном, як і у Кирила. Той голос лився вільно, змінюючи свої переливи, висоту і тембр, відтворюючи мелодію — проникливу й хвилюючу. Так пролунала одна пісня, друга, третя. А потім Кирило втратив рахунок і просто слухав, як співає Юрко. А Юрко, не зупиняючись, показував по одному куплету зі свого колишнього репертуару, акцентуючись на приспівах, які в нього особливо гарно виходили. Щоправда, слова пісень були простенькими, зате змістовними, і не завжди відповідали несмаку міської публіки, звиклої до брутальності в будь-яких виявах. Саме про це він і сказав, коли спинився.

— Сільська аудиторія більш цнотлива, тут вже ображатися нічого, — додав Юрко, — але я доопрацюю, якщо ти побажаєш, напишу про поцілунки нижче пояса.

— Боже збав! Проковтнуть що є, — з ентузіазмом кинув Кирило. — Нічого доопрацьовувати не треба, бо твори втратять цільність і органічність. Слова теж твої?

— Мої. Але зваж гарненько, поки я в тебе є.

— Скільки ти просиш? — Кирило не відповідав на жарти відвідувача, мав заклопотаний вигляд, ніби кудись поспішав.

Юрко назвав свої умови й додав:

— Якщо забереш усе, то завтра можемо вирушати до нотаріуса. Це недорого. Ось ти додаси сюди дещо зі свого колишнього доробку, і…

— Який доробок ти маєш на увазі? — підняв брови Хабібов.

— Твій власний, — уточнив Юрко. — Адже ти й сам трохи пишеш, я знаю, — господар відвів погляд убік, здивовано піднявши брови. — Ну от. І тоді ти матимеш повноцінний новий концерт. Замовляй костюми і — вперед.

— Це буде щось у стилі «Моя чарівна пейзанка»! — ці слова Кирила супроводжувалися нервовим смішком, і Юрко зрозумів, що той просто нервується, бо боїться зрадити вдачу, яка йшла йому в руки.

— І костюми виключно в народному стилі. Від тебе цього не ждуть. Це буде бомба! — захопився Юрко Кириловим ентузіазмом. — Нехай до деякої міри стилізація, нехай глянс, але не потворний гламур, котрий іржею проїв нашу естраду.

— Якось же треба переборювати несмак! Я ризикну, — і Хабібов погодився на угоду з Юрком.

Далі Юрко запросив Кирила на концерт у своєму училищі.

— Може, тобі ще хтось сподобається, і ти розшириш свої творчі зв’язки, — спокушав він Хабібова, радіючи, що знайшов не тільки гроші, але й постійного замовника.

Тепер він не бідуватиме, вилікує чи хоча б підтримає тата, допоможе мамі з бабусею — поки Кирило співатиме його пісні, потічок доходів не мілітиме.

— Я, звичайно, прийду на концерт, — вивів Юрка з задуми Кирило, — але виключно для того, щоб у мене не вкрали тебе. По-перше, ти поки що не збалуваний грішми і береш по-людськи, а по-друге, ти — справжній свіжий вітер нашої естради, нікого не копіюєш, нікому не наслідуєш, чудово самобутній хлопець. І талановитий до біса. Слухай, на нові пісні укладатимемо угоди з вищим тарифом, обіцяю.

— Звичайно, — засміявся Юрко. — Наразі це була трейдерська оборудка, бо ти виступив оптовим покупцем, щоправда, для роздрібного використання товару. А мені дуже потрібні були гроші. Я тобі вдячний, друже.

— О, бачу, ти добре знаєшся на сучасній економіці! Значить, не продешевив, як мені спочатку здалося, а свідомо віддав дешево? А я дрижав, щоб ти не передумав.

Хлопці дружно засміялися. Вони розійшлися, задоволені одне одним. Юрко дивувався, як вчасно доля повела його повз ту афішу, жбурнула в очі Кирилову пичку, підкинула спогад про його ремейки, як допомогла враз продати багато своїх пісень. І радів з того. А Кирило дякував долі за те, що в нього зірвався концерт і він виявився вдома, коли до нього прийшов Юрко. Інакше хлопець пішов би шукати гроші до когось іншого, і знайшов би. А так тепер саме він, Кирило, отримав свого постачальника пісень — неповторного й плідного. Та навіть одна оця угода дозволить йому щонайменше десяток років успішно виступати й безбідно жити, а в разі їхня співпраця продовжуватиметься, то принесе довгу хвилю високої популярності й надпотужних прибутків.

Наступного дня Юрко пішов до керівника свого курсу й попросив у винятковому порядку, тобто додатково до його канцонети, включити в репертуар показового концерту пісню, яку виконає Кирило Хабібов.

— Це ж естрадник! — вигукнув Михайло Денисович. — А у нас концерт класичної музики. Хлопче, щоб збагачувати світ своєю творчістю, треба добре знатися на її підніжжях, тобто на класиці, вивчити праці своїх попередників. Естрада — це побічне мистецтво, як не крути, причому споживче. А ми займаємося творчістю.

— Ви не маєте права так говорити, — вихопилося у Юрка. — Треба поважати своє поприще.

— А я й поважаю. Адже легкий жанр, як раніше називали естрадне мистецтво, це є написання музики до кінофільмів і вистав, до громадських заходів чи видовищ, пісні й просто мелодії з яких згодом потрапляють на естраду чи у військові марші. Розумієте, хлопче, згодом, — підкреслив він. — Потім їх, звичайно, висмикують з цільного твору й виконують окремо, але в них зберігається смисловий контекст і емоційний настрій тієї великої розповіді, в яку вони були вмонтовані автором при написанні. Саме це й передається публіці при виконанні певного уривка, подобається їй, хвилює її. А не порізно вигадана пустопорожня балаганщина з фіґлярством у виконанні, поєднаним з голими органами й підшкірним силіконом.

Юрко присоромлено похнюпився, а потім вибачився і продовжив:

— Ми з Хабібовим готуємо мюзикл на теми сучасного села, називається «Моя чарівна пейзанка», так я пропоную послухати уривок з нього. Я подумав, що училище естрадне, а цей уривок написаний у формі класичного романсу…

— Гаразд, коли так, ходи до художнього керівника концерту й покажи йому, що ти пропонуєш. Скажи, що зі мною погоджено. Зрештою, Кирилові треба допомогти, — й Михайло Денисович пояснив, розвівши руками: — колишній вихованець.

Ощасливлений Юрко цілий день з’ясовував деталі: яким у переліку номерів стоятиме уривок з його «Пейзанки», як він умовно називав свій мюзикл, хто акомпануватиме Кирилові, як зміниться графік репетицій і таке інше — затим побіг телефонувати до Кирила.

— Ти просто знахідка! — вигукнув той, коли Юрко сповістив новину, вибачившись, що попередньо не погодив з ним про виступ на їхньому концерті. — Хіба про такі грандіозні подарунки з’ясовують? Слухай, ти просто скарб. От уже й рекламу мені робиш, просуваєш мене, торуєш путь новому концерту, так знічев’я навісивши на нього фішку водевілю з життя сучасного села. Чудово! Це щось повністю нове, не тільки за змістом, а й за формою!

Той концерт огорнувся прослухами, бо став справдешнім явищем культурного життя столиці. Про нього багато говорили в новинах, в аналітичних програмах і ток-шоу, присвячених питанням культури.

Заняття в класах доповнювали самостійну творчу роботу. Юрко писав і інші твори, не припиняв роботу над піснями, які створював ще в школі. Але тепер це мало якийсь інший вигляд, ніби потрапляло в магнітне поле, де всі елементи вишиковувалися в потрібному порядку. У Юрка почав формуватися й проявлятися власний стиль, і його музику можна було впізнати серед творів його друзів.

Так почала сходити зірка Юрка Вспишкіна.

4


В армію його проводжали вже як відомого композитора, який полюбляє й пише легку музику.

— Відомий у вузькому колі, — жартував він про себе, ніяковіючи від компліментів.

Почасти воно так і було. Справді, де б не виконувалися його пісні, самого Юрка туди не запрошували і його прізвище писали нонпареллю. Де б не обговорювалися спектаклі, супроводжувані створеними ним саундтреками, його там ледве згадували й ніколи не акцентували увагу на музиці. Коротше, ніхто цілеспрямовано не займався його просуванням, а його самого цілком задовольняла побічна реклама від промоушена витвору, де він був співавтором. Він вважав, що ще не настав час вкладати гроші в розкрутку особистого бренду. Спочатку треба було наростити м’язи, накопичити творчий потенціал, надбати вагомий наробіток, а тоді кукурікати.

Але добра помовка хоч і не біжить попереду, а ледве волочиться за нами, однак вона є. Через те Юрко й потрапив у головний оркестр військового контингенту, розташованого в Східній Німеччині. Роботи тут вистачало, і складалася вона не тільки з традиційних концертів і участі в усіх святах держави розташування чи з внутрішнього життя контингенту, але й з виступів на міжнародних форумах і змаганнях, зокрема при проведенні футбольних матчів європейського чи світового рівня, різних спартакіад, тощо.

І все-таки вільного часу було набагато більше, ніж під час навчання. По-перше, йому замовляли музичне оформлення заходів, урочистостей і всього вищезгаданого, і він міг під цим приводом скільки завгодно писати щось своє. Вже не кажучи про те, що й створене на замовлення потім переробляв і пристосовував для своїх майбутніх потреб. А по-друге, тут не треба було займатися побутом, сидінням на лекціях чи біганиною по приробітках — просто сиди й працюй на себе, поки є нагода. Три роки служби не минули безплідно, вони дозволили Юркові так просунутися в збиранні власного творчого матеріалу, що ліпшого часу годі було й чекати.

Була ще одна відчутна перевага його служби в армії — він мав можливість ближче познайомитися з культурами інших народів. Це зовсім не те саме, що, наприклад, виконувати музику Ричарда Вагнера чи Вольфганга Моцарта, користуючись нотами й інструментальними аранжуваннями чи прослуховуючи численні трактування, зроблені попередниками в твоїй країні. Ні. Слухаючи її в живому виконанні безпосередніх культурних нащадків авторів, носіїв їхнього духовного строю й менталітету і в самому автентичному лоні, де вона народилася, відчуваєш щось інше, ніж вдома, розумієш світ ширше, сприймаєш більше його відтінків і смислів, ніби до тебе промовляє сам неосяжний космос — водночас мовчазний і гомінкий світ, існуючий тут від початку історії й донині. Тепер Юрко розумів, для чого існують зарубіжні стажування, обміни досвідом і просто мандрівки, як зрозумів і те, наскільки наша планета є маленькою й беззахисною, а світ культури — просто жменькою ентузіастів.

Впліталися в його службу й сімейні події, похитуючи інколи душевну рівновагу, але загалом не змінювали палітру життя.

5


На першому році виконання свого чоловічого боргу перед Батьківщиною, коли він зустрічав першу весну у військовому однострої, прийшла телеграма від Ганни Аполлонівни, що Василь Прокопович знаходиться в тяжкому стані й жити йому залишилося щонайбільше декілька діб. Телеграма супроводжувалася довідкою з лікарні.

Юрко звернувся до командира військової частини, у складі якої знаходився оркестр.

— Товаришу полковнику, — козирнув він, підкреслено чітко й лунко підставляючи одну ногу до другої. — Дозвольте написати рапорт з проханням про відпустку для поїздки до хворого тата.

— Вільно! — скомандував командир. — Що трапилося, сержанте?

Юрко подав телеграму. Командир пробіг очима її рядки, зітхнув — на носі було Перше травня, хоч і не військове свято, зате міжнародне, і їхній оркестр з цього приводу мав виступати в міських парках. Це вже стало тут традицією. А за цим ішов День Перемоги — про відпустку годі було й заїкатися.

— Ти у нас з торішнього осіннього призову?

— Так точно! — ще раз козирнув Юрко, витягнувшись і застигши в такій позі.

— Ранувато для відпустки.

— Дозвольте застати тата живим, товаришу полковнику! Він у мене ветеран праці, а я у нього єдиний син. Хіба не заробив старий?

— Пиши рапорт, — спохмурнівши, дозволив командир після почутого.

Наступного дня Юрко переступив батьківський поріг.

Тато спав. А поряд сиділа Надія.

— Я по роботі, — ніби виправдовуючись, сказала вона і встала зі стільця, побачивши, хто прибув. — Ганна Аполлонівна вже змучилася: працює, господарює і вночі біля хворого сидить, а бабуся ледве встигає прати, їжу готувати.

Юрко поклав на кухонний стіл дорожній ранець, підійшов до дівчини, міцно обняв, притиснув до себе, задрижав, стримуючи чи сльози, чи своє почуття до неї.

— Дякую за все, — при цих словах він відступив назад, почав роздягатися. — Що треба робити? Давай я тебе підміню.

— Ти мене гониш?

— Ні! Ти що? Але ти втомилася.

— Без листів твоїх втомилася, не писати тобі теж втомилася.

— Надю, не ятри себе, не кажи так, — сідаючи на стоячий поряд стілець, промовив Юрко. — Нам ще довго доведеться жити окремо. Адже я тільки-тільки почав служити. Я багато працюю, закладаю підвалини нашого спільного майбутнього. Займи себе роботою, не думай про мене. Я нікуди від тебе не дінусь, — вмовляв її Юрко.

— Роки беруть своє, — нахилила голову Надія.

Тихо застогнав Василь Прокопович, розліпив повіки, провів очима по кімнаті.

— Хто біля мене є? — запитав строго.

— Це я, тату, — озвався Юрко. — Як ви тут?

— Та як? Спав ось. А ти вже уроки повчив? Чого сидиш без діла?

Надія штовхнула Юрка під бік, мовляв, не заперечуй і не поправляй, він сам зараз все пригадає. Вона відійшла до столика, на якому стояли пляшки й упаковки з ліками, різні напої. Налила виноградного соку, подала склянку Юркові.

— Тату, попий соку, — Юрко встав, підніс до губ хворого склянку. — Чи соломинку подати?

— Подай, — лаконічно поросив тато, і видно було, що він уже повністю отямився. — Ти давно вдома? — запитав після декількох ковтків.

— Щойно прибув.

— А чого? Відпустку дали?

— Так, перед святами дали тиждень погуляти, — доповів Юрко. — На свято Перемоги мушу бути в частині.

— Встигнеш, — хитнув головою Василь Прокопович, невідомо, що маючи на увазі. — Проведи дівчину додому, у неї служба вже закінчилася. А нам з тобою погомоніти треба, поки мати не повернулася з роботи.

Надія піднялася, пішла до порогу, Юрко слухняно кинувся виконувати наказ тата.

На дворі дівчина зупинилася, оглянула Юркове обличчя при світлі сонця.

— Роки своє беруть, — ще раз повторила вона, продовжуючи перервану бесіду. — Не час про себе говорити, але я триматимуся. Так?

— Так, — погодився Юрко. — Ти молодець. А час ми переможемо і свого щастя діждемося.

— Яка нещасна доля нам з тобою випала, кращі літа провести не разом, — знову мало не скисла Надія. Але тут же опанувала собою: — Ти уколи ставити вмієш?

— Доводилося.

— Отам на столі є трамадол і шприци. Введи татові внутрім’язово, якщо він поскаржиться на біль.

— Так треба? — перепитав Юрко.

— Так треба, я вже двічі його колола. В нього декілька днів тому з’явилися болі. Слухай, твій тато час від часу впадає в кому, і тривалість небуття з кожним разом довшає. Отож поговори з ним гарненько, не уникай. Нехай він вибалакається, бо, може, іншої нагоди вже не буде.

— Як?

— Він може не отямитися до самої зупинки серця. Юро, не бійся, — заспокоїла хлопця Надія. — Раптом що, гукай мене.

Поки Юрка не було в хаті, Василь Прокопович допив сік і тримав склянку, поставивши її собі на груди, — не мав сили дотягтися до столика, що стояв поряд з ліжком. Проте поговорити йому з Юрком вдалося пізніше, коли хлопця побачила й обцілувала бабуся й Ганна Аполлонівна, котра повернулася з роботи. Затим жінки пішли готувати вечерю, і хворий з полегкістю зітхнув.

— Набридли вони мені, — поскаржився синові. — Хлюпають носами нишком, а ти тут лежи й роби вигляд, що нічого не помічаєш, нічого не розумієш. Баби! Ну як ти служиш, солдате?

— У мене не служба, а задоволення. Я ж при музиці. Граю собі, а служба йде.

— То добре, — зітхнув хворий. — Так ото я й кажу: баби. Що з них взяти? Як мене не стане, пропадуть вони тутечки.

— Чого це… — почав було щось заперечувати Юрко, а потім згадав слова Надії, що не треба заважати хворому виговорюватися, й замовк.

— Ну порахуй, — тихо продовжив Василь Прокопович. — Тобі ще служити понад два роки. А потім закінчувати навчання. За цей час мати тут зведеться з бабусею. Працювати треба? Атож, бо без грошей не проживеш! Хазяйство тримати треба? Звичайно, бо свої харчі кращі за куплені! Дім підтримувати в порядку треба? Безсумнівно, бо дах швидко протече й стіни осядуть!

— Я допомагатиму грішми…

— Допомагай, звичайно. Як же без цього? А руки де взяти? А силу де взяти?

— Що ти пропонуєш, тату?

— Пише нам з Кубані материн брат Єгор, а твій дядько, значить, що тяжко йому, бездітному, вдовувати. Знаєш, що він сам залишився?

— Знаю, — буркнув Юрко.

— Отож, гукає він нас до себе. Він же ще працює. І робота в нього добряча, тільки дурень може покинути таку. Домина своя на три поверхи. І сам-один, як перст в тому домі мешкає! От і гукає. Мовляв, матір свою, це твою бабусю, догляну і вам допоможу. Нехай Юрко не відволікається на вас від кар’єри. Ми вкупі без нього не пропадемо, якось проживатимемо. Я вважаю, що це розумно. Чи як?

— Так, нічого, — погодився Юрко. — І клімат там ліпший за наш, знову ж таки природа чистіша.

— Коротше, сину, як вирішиться питання зі мною, паняйте на Кубань до Єгора. Оце таким є моє побажання стосовно моєї дружини й тещі. Тепер стосовно тебе. Ти для чого мучиш оту дівчину, Надію?

— Чим я її мучу?

— Чого не женишся на ній? Женися і забирай до себе, не переводь їй молодість.

— Куди ж я її заберу? В Германію?

— Відслужиш і забирай, — не здавався Василь Прокопович.

— Оце поїде вона по квартирах зі мною тинятися, а тут покине свій дім і стару матір!

Що за вигадки?

— Значить, завтра записуйся з нею і тоді їдь служити далі. І досить розмов!

— Та не хоче вона так, тату!

— Ну, робіть як знаєте. Але не дай Бог покинеш її, то я тебе з того світу дістану й випорю. Все, спати хочу.

Тато чи заснув, чи знову провалився в кому, але до самого Юркового від’їзду не отямився. Три дні Юрко не відходив він нього: надивлявся, наслухався його дихання. Тільки після свята Перемоги до Юрка прийшло повідомлення, що тато відійшов у мирі, не побачившись більше з рідними. Його поховали і все зробили, як годиться.

6


Питання про переїзд Юркових рідних зі Славгорода в Краснодар з порядку денного не знімалося. Дядько Єгор настоював і квапив матір і старшу сестру все кидати і не гаятися. А жінки зволікали, причому кожна виставляла свої резони. Бабуся не бажала покидати могили чоловіка й зятя, а Ганна Аполлонівна говорила то про повернення Юрка з армії, то про його шлюб з Надією. Хоч обидві вони розуміли, що поїхати до Єгора — це ліпший вихід, бо важко їм жити в домі без зручностей і без помічників: тягати воду з колодязя, користуватися вуличним туалетом, самим слідкувати за примхливим опалювальним пристроєм у хаті, рахувати електроенергію й бігати платити за все у різні кінці села.

Так минуло дев’ять, потім сорок днів по смерті Василя Прокоповича, збігло півроку, рік. Наступної весни Юрко знову прибув у відпустку, і вся осиротіла родина дружно вибрала і встановила пам’ятник на могилі свого дорогого небіжчика.

— Я вже не знаю, що відповідати дядьку Єгору, — сказала Ганна Аполлонівна Юркові. — Приросли ми тут, так важко відриватися. Що робити, як ти гадаєш? Може, ми не зможемо в місті жити?

— Треба поїхати й подивитися, що то за місто, який там клімат, що вам запропонує дядько Єгор. Як на мене, то вкупі ліпше. Але яка то купа — троє старих людей?

— Просто він боїться сам залишатися, біля нього ж немає жодної рідної душі, — припустила Юркова мати, і він з тим погодився.

Нарешті жінки зважилися на поїздку. Тільки це вже сталося після Юркової демобілізації. Якраз наставала тиха південна осінь і потік пасажирів на дорогах зменшився. Дядько Єгор прислав за родичами службову автівку. Насправді це тільки кажуть про Кубань чи Краснодар, а мають на увазі весь Краснодарський край. Конкретно ж дядько Єгор мешкав у Кореновську — степовій чорноземній частині краю, що знаходився далеко від моря і морських курортів. Невелике містечко Кореновськ стояло всього лише на річці з невимовною назвою Лівий Бейсужек. Доволі довга, ця річка не була вельми повноводою, хоч численними загатами її й зробили ширшою. Інших водоймищ поблизу не було, хіба що ще одна річечка — Кирпили, яка, здавалося, звідкись починалася й кудись пропадала, наче то нишком виходили на поверхню численні розвідники-джерела, кралися по землі, перехоплювали в себе води Кирпили, а потім провалювалися вниз без ознаки й сліду.

Їзди було не більше шестисот кілометрів, і загалом світового дня мало б вистачити, щоб прибути на місце. Тому Юрко не хвилювався за матір і бабусю, він допоміг їм зібратися в поїздку, вмоститися в машині, дав підбадьорюючі напуття, провів з двору, помахав услід рукою й через декілька годин теж покинув рідну домівку — поїхав у Москву розпочинати навчальній рік. Там він мав потрапити в нову групу й злитися зі студентами, молодшими за нього. Це неприємний факт — він же вже бувалий чоловік, а змушений буде спілкувалися з жовторотиками. Але, може, повернуться з армії інші його колишні співучні, наприклад, Микола Лобода? Адже вони разом призивалися на службу, ото було б чудово! Побачимо, — підбадьорював він себе дорогою, приміряючись думками до столичного життя заново.

А тим часом дорогу на південь поливав дощ. Він почався, щойно мандрівники з’явилися на донецькій землі, і не припиняв лити до кінця подорожі. Дощ розійшовся, і шипіння води змішувалося з шумом їдучої машини й з шерехом мокрих шин, що не дозволяло ні вчути осінньої тиші, ні насолодитися вільним гомоном птахів над безкраїми полями обабіч дороги. І єдине, що було доступне, це бачити почеркані дощовими патьоками стекла машини, мокру дорогу і одмите від літнього пороху довкружжя. Через цю непогоду їхали трохи довше і прибули на місце вже затемна.

— Доїхали? — співчутливо запитав Єгор родичок, допомагаючи їм вийти з салону. — Як почуваєтеся?

— Примелькалися ті «двірники», що тепер і вві сні ввижатимуться, — поскаржилася бабуся, обіймаючи й розціловуючи сина. — Ну, слава Богу, діждалися зустрічі.

— Проходьте, будь ласка, — запросив господар Ганну Аполлонівну. — Роздягайтеся, відпочивайте, освоюйтеся.

— Достатку й благополуччя цим стінам і їхнім мешканцям, — за давньою слов’янською традицією тричі вклонилася Ганна Аполлонівна новій домівці, переступаючи її поріг.

Наступного дня після сніданку господар навмисне пішов на роботу, щоб гості вільніше обживалися. А на жінок напосів непевний сум, хоч вони розуміли, що це невідворотно, так завше буває на новому місті. Тому вирішили роздивитися містечко.

Тут збереглося багато старих будівель, без перебільшення, вкритих мохом вічності, і по них можна було вгадувати історію цього краю. Якраз це був ярмарковий день, і на головній площі міста встановили тимчасові прилавки й ларьки, а посередині спорудили великий круглий поміст для виступів самодіяльних колективів. Навкруги, де тільки траплялося вільне місце, примостилися вантажівки з вигорілим брезентовим верхом і навіть гужовий транспорт з критими підводами. Повсюди юрбився народ, де переважали люди сільської зовнішності, а над ними стояли пахощі свіжої зелені, кави й смаженої цибулі. Подекуди ця ароматична суміш перебивалася духом свійських тварин і птиці.

— Поглянь, — звернулася бабуся до Ганни Аполлонівни, — у нас вже не продають на базарах живих корів і курей, а тут їх повно. А он і кози є, — показала вона рукою далі від себе.

Справді, то тут, то там біля продавців виднілися невеликі загони, в яких мекали вівці, кози, ґелґотіли гуси, кулдикали індики. У великих сплетених з дроту клітках терлися боками кури, а до забитих в ґрунт стовпчиків були прив’язані корови й молоді бички. Вони, здавалося, кмітливо озиралися довкола, вдаючи, що зайняті ремиґанням їжі.

— Зверни увагу, ми заїхали недалеко від Славгорода, а як багато відмінностей, — поділилася з матір’ю враженнями Ганна Аполлонівна. — Навіть люди трохи інакше одягнені.

— Тут більше збереглося козацького духу.

Отак, переговорюючись, вони довго споглядали, як дві жінки торгувалися за руду курку. Хазяйка однією рукою тримала її за ногу, звісивши головою вниз, а другою рукою показувала на свій товар і щось доказувала покупниці. Бідна курка кричала і била крилами, вигиналася, щоб дістати і дзьобнути руку, яка так зневажливо з нею поводилася. Потім бачили, як з буфету вийшов сп’янілий чоловік і почав перераховувати свої гроші, почісуючи потилицю і, мабуть, журячись, що багато пропив. Осторонь інший чоловік продавав малих поросят, ситих і гарненьких живих іграшок. А потім раптом закричав, що у нього вкрали гроші. Він крутився навсібіч, показуючи зівакам, які миттю тут зібралися, свої штани, де колись була кишеня. Грабіжники вирізали її разом з частиною штанів і тепер на тім місці блискала гола нога і тріпотів на вітрі шматок сімейних трусів.

— Ходімо, таке видиво шкідливе для здоров’я, — сказала бабуся і потягла доньку додому.

Про результати поїздки до дядька Юрко взнав тижнів через два з листа. Мама писала, що містечко їм з бабусею загалом сподобалося, головне, що воно тихе, не метушливе, забудоване в основному приватними будиночками з чималенькими городами. Тобто проживання там нічим не відрізнятиметься від славгородського, тільки й того, що дім набагато більший, зручніший і взагалі кращий. На першому поверсі у дядька знаходилися гараж з майстернею, сарай, пральня, баня, спортивна зала з басейном і спортивними тренажерами, а також більярдна; на другому — кухонний вузол з їдальнею, основна світлиця, містка гардеробна кімната, суміжна з нею кімната для прасування з комодами для білизни й обладнанням для шиття, а на останньому — кабінет господаря з повним комплексом побутових вигод, бібліотека з декількома робочими столами і три спальні з окремими санвузлами. Через всі поверхи проходив буквально іграшковий ліфт, хоч в домі були й широкі сходи. Дядько все розпланував: сам збирався оселитися в кабінеті, зайнявши також бібліотеку, дещо переставивши там; а спальні повністю надавав жінкам. Знайдеться місце і Юркові, якщо він приїде сюди на помешкання.

«Здається, чого не жити разом? — писала Ганна Аполлонівна. — Хатню працівницю дядько звільнить і я візьму ці клопоти на себе. Бабуся ще вправно порається на кухні, працює на городі, тому теж допомагатиме мені. Живність тримати не будемо — в фермерському господарстві, де дядько працює юристом, м’яса вистачає. Зате навкруги — чисте повітря, відчувається, що недалеко є море й гори. Не тільки степ, перетертий чорнозем і вітер. А може, то погода була така сприятлива — волога, без пилу й бруду в повітрі. Ми з бабусею вирішили перезимувати вдома, а по весні вирушати на нове місце».

Згодом жінки повернулися в Славгород, затамовуючи в душах відповідний настрій, щоб готуватися до переселення в Кореновськ. А потім знову потяглося те саме — ранньої весни не втрималися й засадили город, потім шкода стало покидати посаджене, вирішили зібрати врожай і вже після цього їхати до дядька. А там ще щось трапилось, і знову виїзд зі Славгорода відклався.

На останньому курсі Юрко нарешті отримав від Надії згоду вийти за нього заміж.

Почали готуватися до весілля. Який тут може бути переїзд, коли новій сім’ї треба дати лад? — радилися між собою Юркова мати й бабуся. Проте, як бідному женитись, так і… без перешкод не обходиться. Так і тут — знову мусили почекати, бо в кінці літа тітка Варвара, Надіїна мати, застудила нирки й серйозно захворіла — перестаралася жінка й у спекотну пору не вбереглася на протягах. З урахуванням того, що Надія інших рідних чи хоча б родичів не мала, не гоже було — тим паче після такого довгого очікування — квапитися, не рахуватися з хворобою тітки Варвари. На спільній раді двох родин, Юркової й Надіїної, вирішили відкласти весілля до Нового року — тітка Варвара обіцяла дотримуватися всіх лікарських приписань і обов’язково вилікуватися. Дядько Єгор готував єдиному племіннику гарний подарунок і тримав у повній готовності дім до прийому своїх родичок, які не пізніше кінця зими обіцяли, нарешті, спродатися й покинути Славгород. Надія шила весільне вбрання й збирала посаг, заодно наглядаючи за дотриманням матусею дієти й правильним вживанням нею цілющих напоїв. А Юрко, благаючи долю, щоб на цей раз нічого не змінилося, дбав про одне: щоб на всі витрати вистачило грошей, тим більше знаючи — його студентська братія пильнує, і друзі не дадуть йому відвертітися від хлопчачника.

7


З кожним днем робилося все морозніше. Зимове небо, мов очі сліпця, безкольорово нависало над землею низько-низько, безуспішно намагаючись зберегти там хоч який-небудь затишок. Та марно. Стужа посилювалася за рахунок вітрів, котрі по-злодійськи вихоплювалися то з-за рогу, то з під’їзду, то з довгого закритого провулка, викрадаючи звідусіль ледь встояне чи надихане людьми тепло. Будинки й вулиці великого міста, столиці, посиніли від холоднечі й узялися інеєм, мов мохом; зменшені в розмірах дерева сиротливо тулилися одне до одного, до задубілих будівель, до схилів московських пагорбів, дружно крижаніючи наскрізь. Чорні постаті людей, набебеханих так, що вони скидалися на ходячі подушки, хутко пересувалися туди й сюди, чорніючи на тлі білого снігу й плюгавлячи його вигляд, наче то були хворобливі вави.

Вийшовши з метро станції «Домодєдовська», Ліза, спонукувана природним інстинктом, не стала чекати, поки розточиться нашпигований колючками ялинок тлум, а розштовхала людей, спритно прошмигнула між ними зі своєю здоровенною сумкою, перетнула проспект, де трапилося, й махнула рукою, запрошуючи таксі зупинитися поряд. Вона не хотіла їхати далі тролейбусом чи автобусом через вимученість гонитвою останніх днів — квапилася вчасно здати курсову роботу й декілька заліків, пошити собі вигадливе вбрання до Нового Року, бо була запрошена в цікаву компанію на святкування, підготуватися й зібратися до тривалого від’їзду з дому. Крім того, до слова сказати, два останніх дні вона без сну сиділа над проектом розпису куліс Палацу культури Іванівської ткацької фабрики, куди якраз скоро відбувала на піврічну практику. Це була необов’язкова робота, щось на зразок конкурсної, вона давала шанс показати себе з кращого боку й по закінченню ліцею отримати від підприємства-замовника запрошення на роботу як молодого спеціаліста. З проектом розпису куліс Ліза запізнювалася — термін його подання на розгляд минув ще вчора. Це добре, що викладач, куратор замовлення з боку учбового закладу, був її далеким свояком, навіть не родичем, і зголосився прийняти роботу завтра вранці, до початку робочого дня, щоб зареєструвати її заднім числом. І під цим приводом зобов’язав Лізу відвезти всі відібрані художньою радою ліцею роботи в Іваново на своєму горбі.

— А ти навзаєм допоможеш мені, згода? — довірливо запитав свояк, коли вони з Лізою домовлялися про завтрашню зустріч.

— Чим? — Ліза зіщулилася, не дуже полюбляючи будь-які обов’язки й перед будь-ким.

— Відмітиш там моє свідоцтво про відрядження, а я пару-трійко днів попрацюю вдома.

Дівчина погодилася — треба йти людям назустріч, коли вже вони тобі допомагають. І ось тепер їй довелося на ніч глядячи пертися зі свого Орєхово-Зуєва, щоб переночувати в подруги й завтра вранці встигнути здихатися того обридлого проекту куліс.

Ліза Паперовська вже третій рік навчалася в Московському професійному ліцеї декоративно-прикладного мистецтва імені Карла Фаберже, готуючись стати майстром розпису по тканині. Вона вступила сюди після закінчення дев’яти класів і досі пишалася цим. Звісно, Іваново хоч і місто наречених, тобто пропаще з точки зору влаштування особистої долі, та вибирати все рівно немає з чого: в Москві вона не знайде дешевого, по своїх можливостях, помешкання; а вдома — не знайде роботи. Їздити ж все життя отак, як вона їздила в ліцей, — спасибі велике, більше не бажає, не хоче вранці вставати до схід сонця, а ввечері вкладатися спати з півнями. Отож, ліпшого місця для працевлаштування, ніж Іванівська ткацька фабрика, вона не уявляла. Ці думки розважили її й вона не вчулася, як доїхала до місця. Розрахувалася з таксистом і, мерзлякувато зігнувшись, побігла в під’їзд житлового будинку.

Подруга зустріла Лізу зі щирою радістю, і Ліза запідозрила, що тій щось від неї треба. «Знову посварилася зі своїм Даном і тепер проситиме мене помирити їх. Як вони мені набридли! За своїми втратами не встигаю поплакати, а тут сумуй за компанію з дурисвіткою. Я б того Дана й до руки своєї не допустила, не те що до серця. Охо-хо, недарма кажуть, що шлюби від кохання не залежать».

А Неля продовжувала крутитися навколо Лізи, поки та роздягалася, й цокотіти, як вона рада подрузі, як добре, що вона сьогодні у них ночує, взагалі, як чудово, що вони подруги. Ліза не витримала.

— З Даном посварилася?

— Зовсім ні! З чого ти виснувала?

— Так, здалося, — притримала язик Ліза.

— Просто мене сьогодні запросили на вечірку до хлопців з естрадно-джазового коледжу. А я ж не можу піти туди сама. Незручно. Підемо вдвох?

— Хто запросив?

— Хлопець один, Микола Лобода, я з ним познайомилася на автозаводі імені Лихачова.

— О! — здивувалася Ліза. — Яке від має відношення до естрадно-джазового мистецтва? Покажи, де я спатиму? — попросила вона, роздягаючись і збираючись переодягтися в домашнє вбрання. Дівчина дістала з сумки байковий халат і капці. — Люблю вдома у вільному ходити. Нічого, що я буду в халаті?

Неля ніби не чула вибачень подруги, тільки махнула рукою і показала на невелике розкладне крісло в своїй спальні.

— Не дуже роздягайся, скоро маємо йти, — попередила вона. — Зараз мама нас погодує і ми вирушимо.

— Ти можеш толком розповісти, що і як? — зітхнула Ліза. — А як же Дан?

— Ось про Дана давай не згадувати! Може, переді мною відкривається нова перспектива, як і перед тобою, до речі. Це хлопці серйозні.

Неля взялася розповідати все по черзі. Декілька днів тому вона побувала на автозаводі, де має проходити практику, розписуючи наново робітничу їдальню, яка вступає в дію після капітального ремонту. А там якраз були хлопці з естрадно-джазового училища — репетирували святковий концерт з приводу тієї самої події.

— Розумієш, у них за колдоговором їдальню треба запустити в роботу в кінці нинішнього року, от профспілка й готується до цього. Хоч доводку художнього оформлення вони зробити не встигають, але можна годувати працівників і при голих стінах, адже так? А нас запросили, щоб до першотравневих свят розписати й прилаштувати гобелени й настінні панно. Коротше, я там познайомилася з музикантами й одразу закохалася в Миколу. Ми з ним вже тричі зустрічалися, ходили в кіно й на концерт в його училище. Він мене з друзями познайомив, зокрема, з Юрком Вспишкіним. Це дуже талановитий хлопець. Програму Кирила Хабібова «Моя чарівна пейзанка» знаєш?

— А хто ж її не знає?

— Так ото Юрко писав усі ці пісні!

— Та ти що?! — захоплено ахнула нарешті й Ліза. — Талант силенний!

— Оце саме в нього буде якесь свято, чи то якусь нову програму здає, чи нового замовника отримав — не знаю. Але Микола сказав, що готується сабантуй і запросив прийти.

8


Микола зустрічав подруг в коридорі гуртожитку. Він міряв його кроками, курсуючи поблизу вхідних дверей. Не попередивши Юрка, він запросив на вечірку Нелю, дівчину, яку нещодавно зустрів і яка йому сподобалася, зрештою, зважив Микола, у них намічався не справжній хлопчачник, а прості проводи Юрка в подружнє життя. Тут мали бути й дівчата з їхньої групи, не запросити яких було незручно, нечемно і без яких було б нецікаво. Саме їхні дівчата, взнавши, що Юрко зав’язує з холостим життям, з ентузіазмом взялися за підготовку до вечірки, писали сценарій, розробляли режисуру, готували виступи. Адже на самому весіллі, десь в українських степах, побувати нікому з них не вдасться, а поздоровляти вже після весілля — це щось не те. Бо у призвідця зникне дух стремління до жаданої події, вгамовується свята нетерплячка, відступить дрож у серці. А відтак не спрацює й магія побажань, які неодмінно збуваються тільки тоді, коли запліднюються сильним очікуванням реципієнта, тобто того, кому посилаються. З цих міркувань ліпше й результативніше «пропити» друга до його навічного стрибка в шлюб.

— Ти так і не сказав, що спричинило вечірку, то ми без подарунка. Ось тільки торт несемо, — сказала Неля, передаючи пакунок з пригощенням Миколі. — Знайомся з моєю подругою. Це Єлизавета Афанасіївна Паперовська, майбутній майстер розпису по тканині.

— Можна просто Ліза, — подала руку дівчина.

— Причина вечірки проста — хлопець збирається женитися, — пояснив Микола дівчатам і відразу помітив, як потухли у них очі. — Але у нас тут одинаків вистачає, не треба супитися!

— Хто супиться? — огризнулася Неля. — Просто Ліза посварилася зі своїм кавалером і їй прикро, що ліпші хлопці дістаються іншим. Хіба це не природно? А Юрко їй давно подобається, вона любить написані ним пісні. Може, й свого Костю через те геть наладила, що він не дотягував до її ідеалу.

— Це серйозно, — знітився Микола. — Але ми щось придумаємо і вам нудьгувати не дамо. Пішли хутчіше, уже всі зібралися за столом.

У Лізи, справді, роман не вдався, і вона переживала не кращі свої часи. Костя — гарний, працьовитий, а основне, що з вигляду відповідальний і самостійний, — був старшим за неї майже на десять років. Звичайно, не хлопчик. Дівчина це розуміла, і, коли справа підійшла до серйозних намірів і обговорення спільного майбутнього, вона, боячись його втратити і довіряючи його щирості, відкинула гальма й зважилася на близькі стосунки — під серпневими зорепадами віддала Кості свою цноту.

— На цьому тижні подамо заяву в ЗАГС, — пообіцяв Костя, проводжаючи в той вечір її додому. — Завтра я прийду до вас на заручини. Твої батьки знають про наші стосунки, то, гадаю, дадуть згоду, — міркував Костя вголос. — І на останній курс свого навчання ти прийдеш вже одруженою жінкою, зі шлюбним перснем.

Ліза спочатку зраділа, що аж застрибала навколо Кості, потім розгубилася, а далі й зовсім скисла.

— Мабуть, не вийде так швидко, — і, побачивши, що Костя запитально підняв брови вгору, додала: — Ні, на заручини приходь, але… Батьки запропонують почекати до наступного літа. Ми ж почекаємо?

— Чому почекати? — Костю, видно, щось з Лізиних слів заділо за живе. — Я тобі чи твоїм рідним не підходжу?

— Зовсім ні! От дурненький, — засміялася Ліза. — Просто моє повноліття станеться лише в березні. А звертатися за спеціальним дозволом у виконком вони не захочуть. Мої батьки — люди старої формації, для них це ганьба, розумієш? Тато ліпше випоре мене ремінцем, щоб знала, коли можна трусики скидати.

— Он воно що, — прошепотів Костя. — Виходить, я на неповнолітню натрапив! А ти ж казала, що вже закінчуєш свій учбовий заклад?

— Так, але я вступила на навчання після дев’яти класів.

— О! — проказав Костя, хитаючи головою, наче його вперіщили по ній дринякою так, що й памороки забили.

З розповідей Кості про себе Ліза знала, що він уже двічі отримував од дівчат гарбуза: одній здався не надто освіченим і кмітливим, а другій — злидарем. Хоч працював електриком на залізниці і вважав себе пристойною партією. Та, бач, скаржився дівчині, наразі вимоги до майбутніх чоловіків змінилися. Тепер гарненьким дівчатам подавай науковців, зірок мистецтва, а вже якщо ти невіглас, то хоча б купу грошей. Але Ліза себе резонно не вважала красунею і до того ж Костю просто кохала. Сказати цього вона не наважилася, а просто вислухала його й промовчала, вирішивши, що цим допомогла йому душу звільнити.

Під час розмови про одруження Ліза спочатку не думала про складнощі, які трапилися з Костею у намаганні створити сім’ю. А потім, коли згадала, підкреслила, що прохання почекати до весни пов’язане лише з її віком, з небажанням засмучувати батьків своїм раннім дозріванням і не з чимсь іншим.

Звідки їй було знати, що цими словами вона лише погіршує справу, бо реакція Кості на її відмову пояснювалася зовсім не його комплексами. Насправді все було набагато простіше — бідолаха злякався відповідальності за те, що звабив неповнолітню дівчину. Які там заручини? Та Лізин тато, щойно пусти пару з вуст, що треба негайно одружуватися, вхопить тебе за груди й потягне в міліцію!

І Костя зник з Лізиного життя, та так кудись далеко дременув, що Ліза його не знайшла ні вдома, ні на роботі. А шукати ретельніше вважала для себе неприйнятним, тим більше, що не розуміла причини такого вчинку.

— Ти про що задумалася? — запитав її Микола, коли гості вийшли з-за столу і почали танцювати. Ліза не встигла щось сказати, як Микола продовжив: — Ходімо, я тебе з Юрком познайомлю, бо він на тебе весь час поглядав через стіл.

— Та я ж тут новенька… Йому, видно, просто цікаво, як я тут опинилася.

Юрко, потрапивши в Москву, не розчинився в її масштабі, а тихо й незбутньо сумував за синім повітрям степів, за їхніми просторами, сплетеними з сухого різнотрав’я і відстаней, сумував навіть за спекою й пахощами змоченої дощем порохняви. Сумував через те, що поряд не було незалюднених просторів, чистих незайманих далей, одному йому належаних куточків. У вільний час, якого в нього майже не було, він любив вимірювати вулиці й проспекти столиці своїми широкими, розмашистими кроками. І ходив тут так, як ходять по безкраїх полях і пагорбах, — монотонно й напористо, заодно вивчаючи й запам’ятовуючи все побачене, кожен кущик, кожен рівчак чи цівку води. Він знав столицю і любив, бажав їй вічного благоденствію, дорожив нею, лише хотів, щоб вона трималася тут без нього, щоб відпустила його додому.

Хтозна, може, так у ньому проявлялося розуміння того, що він мусить повертатися до своїх рідних.

А тут з’явилася оця дівчина, з чистими очима, безпосереднім виразом на обличчі, якась своя, не з цього користолюбного, заздрісного, ревнивого до чужих успіхів світу. Вона, як сирота, поглядала навкруги, не прагнучи влитися в загальні веселощі.

— Ти звідки? — запитав він її, запросивши на танець.

— З Орєхово-Зуєво, — одразу зрозумівши, що він має на увазі, відповіла Ліза. І спитала: — Тобі тут незатишно?

— Як ти вгадала? — Юрко розсміявся. — Ніхто не зрозумів, чого я працюю, як очманілий, ладні були дорікати мені за жадібність, а ти наче в душі прочитала. Так, мене обтяжує урбаністичний світ.

Юрко, звичайно, не був святенником, хоч і ніде не заводив шури-мури собі на клопіт: ні в армії, ні тут. Але ця дівчина чимсь зачепила його. Її зеленуваті, поцяцьковані жовтим очі, тихо каламутили його розум, він знемагав від захвату, від незрозумілої спорідненості з нею до втрати пильності й самоконтролю.

Пізно ввечері до Лізи підбігла розпашіла Неля:

— Микола запрошує мене гуляти тут до ранку. Ти як, витримаєш без відпочинку?

— Гості починають розходитися… — натякнула Ліза на дотримання пристойності.

Але її подругу вже підхопив буревій пристрасті, безоглядної, як випита в один присід чарка хмільного напою.

— Нехай! А ми залишимося. Нас же запрошують!

Ліза тільки потисла плечем.

— Не пожалкуєш?

— Або пан, або пропав, подруго! — хитнула розпатланою головою Неля. — Хочу заміж, а на Дана надії марні. Через півроку потрапимо працювати в трудові колективи, де жодного одинака вже немає. З кого тоді вибирати? І ти не ляскай вухами, хапай своє щастя за барки.

Я вже пробувала хапати, вислизає, якщо не доля, — подумала Ліза, але подрузі нічого не відповіла. Нелині запаморочені очі підказували, що до слів вона дослухатися не спосібна, принаймні сьогодні. Проте отруйні випари її відчайдушності, молодий запал, дерзновенність у намаганні дотиснути сприятливий випадок, нарешті просто азарт у двобої зі звабним шансом передалися й Лізі. Раптом їй подумалося, що вона надто обачна, що серце не часто підноситься до неба такими омахами шаленства, і, взагалі, не кожен здатен розпалити його в дівочому єстві. Це тільки в юності соліпсичні бажання сприймаються гостро, як біль, бо вони є першими, ще не освоєними свідомістю. Адже душа є ближчою до природи, ніж схильний до зважувань розум, тому її й сколихнути легше, та ось відійде пора квітування, і всі потреби людські вже сприйматимуться звично й безтрепетно.

Лізі стало шкода себе через оцю боротьбу й вагання в душі, через її властивості, з одного боку, не втрачати голови, а з іншого боку, настійно ризикувати тією бідною головою. Нестерпна любов застукала її зненацька й сяйнула перетворенням світу, виводячи вчинки за межі добра і зла — вона більше не хотіла отих мук виважування, отих терзань сумніву. Все рівно не вбереглася.

Неля й Микола покинули компанію й вийшли на кухню, перебуваючи у якомусь мовчазному, самозаглибленому стані. Вони влаштувалися біля вікна й поглядали на нічну Москву, про щось гомоніли, не помічаючи й не чуючи, як дівчата-естрадниці збирали зі столу посуд, мили його, підмітали й прибирали в кімнаті, як гомоніли хлопці, а потім всі разом розпрощалися й порозходилися.

— Ну, що робитимемо? — запитав Юрко у Лізи, розуміючи, що має розважати подругу дівчини свого приятеля. — Як господар гулянки я маю подбати про закоханих. Чи не так?

— А що про них дбати? Вони, здається мені, отак до ранку стоятимуть. Їм треба просто не заважати.

— І все-таки одне ліжко я б їм підкинув на кухню, бо ноги не казенні, а там навіть сісти зручно немає на чому.

Юрко погукав Миколу.

— Ти кінь витривалий, загартований, і я також не пропаду, а дівчатам вранці доведеться йти на заняття. Може, вони захочуть відпочити, трохи поспати?

— Яке поспати? Ми ж вам не заважаємо? — відмахнувся Микола. — Спіть, а ми залишимося на кухні.

— То, може, як раптом настоїтеся, сам покімариш на стільці, а Неля на ліжкові приткнеться?

Нарешті Микола погодився. Хлопці влаштували одне місце для відпочинку на кухні, а одне зосталося в кімнаті.

Щойно Юрко і Ліза залишись наодинці, як між ними виникла напруженість і з’явилося вигострене усвідомлення присутності одне одного, їх скувало й перетворило на єдину істоту взаємне тяжіння, скроплене, однак, неприязню до самого цього відчуття. Та вони тому непереможному тяжінню і не опиралися. Навпаки, воно лише додало їм снаги кохатися у самозабутті до світанку. Вони ще і ще насичувалися екстазами, відпочивали від них і знову зливалися набряклими від дикої хіті оргазмами. Вони кусали собі губи й руки від неможливості додати до м’язових розрядок ще й крики, стенання, звіряче виття задоволення. Їхнє злягання було вкрай брутальним, позбавленим цноти, натомість воно хизувалося безсоромністю виділень і пахощів, відвертим стремлінням до ще більшої взаємної поглиненості. В моменти найбільшої насолоди Ліза ридала й билася в конвульсіях, а Юрко, випиваючи рясні дівочі сльози, грубо хапав її за волосся, різким порухом повертав голову набік і впивався розпеченим язиком у вухо, в шию чи ще нижче. Дівчина заходилася посиленими корчами, і вже не було в ній жодної живої кісточки чи суглоба, не вивернутого навспак. Вона стьобала свою плоть сексом до знемоги, випиваючи Юрка зсередини, злизуючи цівки вологи, які текли по його обличчю.

Тільки вранці, відчуваючи сисну спустошеність і дзвінку легкість у членах, з бридливістю згадуючи нічні любощі з Лізою, Юрко зрозумів, що його до неї потягло, — це було велике бажання обіймати в мить, коли його поздоровляли з наближенням весілля, свою Надію. Просте бажання розділити з коханою дівчиною не тільки майбутнє щастя, а й оці приготування до нього, оці його передчуття. Чистий і святий вогонь минулої ночі випалив, визолив у ньому тліючі допіру залишки довгого чоловічого стримування. Юрко був удячний Лізі за це, але бачити її ще раз не бажав.

Повторити подібну ніч удруге з тією самою жінкою не дано. Це як найвищий злет у спорті, як найвищі досягнення в мистецтві, після яких люди сходять з арени і повертаються у звичайне життя. І нова їхня зустріч, якби й планувалася, була б заряджена ще більшими очікуваннями, вдовольнити які просто неможливо через обмеженість людської природи. Така зустріч тільки зіпсувала б спомини. А він не хотів, щоб у Лізиній свідомості застрявала колючка, здатна з часом обрости неприязню до нього. Отож не можна було призводити до виникнення тієї колючки, того розчарування і гіркої згадки про нього. Ні, зустрічатися їм вдруге, бодай очима, поглядом, не варто було.

Він пізнав щиросердно нестримну за розмахом, невгамовну за інтенсивністю, безсоромно винахідливу за формою, інфернальну за силою хіть і переситився нею, згорів у ній. І праг тепер тільки любові до Надії як чистої, глибокої, ласкавої взаємної поваги, як безперервної думки одне про одного. Дивною й несподіваною була ця пригода для Юрка, зате вона чудово приготувала його до шлюбу.

А Ліза наступного дня завершила всі справи в ліцеї, й поїхала додому, щоб попрощатися з батьками й звідти відбути на практику в Іваново.

9


Молодим можна позаздрити, й не тільки самій молодості — це було б надто банально, а й тому, що час їм тече помаліше, а цікаві чи визначальні події трапляються частіше. Що означають півроку чи рік у віці, коли тобі за сорок? Тьху! — й пролетів той відрізок часу, причому непомітно й без жодних змін. А у вісімнадцять-двадцять років якраз впродовж таких проміжків спресовано кується доля.

Зустрілися бідові подруги Неля й Ліза на випускних екзаменах, і переконалися, що у обох помітно розпухла талія. Тільки Неля зуміла вийти заміж, до речі, зовсім не за Миколу Лободу, від якого й завагітніла, а за байдикуватого Дана, лякнувши його майбутньою дитиною. Але то справи не наші, зуміла — й молодець. Тепер вона виглядала поважною, пещеною молодичкою, спокійною й упевненою в собі, й за тим виглядом вагітність як така майже не вгадувалася. А Ліза, навпаки, була худою, знервованою, череватою гарпією.

— Господи, то ти теж влипла! — перше, що сказала Неля при зустрічі з подругою.

— І оце дякую тобі з ранку до вечора, — зло відказала Ліза. — Хай би був пропав той день і вечір, коли я квапилася здати свій проект куліс Палацу культури на конкурс.

— Чого ти психуєш? — огризнулася Неля. — Батьки знають?

— Ні, звичайно.

— Як тобі вдається приховувати від неї свій стан?

— Ну, спочатку я часто їздила додому, а потім почала казати, що не маю часу, бо влаштувалася на фабриці на постійну роботу. Мовляв, наразі доводиться працювати понаднормово й у вихідні дні, а я не хочу втрачати гарну посаду, яку там запропонували і яка на мене не чекатиме.

— Повірили?

— Як захочеш, щоб повірили, то збрешеш так, що повірять.

— Ну й заспокойся. Якщо робота є, то не страшно й дитинку від любого чоловіка народити.

— Яка робота?

— А ти ж кажеш, що запросили… Та й у ліцеї казали, що ти виграла той конкурс, твій проект визнали кращим і ти насправді розписуєш куліси.

— Правильно чула, виграла й розписала. Тільки те все нічого не варте в моєму стані. Мені сказали, що на останніх місяцях вагітності на роботу не візьмуть. Навіть розписку взяли, що я не претендуватиму на працевлаштування у них.

— І ти погодилася дати таку розписку?

— Хіба я мала вибір?

— Але вони мусили тобі щось інше запропонувати, — буркнула Неля. — Чого це ти ні за що, ні про що зробила їм люб’язність?

— Запропонували, звичайно. Там же не дурні сидять.

— Що?

— Що насправді візьмуть мене на роботу й допоможуть з житлом, як я й обіцяла батькам. Тільки за умови, що дитини не буде.

— От жлоби! — вигукнула Неля.

— Ой, ти спостерігаєш, що в країні твориться? Що ти хочеш?

— Давай знайдемо твого Костю й провернемо той самий варіант, яким скористалась я? Налякаємо його дитиною, нехай жениться!

— Те, чим можна було налякати починаючого чиновника, як твій Дан, байдуже для робітника, як Костя. Справа не в тому, що термін вагітності не збігається з моїми з ним зустрічами, а просто не хочу я за нього виходити.

Справді, якби Данило не працював у пожежній частині інженером з техніки безпеки, то чхати б він хотів на Нелю і на її черевце. А так не захотів втрачати непильну роботу і гарний, а головне, стабільний заробіток.

Неля перейнялася скрутою своєї подруги і пообіцяла щось придумати. Але що тут придумаєш, коли дитина вже на повну силу ногами тебе товче?

— Слухай, треба будь-якими правдами й неправдами дотягти до пологів, народити й передати дитину в гарні руки. Як тобі цей план?

Ліза замислилася, пригадуючи ту єдину-розєдину шалену ніч, після якої завагітніла. Виваживши всі аргументи й контраргументи, зважилася відповісти:

— Після тієї ночі мені страшно бачити те, що може народитися. Ми були не людьми, а дикими звірами, перебували у стані наднормального збудження. Але це не головне, це в мені говорить емоційний спогад. Основне, що я не маю коштів на цю дитину. Я її не вигодую і сама загину. А матір навантажувати не хочу, вона й так тримається ледь-ледь — її тиск зводить.

— Тоді покладися на мене, я на ці справи вигадлива, — заспокоїла Неля подругу. — На фабриці пообіцяй, що дитину віддаси сестрі, свату, брату, кому завгодно, запевни їх, нехай не сумніваються.

— Хто ж мені на слово повірить? Та я й не поїду туди більше, практика вже закінчилася.

— А ти ж була там на посаді. Так?

— Ну була. Але мене звільнять у зв’язку з закінченням практики.

— Коли звільнять? Скільки тебе там ще триматимуть?

— Ну, взагалі-то я ще можу попрацювати місяців два, тобто до самих пологів. Ніхто ж не знає, який у мене термін.

— Ага. Значить, маля з’явиться десь приблизно в середині вересня. Так? Ти стала на облік в жіночій консультації?

— Кажу ж тобі, що ні. Сказала, що стою вдома, по місцю прописки. Та не дуже мене там про це й розпитували.

Подруги домовилися, що Ліза повернеться на фабрику і працюватиме там якнайдовше, скільки зможе, а потім приїде до Нелі. А далі Неля все візьме на себе.

— Тільки треба зробити ось що, — примружила хитре око Неля. — Треба в когось забрати перепустку на фабрику. Тобто треба запастися чужим документом. Зможеш?

— Запросто, — не розуміючи, для чого це треба, сказала Ліза. — Туди нещодавно приїхала стажуватися група молодих роззяв з якогось місцевого ПТУ. Я в душовій що хочеш у них візьму.

Дівчата сиділи в сквері біля свого ліцею й насолоджувалися гарною погодою. Щойно відквітували липи й літо запанувало по-справжньому, нависаюче над землею легке марево спеки ховало в своїй в’язкості зайві звуки, розширюючи кордони тиші. Всі колишні інтереси, дівочі розваги й прихильності тепер були геть зметені з лику життя, і на чистому просторі майбутнього суворо вимальовувалися абриси нових зобов’язань, уникнути яких нікому не дано.

— Ти теж готуєшся стати матір’ю, — тихо сказала Ліза. — І уявляєш, як мені важко буде розставатися з дитиною. Не думай, що я ненормальна. Просто я все зважила і розумію, що в такий спосіб рятую маму, себе і це маля. Мені просто потрібен час, щоб стати на ноги. Я не знаю, що ти вигадаєш, але благаю тебе, придумай таке, щоб років через два-три я змогла забрати своє дитя додому.

Неля обіцяла, що саме так і буде.




Розділ 5


1


Тетяна цілком віддавала звіт, що життя з новим обличчям якщо й буде кращим, щасливішим, то не зразу. Спочатку пройде важкий період адаптації — як своєї власної до оточення, так і всього її оточення до неї. Вона часто роздумувала над цим і розуміла, що форма і суть так міцно пов’язані в людині, так органічно переплетені, що фактично вона має ретельно готуватися до життя наново. Якби комусь вдалося відволіктися від суєти буднів і уважно придивитися й порівняти, як трималася чорнявка до того, як перетворилася на білявку, і як вона тримається, перефарбувавшись, то здивувався б, наскільки багато в ній з’явилося відмінностей. Але всім людям завше ніколи, тому ці тонкощі залишалися поза увагою. Зрештою, можна втнути простіший експеримент — взяти якогось неборака, переодягти в жебрака й пустити в світ. І спостерігати, як він триматиметься в тому одязі. А потім нарядити його в костюм денді й проробити те саме. Може, хтось і не повірить, але признати в цих двох масках одного й того ж чоловіка буде неможливо. Так, це одяг і прикріплена до нього роль таким чином впливають на людину. А що тоді казати про нове обличчя? Уявляєте, які зміни мають статися з людиною? І не тільки зовнішні, які легше спостерігати, але й внутрішні, бо мінятиметься й глибинна суть душі.

А ще оця аварія, амнезія, втрата пам’яті, яка так повільно й примхливо відновлюється… Біда. Це вже не просто життя наново, а взагалі вважайте Тетяну іншою людиною, яка тільки чула про ту, що колись тут мешкала, до всіх оцих прикрих подій. Ледь чула про неї й не запам’ятала всього. Ось із яким разючим явищем наразі мала справу сама Тетяна і всі, хто її знав.

Зранку було хмарно. Тетяна, уявляючи вчорашнє поховання своєї подруги, стояла біля вікна й, непомітно утираючи сльози жалю за нею, спостерігала за шпачками, які нещодавно прилетіли і тепер вовтузилися на підстрижених газонах. Як дивно, ще й абрикоси не квітували, а вже трава підросла так, що її довелося підрівнювати, стригти — думала вона. Через відкриту кватирку в палату долинали чиргикання мітли, якою десь за рогом двірник збирав сміття, і пахощі свіжої трави. Ті пахощі бентежили душу, від чого дівчині хотілося скоріше вийти звідси, податися подалі від людей, побродити в полях і постаратися забути про свої жорстокі напасті, про непоправні втрати.

Вона побачила як на територію лікарні в’їхав чорний «мерседес», нечутно, мов крадучись, проїхав до стоянки й зупинився. Водій висів з машини, обігнув її й пішов через двір до під’їзду. Раптом з-за хмар бризнуло бліде сонце, і всі, хто був на подвір’ї, перетворилися з темних аморфних постатей на кольорові камінчики калейдоскопа — вони почали швидше рухатися, гучніше говорити, ширше посміхатися й дужче жестикулювати. І з похмурого ранку почав вилупляться погідний день.

Власник «мерседесу», наче відчувши, що його розглядають, зупинився й підняв голову. І раптом Тетяна впізнала в ньому Грицька. Вона стримано посміхнулася й ледь помітно хитнула головою, вітаючись. Молодий чоловік, радше несвідомо, потроху женихався — одягся ретельніше, ніж зазвичай, а головне, — приїхав на машині, яку рідко виводив з гаража, оскільки боявся пошкодити, знаючи, що господар все рівно колись з’явиться, щоб забрати назад свій весільний подарунок. Тим більше що термін гарантійної довіреності давно закінчився, і Грицько їздив на ачей, до першого постового. Але інколи ризикував, як ось тепер.

Двері в палату відчинилися різко й широко, і Тетяна побачила, як сюди заходять Тамара Михайлівна і якась стара, а ззаду, пропускаючи відвідувачок уперед, терпляче топчеться Грицько. Як ці двоє жінок прошмигнули сюди, що я не вгледіла? — здивувалася Тетяна, проте пішла їм назустріч, радо розвівши руки й намагаючись змикитити щось про бабцю.

— Боже! — сплеснула долонями та й зупинилася посеред палати, привертаючи до себе увагу всіх, хто тут знаходився. — Сирітко моя! Та що ж ти оце собі надумала, що наробила, га? Куди оце тебе доля завела без батька, без матері?!

Голосільниця подивилася крізь Тетяну кудись на вікно і завертіла головою, розглядаючи присутніх, але, вочевидь, так і не второпала, до кого має звертатися. А у Тетяни закрутилася в голові плівка зі знайомими словами: «…тужитиме, що я вчинила дурницю, якби ж не сирота…». Так-так-так, це має бути моя сусідка, здається баба Текля.

— Теклю Несторівно, чи ви мене не пізнаєте? — першою вирішила встановити особистісний контакт Тетяна.

— О! Це ти? — бабця замовкла і тільки глипала здивовано, нарешті, отямилася: — Та шо там тих вавок? На лобі й на бороді заживе, а в цілому — красуня.

— Ми приїхали доповісти, що твоє доручення виконали, — сказала Тамара Михайлівна. — Все зробили якнайкраще, побачиш. Так що заспокойся й видужуй.

— Сідайте. Гришо, подай стільці, будь ласка, — Тетяна підійшла ближче до гостей, сіла поряд.

— Я в основному контролювала поминки, — баба Текля чинно витерла хустиною куточки губ. — Ти доручила ту справу Дарці Гнідій чи, може, комусь іншому, не знаю точно. Але таких пирогів, які печу я, ніхто не зробить. Ото я їм наказала пироги в їдальні не замовляти. Напекла своїх і принесла туди. Отак. Гарно все зробили, не сумнівайся.

— Дякую, — відізвалася Тетяна. — Я вдома розрахуюся з вами.

— Та чи ми чужі? Звичайно, якось буде. А ти скоро додому?

Жінки, перебиваючи одна одну, розповіли з подробицями, як пройшла подія. Вони торохтіли безугавно, і чим більше Тетяна їх слухала — єдиний доступний їй відпочинок в ті рідкісні хвилини, коли вона викидала з голови свої страшні спогади, — тим більше обіймала її нова туга. Вона відчувала себе чужою серед цих людей, ладних розділити з нею її тяготи.

А Грицько тим часом відійшов до вікна і мовчки поглядав на машину. Видно було, що він хоче діждатися, поки жінки виговоряться і підуть, і поговорити з Тетяною без свідків. Тамара Михайлівна теж це помітила, тому скоро почала прощатися й підпихати Теклю Назарівну до виходу.

— Ти так і не відповіла на бабине запитання, — нагадав він, розставляючи на місця стільці після гостей. — Так коли тебе забирати звідси?

— Гадаю, в кінці тижня, — відповіла Тетяна. — Ти хочеш по мене приїхати?

Грицько посміхнувся, наче те запитання видалося йому дивним. Адже й так усе зрозуміло.

— А ти як гадаєш? Хіба я не повинен це зробити?

— Повинен? — перепитала Тетяна, але Грицько не зіщулився, як траплялося з ним колись у подібних випадках.

— Звісно, як друг, як людина сильної статі. Тим паче, що мені приємно приділяти тобі увагу. Таню, — він закінчив свою роботу й повернувся до вікна, Тетяна встала і підійшла до нього, зупинилася поряд, і собі поглядаючи на землю. — Давай припинимо якусь пусту гру. Нам треба поговорити серйозно.

— Про що?

— Про нас з тобою.

— Гришо, я стала зовсім не такою, якою ти мене знав, — раптом сказала дівчина. — Не квапся з зайвими для себе клопотами. Я не немічна, не безпомічна. Зрозумій, я сильна, енергійна, заповзятлива жінка. Ось тільки з пам’яттю мені треба б підсобити. Але це дрібниці. Адже так?

— Ти ж бабу Теклю одразу впізнала.

— Ні, зовсім не впізнала, — зізналася Тетяна. — Я згадала її.

— А є різниця?

— Так, я згадала її по частих причитаннях про моє сирітство. Вона моя сусідка і впеклася мені своїм плаксивим піклуванням. Інших, з ким спілкувалася менше, я навіть згадати не зумію. Не дивись на мене так, це правда, — засміялася Тетяна.

Грицько подивився на неї під новим кутом зору, приміряючи сказані про себе слова дівчини, і переконався, що вона, справді, дуже змінилася не тільки з лиця. Наприклад, де й поділася її сором’язливість, затиснутість, несміливість, якась в’яла безініціативність, що межувала з байдужістю. Продумуючи питання про шлюб, Грицько гадав, що збирається звалити на себе тяжку ношу — відповідати за травмовану людину, яка не зовсім відійшла від потрясіння, допомагати їй долати життєві труднощі, захищати від неприємностей і спогадів, нарешті утримувати матеріально, бо після всього з неї кепська буде заробітчанка.

А вона все перекрутила так, наче він морочиться дурницею, наче вигадав собі провину за те, що з нею сталося. І це не його діло.

— Я хотів би виправити свою застарілу помилку, — знову почав Грицько. — Ти не думай, що я не помічав тебе. Помічав. Але, бач, я несміливий за вдачею і ти такою мені здавалася. Ото я й гадав, що ми дуже однакові для того, щоби бути нормальною парою. А тепер ти таке втнула, на таке себе прирекла, що я побачив твій рішучий характер. Я й сам від твоєї витівки якось змужнів. Тепер ми здатні бути щасливими. Давай я заберу тебе звідси прямо до себе додому?

— А чи не поспішаєш ти з тими клопотами? Нащо вони тобі?

— Подружнє життя і має наповнюватися клопотами одне про одного, — розважливо відповів Грицько. — Таню, я не хочу втратити тебе. Нас зводить доля, побачивши, що ми не відчуваємо її й проходимо повз одне одного. А ще є люди, і вони спостерігають за нами. Я не боюся їх, а не бажаю бути в їхніх очах солопієм. Та мене засміють, якщо я не поведуся як пристойно чоловікові. Не зволікай, не став мене перед людьми в дурне становище.

— Я не про ті клопоти. Оця пластична операція й зміна обличчя так вплинули на мене, що я відчуваю себе іншою людиною, ніби сама собі чужою стала, не тільки на тебе іншими очима дивлюся. А аварія взагалі вивільнила в мені якусь невідому раніше силу. Ой, задам я тобі перцю, хлопче, не радий будеш!

— То я тобі більше не подобаюся? — у Грицька аж очі рогом полізли. Що його вже могло настрахати після скаженої Карини? Тому він і осмілів. — Таню, те, що ти і я пережили у зв’язку з твоєю операцією, не може бути даремним. Кажу ж тобі, це нам доля випробування послала. Прислухайся нарешті до неї, адже ми витримали це випробування.

— Може, й доля. Розберемося, — пообіцяла Тетяна. — Ти, головне, не хвилюйся. Я випишусь звідси, ти мене відвезеш додому, побудеш біля мене, поки я освоюся в хаті, а потім поїдеш до себе. Мені треба прийти до тями, згадати себе, подивитися на тебе збоку, познайомитися з твоїм способом життя. Роззирнутися в селі, розумієш?

— Гаразд.

Ось так вони поговорили про своє майбутнє. Коротше, дарма він страхав себе — замість того, щоб стати для Тетяни опорою, він, схоже, піймав жар-птицю, яка обіцяє принести йому нормальне подружнє життя. Тетяна ж зрештою не відмовила!

2


В гості до Грицька Тетяна потрапила не скоро.

Одразу після виписки з лікарні вона ще відновлювала здоров’я амбулаторно, а потім вийшла на роботу і у зв’язку з екстраординарним випадком попросила про відпустку без утримання до кінця літа. В райво їй пішли назустріч і дали дозвіл займатися своїм повним одужанням.

Шрами й рубці, товсті й почервонілі, які в неї залишилися на чолі й на підборідді, звичайно, псували її вигляд, хоч у порівнянні зі своєю колишньою зовнішністю вона була просто чарівною красунею. Тетяна не пам’ятала своєї пластичної операції, тільки знала, що вона мала місце й що супроводжувалася ускладненнями й алергією від лікування запалень.

Тому їхати в Київ на покращення зовнішності більше не бажала. Почалися довгі пошуки кращих фахівців у справі косметичної хірургії. Тетяна їздила в Дніпропетровськ у відому приватну клініку, говорила там з хірургами, вивчала обладнання й устаткування, зважувала тамтешні умови, розпитувала про їхніх колег, консультувалася, як їй ліпше вдіяти. Справа була не в грошах. Але провінція залишалася провінцією.

Загальновідомо, що кращі пластичні хірурги працюють в Бразилії, але вони спеціалізуються на іграх з силіконом, на ґрунтовній зміні рис обличчя. Тетяні перше не треба було ще, а друге не треба було вже. От вона й вибирала між гарним досвідом, котрий міг забезпечити найменший ризик, і найновішою технологію. Нарешті вибір впав на приватну Московську клініку «Богиня» доктора Едмонда Ситника. Там їй призначили прийом на кінець травня.

Тетяна не квапилася, бо просто не знала, як жити далі, в усякому разі так можна було подумати, дивлячись на неї збоку. Пам’ять поволі відновлювалася чи, може, народжувалася заново в нових контактах з людьми. Все менше траплялося непорозумінь, хоч дрібниці й незначущі події геть провалилися в небуття, як наче їх не було, й подеколи від цього виникали-таки незручні моменти. Наприклад, у розмові з Петром Змієвським вона згадала про те, як йому Грицько ставив гірчичники.

— Та це ж не я Грицьків клієнт, а Сашко, сусід його, — розреготався Петро. — Мені Ірина такі гірчичники щовечора ставить, що куди тому Грицькові!

— Ой, я щось наплутала, — зніяковіла Тетяна. — Вибачте. Чоловіки-таки для мене залишаються чимсь незбагненим.

— Буває, призвичаїшся, — необразливо поплескав її по плечу Петро.

Іншим разом вона принагідно подякувала свою колежанку вчительку Зуєву за чудові вергуни, якими та колись її частувала, а бідна Мокрина Іванівна мало не втратила дар мови.

— Які вергуни? Я й сама печеного не вживаю через його шкідливість для печінки, й інших не частую, й пекти не вмію. А ось те, що ти забула мої картопляні зрази з потрухом і грибочками, мені кривдно.

— Ой, бачу, я довго вдома не була! — засміялася Тетяна. — А зрази ваші забути неможливо, більше того — неможливо припинити мріяти про них. Шкода, що після алергії, яка зі мною трапилася по операції, мені треба дотримуватися дієти.

Отож, за Тетяною закріпилася слава дивакуватої дівчини, причому тепер всім здавалося, що вона такою й була, бо недарма ж поїхала обличчя переробляти, просто раніше в ній цього не помічали. А тепер — після багатьох стресів і травм — її химерність почала впадати в око. Ото й усе, значить, на це не треба зважати.

Вона стала більш знервованою, але й ініціативнішою і впевненішою в собі, трималася незалежно від людей і обставин. Коротше, те, що випало на її долю, поклало свою печать не тільки на характер, але й на тип особистості. З форменої флегматички, вона стала рухлявою сангвінічкою, мало не понад те.

З Грицьком після свого повернення з лікарні Тетяна намагалася не зустрічатися. А той від цього страждав, та ще й люди додавали йому прикрощів, реагуючи в кожному випадку на свій лад: хто радів, хто співчував, а дехто й відверто зловтішався.

Якось в неділю пішов він на місцевий базар домашнього вершкового масла купити — любив грішним ділом намазати його на гарний кусень хліба, зверху змастити медом і з’їсти, запиваючи гарячим чаєм, — а тут і всі активні свідки драми зібралися.

— Здрастуйте, імениннику! — першою роззяпила вершу Дарка Гніда, картинно розкланюючись з ним здалеку перед усіма людьми, що повилазили в центр себе показати.

От гидка порода, не приведи Боже! І як він раніше не помічав, що воно отаке стерво? На місці Юрка він би її кожен день лупцював для профілактики. Вже ж ніби порозумілися були у спільних клопотах, коли Тетянину рятівницю ховали. Ні, знову цирк влаштовує!

А Дарка тим часом продовжувала глузувати з нього:

— Ну що, тютя, діждався, що Тетяна тебе й бачити не бажає? От чуперадло городнє!

Зрештою, в Дарчиному тоні зникла ворожість і відчувалося чи співчуття, чи порада не вішати носа, коротше, було в ньому щось по-людськи чуйне, якщо це зрозуміють кмітливі спостерігачі.

— Бачу, Тетяна ввійшла в повну бойову форму, — припряглася до цієї дуринди донька тітки Флори, Ірина Змієвська. — Тепер я можу спочивати, більше мені не доведеться його від різних авантюристок рятувати, — і засміялася, вирячившись прямо Грицькові ув очі. — Так, сусіде?

— Та йдіть ви до біса, зубоскалки! — махнув на них Грицько рукою. — Втручаєтеся до інших, а на себе не дивитеся. Сказати щось на вашу адресу чи залишатися розумнішим?

Жінки прикусили язики, але було вже пізно, до них приєдналися інші, кому Грицько був небайдужим.

— Нащо самостійній дівчині здався такий дундук? — аж зайшлася дрібною помстою Клавка Солькіна, і видно було, що вона тільки шукала нагоди виговоритися. Здається, щойно м’ясо в Дмитра Рубцева купувала, а вже тут як тут жало висолопила: — Тетяна в столиці надивилася на ліпших, а може, познайомилася з ким-небудь з них і оце жде в гості. Там же в лікарнях і мужчини, трапляється, вираз лиця ремонтують, нехай не красені, зате з достатком. А цей що? Мало, що лантух лантухом, так ще й добувач такий собі, поганенький. Подумаєш, на машині він їздить! Подарували за ідіотство, от і їздить. А як заберуть її в нього, то їздитиме задом по печі чи верхи на хворостині.

— А ти б краще помовчувала, — раптом розвернулася до Клавки Солькіної Дарка Гніда, заступаючись за свого «хрещеника». — Скупилася в нього на овочі, так хоч не нагадуй людям про це. Чого це він не добувач? Він після роботи під буфетом не валяється, в доміно не грає й на ослоні за ворітьми пузо не чеше. Закривай лавочку, твій товар не має попиту!

— Ну чого ви за Грицька взялися, безстидниці? — прикрикнула на жінок Оксана Бігун. — Вам своїх мужиків мало?

А Грицькові було хоч бери гітару і йди під Тетянині вікна серенади співати. Тут весна, сади квітнуть, бузок і черемха пахощі розточують, що аж серце розривається, а вона на того чоловіка, заради якого «поїхала на ножі», як висловилася Дарка Гніда, тепер — нуль уваги. Він не знаходив тому пояснення, мучився, проте мужньо готувався до подружнього життя, спішно встановлював у кухні автономні зручності — чіпляв на стіну наливний бак з підігрівом, лаштував раковину для миття продуктів і посуду, встановлював ванну й унітаз, рив траншею під зливні труби й копав зливну яму.

— Грицю, — вечорами підколював його Сашко, коли вони відпочивали від трудового дня, — ти так розучишся до вітру ходити, сидітимеш в хаті на шпаківні, як інвалід.

— Я не для себе, — бурчав у відповідь Грицько. — Це тобі ставити в хаті зручності марно, а мені можна.

— А мені чого не можна?

— Бо твоя Оксана на другий день розчавить той унітаз і тебе винуватим зробить, скаже що ти каліка, поставити його правильно не зумів.

— Та вона в мене така, роздобріла нівроку, — розсміявся Сашко. — Хоч, в разі мені приспічить жити по-міському, я виключно для неї на унітаз надіну стальний каркас. Ха-ха-ха!

Пару разів Грицько зустрічав Тетяну в центрі, коли та поверталася додому з покупками. І ось не витримав і, привітавшись, зупинив її.

— Ну чого ти сторонишся мене? Ось тобі важкого носити не можна. Я б допомагав. Ти, може, на мене ображаєшся, не можеш простити своєї хвороби?

— Найгірше, що може бути між нормальними людьми, це з’ясування стосунків, — строго сказала Тетяна. — Отож, припини! Краще розкажи, як ти готуєшся до мого приходу в гості.

— Готуюся з усієї сили! — зрадів Грицько.

— Гляди, — зиркнула на нього лукавим оком дівчина. Так поглянула, що в нього по всьому тілі жевжики затанцювали. — Я повернуся з Москви й прийду роботу приймати.

Та Грицько вже був не йолопом царя небесного, а справжнім мужчиною, і вмів триматися при будь-якій спокусі, знав свій обов’язок і призначення. Тому пропустив мимо Тетянині загравання й жарти.

— Як ти сама туди їхатимеш, як сама-одна там перебуватимеш? Давай разом поїдемо.

— Грицю, не ускладнюй мені життя. Гаразд? — облишила дівчина несерйозний тон.

Грицько хитнув головою. Що він міг ще сказати? Домовились, що Тетяна сповістить його, як повертатиметься назад, і він виїде її зустрічати в Синельникове.

3


Нарешті робінії вкрилися листям — жовті кущі навіть відквітували майже водночас з бузком, а біла акація лише готувалася викинути свої духмяні грона — і настало справжнє літо: денна температура не перевищувала двадцяти п’яти градусів, хитав повітря легкий вітерець, світило незле сонце. Людина, опинившись десь за городами, відразу хмеліла від настояних пахощів розігрітого різнотрав’я. У дворах і на межах, на не витоптаних ще толоках і узбіччях доріг квітували перші медоноси: непоказний деревій, грицики, рідко-рідко зустрічалася веснянка, у низинах панували жовтець і різні анемони, а на узвишшях — траплявся горицвіт і розстелялися якісь дрібнесенькі блакитні квіточки, тощо. У вільний час Грицькові не сиділося в хаті, перед заходом сонця, коли вся домашня робота була перероблена, він виїжджав за село і там палив душу цілющими пахощами землі. Він сумував за Тетяною, яка наразі десь знову «пішла під ножі».

Залишивши машину на пагорбі, він спустився в лощину, де завбачив крупніші й барвистіші квіти. Спочатку хотів зірвати їх, вже й нахилився, а потім зупинився: для чого занапащати таку красу? Попутно він ще щось подумав про збереження природи, щось промайнуло в думці про бджіл, збір нектару і про мед, про лікарські зела. І тут пригадав, як Тетяна розповідала, що, повертаючись додому, планувала знайти в околишніх селах бабку, яка лікує травами, й звернутися до неї за поміччю. Так він же може допомогти їй у цьому! Поки її немає вдома, він напитає гарну цілительку, познайомиться з нею, домовиться показати хвору.

Він сам трохи знався на травах, збирав їх і при необхідності віддавав перевагу зіллям і меду, як доводилося мати справу з поширеними захворюваннями, що здавна лікувалися народними методами. Але він знав свої межі, як і те, що алергія й зведення шрамів не відносилися до поширених хвороб, тому треба було шукати когось досвідченішого.

Здавна й здавна так повелося, що у селі базар — це і загальні збори, й прогулянка, і місце побачень, переговорів і укладання угод і власне товкучка. Колись базарні дні проводилися раз на тиждень, а широкі ярмарки — у великі свята. Тепер, при капіталізмі, люди тут товклися щодня, але то були в основному збувальники й ті, хто продає витрішки. Серйозний люд, трудівники прибував для продаж і купівлі в суботу й неділю. На жаль, широких ярмарок уже більше не траплялося.

Отож найближчої суботи Грицько вийшов у центр з наміром знайти місцеву траволікувальницю, розуміючи, що то непроста буде робота, бо самі бабки вже по базарах не їздять і їх доведеться шукати через вилікуваних ними клієнтів. Довго він говорив то з кимсь одним, то з іншим, заговорював з жінками, але на потрібну людину натрапити не міг. Не прийнято в народі про свої болячки поширюватися.

Але випадок, як завжди, прийшов з неочікуваного боку. Грицько вже покинув район базару, вийшов на площу, через яку пролягала основна сільська автомагістраль, пішов повз магазини. Далі, за центром, ця дорога перетворювалася на звичайну вулицю, щоправда, з твердим покриттям, а на самій межі села, серед крайніх житлових будівель, на ній стояла Грицькова хата.

— Здоров будь! — привітався він до Степана Пудіна, свого колишнього однокласника, побачивши його бричку прив’язаною до стійки біля буфету. Степан щойно під’їхав і тільки збирався йти на базар. — Ти на своєму «мерседесі»?

— Зате я сам його придбав, а не прийняв у подарунок за сумнівне женіння, — невдоволено огризнувся той. — Чого пристав? — Грицько зітхнув і подумки вилаяв себе за невдалий жарт.

Степан у школі зірок з неба не хапав, як власне й Грицько. Але Грицько, бач, щось вишукує по життю, щось жде від нього, а Степан відразу женився на дівчині з якогось хутора — їх тут до грецяки навколо Славгорода — і пішов працювати на землю. Згодом завів власне господарство, наплодив дітей, загрубів у роботі, й почало здаватися, що він ніколи не був дитиною чи, бодай, юним. А оце знедавна хворіти почав.

— О! Чого ти на людей кидаєшся? — не образився Грицько. — Я до нього підійшов побажати добра й здоров’я, а він цвікає мені в очі женінням. Так що мені викинути ту машину? Колись появиться господар і забере, тоді я на такій, як у тебе, їздитиму.

— Та віддай ти її к чорту скоріше, а то так і хочеться тебе якось вилаяти. Їй-богу, гарний хлопець, а чорт знає що втнув з тією пробляддю. Я оце терпів-терпів і не втерпів, сказав тобі, що думаю. Гадаю, в тебе вже зашпори відійшли і ти не образишся?

— На правду не ображаються. Нічого, то в мене була спроба втілити в життя мрію про мешкання в гарному місті, де чисто й багато різнокольорових вогнів. Вона ж була з міста.

— От дурний, та хіба є десь чистіше за наше роздолля? І нащо тобі ті вогні?

— Слухай, Степане, ти вже мене вилаяв чи як?

— Вважай, що вилаяв. Кажуть, ти зробився розсудливим і скоро заведеш справжню сім’ю?

— Та кажуть, холера його бери, — роздумливо промовив Грицько. — Не знаю, що буде. Слухай, ти гарно виглядаєш, якось посвіжів. Аж обличчя посвітлішало. Десь відпочивав? Молодець!

— Лікуюся, — буркнув Степан.

— Од чого?

— Сечовика застудив, у минулому році траву косили в кінці травня, і я під час відпочинку на сирій землі посидів. Тепер маю клопіт.

— Так пий відвар хвоща польового, листя толокнянки, а ще ліпше ягід ялівцю. Ноги тримай в теплі, — порадив Грицько.

— Де ти раніше був, як я собі місця не знаходив? — здивовано підняв на Грицька очі Степан. — Звідки стільки багато знаєш? Сам недужаєш?

— Всяке трапляється, — непевно відповів Грицько. — Хоч ця зараза практично невиліковна: як тільки трохи про неї забув, так і хапається заново. Старайся постійно берегтися.

— Та отож, — погодився Степан. — Це вже я сам знаю. Але намучився спочатку, не приведи Боже. Розумієш, лікарі не люблять запальних захворювань. Тут же нічого різати не треба. А без ножа що заробиш? От і буцкали мене від одного до іншого, навіть туберкульозну паличку шукали. Все на уточненні діагнозу мене грабували, а лікувати й не збиралися. Злодії куди не кинь, шахраї прокляті. Я це зрозумів і перестав до них звертатися.

— А в кого ти лікуєшся?

— Та є на сусідньому хуторі одна цілителька, ну, вже старіша за нас з тобою жінка.

— Чия вона? Я її знаю?

— Навряд. Вони нетутешні, приїхали з чоловіком-сліпцем десь років три-чотири назад. А на травах вона добре знається, лікує багато людей. Спочатку забрала мене до себе на півмісяця і сама виходжувала. Ліки, настої, відвари — свої, домашні, звичайно. Поряд з тим процедури різні, дієта, режим. А потім відпустила додому і щотижня готувала і давала мені зілля в пляшечках. А далі сказала, щоб я сам берігся і те саме, що й ти, порадила. Гарна бабця, щира й надійна. До неї люди їдуть, ідуть і рачки лізуть — нікому не відмовляє.

— Дорого бере? — затамувавши подих — невже поталанило знайти потрібне? — запитав Грицько.

— Дорого, вона ж інших доходів не має. Але ціна того варта, не сумнівайся. А нащо тобі?

— Дівчину одну хочу їй показати, після операції вона має широкі червоні рубці й алергію на додачу. Як стару звати?

— Баба Люба. Хоч яка вона баба? Молодиця зрілого віку. Запитаєш Любов Петрівну Огнєву. Скажеш, що за моєю рекомендацією приїхав. А ні, то я можу повезти тебе.

— Не буду тебе обтяжувати. Сам владнаюсь. Ну дякую, друже. Бувай здоров!

— Не женися більше на пройдисвітках! — крикнув Грицькові навздогін Степан.

Грицько тільки махнув йому рукою.

4


Хутір, який назвав Грицькові Степан, лежав поблизу Дніпра на розлогому невисокому пригірку, збігаючи своїми окраїнами у прилеглі видолинки. Здалеку він здавався надзвичайно мальовничим. Під’їхавши ближче, Грицько з сумом побачив, що більшість хат стоять пустками. Очевидно, їх давно покинули, бо вони встигли зарости непролазними нетрями кущів, дерев і трав, де переважали дикий вишняк, жовта акація, бузок, дереза й деревця-самосійки з декоративних сортів. Все це шаленство неторканої природи було густо перевите в’юнкими травами, так що чистити присадибні ділянки, якби хтось наважився, без сучасної техніки виявилося б непросто. Від тих заростів на сотню метрів несло вологою й задушливою сумішшю пахощів, серед яких вчувалися й неприємні — догнивало викинуте сюди сусідами сміття й залишки майна колишніх господарів. Хати майже усюди з’їхали до землі, видувши стіни вагітними черевами, дахи покосилися й теж поросли травою, господарські будівлі ледь виглядали з-за суцільних нахрапистих чагарів. Доглянуті городи й охайні будиночки були тут радше винятком, а зовсім нові будівлі взагалі траплялися рідко, як шматочки фундуку в цукерці.

Чотири паралельні вулиці, розташовані перпендикулярно руслу Дніпра, були замощені хорошим булижником, який, однак, встиг вкритися споришем, а провулки, що пересікали вулиці під прямим кутом, вже ледве вгадувалися. І то тільки по тому, що вздовж них посередині були протоптані вузькі стежини.

Грицько вирішив проїхати по цих вулицях. Марно було напружувати зір і придивлятися до номерів садиб чи живих людей на подвір’ях, щоб запитати про цілительку. Мусив шукати її самостійно. Він зміркував, що коли вони з чоловіком вже в літах і недавно тут замешкали, та ще й змушені заробляти собі на прожиття, то навряд щоб купили добротний дім чи бодай гарну хату. Скоріше просто зайняли покинуту оселю та й живуть собі, нікому не заважаючи. Значить, якщо саме житло й приведене до порядку, то садиба в цілому може залишатися запущеною.

Скоро він помітив щось подібне до шуканого. Доволі міцний дім на високому цоколі був зовні поштукатуреним, але ту опоряджувальну оздобу вже вкривала сітка тріщин, а подекуди на ній проглядали й зовсім зруйновані місця. Проте за ним у міру сил доглядали: на дерев’яних рамах вікон і на дверях збереглася минулорічна фарба, а стіни нещодавно акуратно вибілили й підвели розведеним кіптем. Від воріт до порогу вела вимощена чистими ще, не зачовганими цеглинами стежка. А всю садибу огороджував новий доволі високий пліт з верболозу. Частина городу була очищена від дикої рослинності й засаджена овочами. Однак залишки заростів туго збитою масою виднілися навколо дому, по обох боках вздовж тину й на більшій частині городу й подвір’я. Вхідні двері стояли повністю розчиненими, їх прикривала тільки прозора антимоскітна сітка, причеплена на зразок фіранки. Грицькові здалося, що на веранді з великими вікнами він розгледів якісь постаті.

Несподівано засоромившись свого непідходящого до цього злиденного місця «мерседесу», Грицько, не зменшуючи швидкості, проїхав до найближчого провулку, завернув туди, приминаючи вимахані до паска бур’яни. Там зупинився, заховавшись від можливих очей. Увімкнув механічний пристрій проти викрадення, закрив машину і, чомусь ступаючи безшумно, ніби поряд був тяжкохворий, повернувся до будинку. Проходячи повз паркан, помітив у гущавині якогось мужика. Той, здалося, мав екстрено присісти під кущиком. Засміявся про себе, ще більше стишивши ходу, щоб не бентежити причинця, завернув у двір. Собаки тут не було, хоч її гавкання чулося з господарчого двору, відокремленого від вулиці домом. Звідти, до слова сказати, долітало ще й ґелґотіння гусей і сокоріння й спів півня.

Тепер на веранді нікого не було. І Грицько за простодушною сільською звичкою зазирнув у вікно, прикривши очі долонею. Він, звичайно, одразу збагнув, що підглядати у такий спосіб за мешканцями дому, взагалі-то, некультурно, але побачене там примусило його відкинути докори сумління. У вітальні за круглим столом, що стояв посередині, сиділа дівчина й зосереджено писала, а поряд стояла жінка з паперами, схожими на документи, і переглядала їх. Раптом ця жінка вийшла з кімнати, сказавши дівчині декілька слів. У ту ж мить дівчина покинула своє заняття, метнулася до шафи, відкрила дверці й стрімким рухом вихопила звідти невеликий згорток. Але якщо то були гроші, то той пакет можна було назвати й доволі об’ємним. Бо все на світі відносне. Вона сховала викрадене під юбку й за мить вже знову чинно писала в паперах. Коли хазяйка повернулася в кімнату, дівчина, ліниво обернувшись до неї, встала з стільця, показала пальцем на написане, щось пояснила і почала прощатися.

Еге, голубко, далеко ти звідси не підеш, навіть якщо ця жінка й не Любов Петрівна, — подумав Грицько. Він рішуче ступнув на поріг веранди якраз тоді, коли там опинилися обидві жінки.

— Здрастуйте, люди добрі! — привітався Грицько, закриваючи собою вихід. — Я шукаю Любов Петрівну, — повідомив щиро й посміхнувся до дівчини. Затим взяв її за лікоть:

— Чи це не ви будете, красунечко?

Та невдоволено смикнулася вбік, як якась недоторка, подивилася нахабно на Грицька.

— Ні, не я. Це ось, — і вона показала на жінку. — Ви так і стоятимете тут чи дозволите мені вийти? Заходьте вже!

— Здрастуйте, Любове Петрівно, — незважаючи на роздратування дівчини привітався Грицько до хазяйки дому, все ще щільно закриваючи вихід з веранди. — А я знаю, що у вас у вітальні стоїть шафа, — сказав він.

— Стоїть, — погодилася жінка здивовано. — І що?

— А там ще зовсім недавно лежав пакуночок з грошима… Стій, стій, стій, голубо! — крикнув Грицько до дівчини, яка зробила спробу вискочити надвір, і міцніше стис її плече.

— Ой, Боже! — здогадалася жінка, що наразі мала справу з шахрайкою. — Віддавай гроші!

Спіймана дівчина залишалася непорушною, тільки великими й злими очима пильно вдивлялася в Грицькові нахабні зіньки, ніби докоряючи йому за порядність чи гіпнотизуючи, щоб вислизнути з пастки. Але на Грицька такі погляди більше не діяли — нещодавні події, які вдерлися в його життя, нарешті змусили його невідкладно подорослішати.

— Забула, куди сховала? — привітно, далі нікуди, запитав він у дівчини. — А ось під юбкою. Дістанеш сама чи допомогти? А то я можу зв’язати руки, закинути тебе в машину і відвезти в міліцію. Там у тебе знайдуть вкрадений пакунок, і буде затримка злодійки на скоєнні переступу без явки з повинною.

— На! — дівчина вільною рукою вихопила пакунок і кинула на підлогу подалі від себе. — Вдавися, гад. Пусти! — заверещала вона. — І-і-і!

На вулиці щось зашелестіло, почулося сопіння-тупотіння, і Грицько, оглянувшись, побачив, як з кущів вискочив той самий мужик, якого він намагався не сконфузити, і дав дьору куди очі дивляться.

— А, так у нас, виявляється, груповуха! — спокійно вів далі Грицько. — І що ж ти зв’язалася з таким паскудою, який покинув тебе в критичну мить? Оце парубок! Чи він при тобі альфонсом працює?

— Пусти, — хрипіла впіймана на гарячому злочинниця, — поки я не видряпала тобі очі. Я нічого не брала. На, шукай, обшукуй!

— Пусти її, чоловіче, — втрутилася хазяйка дому, яка за мить оговталася, підняла свої гроші і стояла, сутужно зітхаючи. — Хай іде. Мені наука, щоб обачнішою була.

Грицько відпустив полонянку.

— Іди з Богом, — проказала Любов Петрівна, бачачи, що та не вірить своєму щастю і не рухається з місця. — Тільки запам’ятай, що всюдисущий Бог все зрить. Пошкодуєш колись та пізно буде.

— Що треба сказати тьоті? — нагадав крадійці Грицько.

— Пробачте, — видавила з себе та. — Я більше не буду, — і з тим прожогом вискочила на вулицю.

— Культурна, — засміявся Грицько. — Так я, виходить, до вас.

— Проходьте.

— В кімнатах задушливо, давайте на свіжому повітрі поговоримо.

Вони вийшли надвір. На шум, який зчинився у веранді, з хати вийшов заспаний чоловік, доволі симпатичний на вигляд, тільки в непроникно темних окулярах. Так і є, це її чоловік, сліпець, — згадав Грицько Степанові слова.

— Чого ти проснувся, Ігорю? — турботливо запитала жінка. — Тобі ще сорок хвилин треба було спати. Ну, ходи вже сюди, сідай, — вона витерла чистою ганчіркою лаву, що стояла поблизу веранди в холодку.

— Зачув шум, от і проснувся. Що тут сталося?

За ті двадцять хвилин, що Грицько пробув у Огнєвих, він пройнявся відчуттям, що знав їх сто років. Чи вони нагадали йому батьків, чи зачепили його душу своєю беззахисністю і любов’ю одне до одного, чи просто були приємними людьми, які вміли триматися за будь-яких обставин, чи все разом — хтозна. Якби через день-два у нього спитали, про що він з ними говорив, то Грицько не зміг би згадати. Звичайно, він розповів про Тетяну і її хвороби, розпитав про життя цих людей у покинутому хуторі, порадив їм перебиратися ближче до людей. Щось розповідав про себе.

Додому повертався щасливий. Але то було не те щастя, що він знайшов цілительку для Тетяни, а щастя раптового знаходження рідних душ. Може, це без них, без їхнього слова він так довго був самітнім, нерозумним, таким сиротливим серед людей, недоглянутим, неприкаяним? Від них линула та сама сила, яку нещодавно він відкрив у Тетяні; сила, яка допомагає триматися на ногах навіть тоді, коли сатаніють вселенські борвії; сила, яка допомагає не втрачати себе, коли всі навколо охоплені лихоманкою корисливості, егоїзму, накопичення. Як добре, що є Тетяна і весь її світ, такий великий, чистий і привабливий. Ці люди є мешканцями Тетяниного світу.

Мене донині не було, я не жив, а нидів, смикався, щось удавав із себе, комусь наслідував, до когось тулився, — думав Грицько, — і весь час помилявся, робив дурниці, спотикався. Ось повернеться Тетяна… і я її привезу до них.

Вдома Грицько зробив висновок, що до Огнєвих його послала доля. Адже він поїхав до них у понеділок, коли Любов Петрівна робить собі вихідний день. Тому у неї і не було відвідувачів. І якби він не вгледів у її домі злодійку, то вона і його б не прийняла. То кому наразі поталанило: йому чи цим людям? Звичайно, їм, бо він врятував їхні заощадження. Так, вони сказали йому, що збиралися перебратися в Славгород — тутешній кущовий центр, ближче не стільки до людей, стільки до лікарні. Але були речі, що заважали їм зробити це негайно. І говорити про ті речі мешканці ведмежого кута не бажали.

— Ігор Свиридович втратив зір в результаті нещасного випадку, але очі в нього цілі, неушкоджені — розповідала Любов Петрівна. — Операція, проведена досвідченим офтальмологом, може повернути йому зір. Але така операція дорого коштує, — посміхалася вона, наче вибачалася за своє злидарство. — От я й збираю гроші на неї, може, встигнемо ще намилуватися світом і одне одним. Хіба б я брала гроші з людей, якби не наше лихо?

— Я бачу, ви ще далеко не похилого віку, — сказав Грицько. — Значить, ви не отримуєте пенсії, а відтак не маєте будь-яких засобів до життя, крім заробітків на лікуванні людей. Так?

— Так.

— А чого не оформили Ігорю Свиридовичу інвалідності, а собі якоїсь допомоги по догляду за ним?

— Ой, хлопче, все не так просто. Колись розповім, не сьогодні.

І ось тепер Грицько розумів, що ці люди, яких вже помітили шахраї й вирішили обчистити, насправді перебувають у горі, мають нерозв’язні проблеми, про які не кажуть, і самі вони з ними не справляться. Ну й що з того, що колись вони назбирають трохи грошей? А що з ними робити, куди, до кого і як іти, що просити?

Ось повернеться Тетяна… і я її привезу до них, — знову подумав Грицько, ніби Тетяна була віднині для нього панацеєю від усіх болячок душі і серця й ніби вона налаштована була повністю розчинитися в ньому, як він у ній.

Дивно, що він знав її не один рік, а фактично не знав зовсім. Бо як раніше дивися на жінок? Вродлива чи погануля, несперечлива чи норовиста, гарна господарка чи вміє тільки картоплю смажити… Отож і отримав собі за дружину курортну повію — дивіться, очі, поки не повилазите, — вродливу; згідливу, бо їй все було байдуже; охочу до любощів; вона й готувати, холера, вміла, тільки не хотіла. А жити з нею не можна було, він аж здихнув полегшено, як вона вшилася світ за очі. Тільки перед людьми соромився своєї радості, тому що над ним висів здавен вбраний у кров чоловічий обов’язок перед своєю родиною, відповідальність за жінку. Гукав назад здуру — намагався витримати пристойність! Хоч розумів, що вона не стане іншою, що він тільки життя собі зіпсує. Але обов’язок велів. Ото саме через цей оманливий обов’язок Грицько так довго карався виною за ранню смерть батьків. Інколи він доказував собі, що не догледів їх, і при більшій з його боку старанності вони іще пожили б. Така гіпертрофована відповідальність, яка поширюється й на те, що від тебе не залежить, — теж є вадою, підґрунтям комплексу неповноцінності.

Та не тільки на жінок він так дивився, а й узагалі на всіх людей! Дурний був. А виявляється, в людині по-справжньому й навіки привабливою є тільки душа, щось нематеріальне, що, однак, проявляється в цілком наочних речах — в її світогляді, а значить, у вчинках. Він спробував дати визначення душі, але не зміг, зрозумівши, що то не якийсь незмінний орган, а рухлива, як космос, іпостась особистості, надзвичайно мінлива й налаштована на збагачення, однак, бережлива до своїх основних законів.

До повернення Тетяни залишався тиждень, коли Грицько зрозумів, що не завадить подбати про санаторні путівки на море. Він накупив у подарунок редиски й молодої капусти, взяв з дому меду, відро пшениці для курей і знову поїхав до Огнєвих.

Тепер тут у черзі стояло дві жінки й пристарілий чолов’яга. Довелося чекати, поки Любов Петрівна оглядить хворих. Грицько попросив, щоб вони тримали йому чергу, а сам поїхав на берег Дніпра.

Не дивлячись, що в природі лівий берег ріки завше більш пологий правого, саме в цьому місці зійти до води можна було по крутих скелях, позбавлених жодної піщинки чи рослинки. І сам берег був устелений камінюччям доволі великих розмірів для того, щоб можна було засмагати на ньому. Найліпше тут, очевидно, рибачилося, бо безліч валунів вивищувалося над водою то тут то там, і, перескакуючи з одного на інший, можна було забратися далеченько від зрізу води й закинути вудку на пристойну глибину. Та не це вразило Грицька, а забрудненість води поблизу суші. На поверхні плавали целофанові кульки й пластикові пляшки, якісь тріски й шматки фанери, а між ними виднілися різнокольорові плями машинної олії. Ага, — зрозумів Грицько, — це ж у Дніпропетровську недарма безліч дрібних СТО розташовується в приміщеннях колишніх човнових стоянок. Скидають бруд у ріку й у вуса не дують — у них скрізь усе куплене, все «схоплено». А чого ж не розперезатися, коли практично немає держави, а народ у країні заляканий крадіями й бандитами то тієї міри, що мовчатиме, якщо його навіть різатимуть? Ну не дбають про близьких і рідних, не піклуються про чужих людей, так хоча б про себе подумали, адже теж на цій планеті живуть! Сто бісів їм у пельку! Грицько страшенно засмутився й пішов назад, вирішивши, що ліпше сидітиме у дворі на ослоні й слухатиме балачки про болі й хвороби, ніж бачитиме на власні очі страждання велета, сивого Дніпра, яких завдають йому люди.

Добре, що його черга підійшла майже одразу після повернення од ріки.

— Скільки часу, ну хоч приблизно, потребується вам для лікування моєї Тетяни? — запитав він у Любові Петрівни, вже ніскільки не соромлячись того, що називає Тетяну своєю і не вагаючись у тому.

— Все залежить від того, в якому стані вона повернеться з лікарні, — відповіла цілителька. — Може, вона взагалі без мого втручання обійдеться. Тепер вміють гарно лікувати, якщо захочуть.

— Гаразд, тоді скажіть, який найбільший термін забирає лікування подібних недуг при несприятливому їх перебігу чи при несумлінному лікуванні?

— Про що ти намагаєшся дізнатися? — прямо запитала Любов Петрівна.

— Хочу після оздоровлення у вас повезти її на море. Але путівки треба заздалегідь придбати. От я й вираховую, на коли їх брати.

Любов Петрівна поглянула на мальовничий листовий календар, що висів на стіні, щось порахувала.

— Бери на другу половину липня, не промахнешся.

— От за це дякую, — зрадів Грицько. — Скоро побачимося, — попрощався він. — Щось привезти наступного разу? Вам чи Ігорю Свиридовичу?

— Ні, ні, дуже дякую.

Вони ще трохи поговорили про свої побутові клопоти і Грицько поїхав додому.

5


Вже давно стрілки годинника показували за північ, а Грицько все ніяк не засинав. Він перевертався з боку на бік і ніяк не міг вмоститися. А коли, здавалося, вмощувався, йому починало чухатися то на нозі, то на спині, то за вухом. І він знову ворушився і знову шукав зручну позу, щоб заспокоїтися. Нарешті не витримав і вийшов надвір, тут було німо — пора цвіркунів ще не настала, тільки інколи нишком розрізав повітря нічний птах чи летюча миша, розповсюджуючи звук непевного шерехтіння. І від того їхнього притишеного руху робилося лячно, наче десь поблизу нишпорили привиди й шукали нагоди кинутися на живу людину. Грицька пройняв містичний ляк, і він повернувся в кімнату. Коли заснув, незчувся.

Під ранок йому приснився сон, од якого він миттю побіг випробовувати нещодавно влаштований душ. А потім навіть не захотів снідати.

Снилося, що він знаходиться десь у велелюдді: чи на ринку, чи на великому вокзалі, і йому приспічило присісти на унітаз. Він хутенько знайшов потрібні двері, пройшов у туалет і нирнув у кабінку. Раптом унітаз, стоячи перед яким він порався з ґудзиками, почав рости, вищати й ширшати. Грицько злякався, що не встигне зробити своє діло, тому, покинувши штани десь унизу, обхопив чудний горщок руками й видерся на нього зверху. Затим вмостився зручно сісти, спустив ноги вниз, руками вчепився за край посудини і прислухався до себе. Але справити нужду йому не вдалося. Зсередини унітазу, де мала бути вода, з’явилося шумовиння й полізло вгору, наче туди якийсь жартівник вкинув карбід. Скоро стало зрозуміло, що то піднімається те, що повинно було після багатьох-багатьох людей провалитися в злив і зникнути з очей. Липка гидота перла на Грицька, ближче підбиралася до оголеного тіла. Довелося бідному сплигувати вниз. Тільки це не допомогло — густі й жирні клапті вихлюпів уже всіяли всю підлогу, скоро вони почали падати на Грицькову голову, вкрили плечі, потекли по спині. Грицько у скаженому темпі здирав з себе запаскуджені ланці, але людські екскременти підбиралися до шкіри, наростали на ній товстим шаром, подразнювали його ніжні місця. Двері кабінки відкрити не вдавалося, і Грицько вхитрився перемахнути через перегородку й кинутися навтьоки, водночас доволі скоро зрозумівши, що врятуватися йому не вдасться. За ним гналися вже не окремі грудки, язики чи шматки мерзоти, а цілий її потік. І він ось-ось мав утопитися в ньому.

Надворі вже сходило сонце й било через недбало спущені жалюзі в кімнату.

Змивши з себе залишки сну, Грицько метнувся в гараж і завів машину. Треба було якнайшвидше позбавитися пам’яті про бридке видіння, а для цього змінити обстановку. Дослухаючись до вурчання мотору, він пішов у палісадник, нарізав півоній, порахувавши, щоб їх була потрібна кількість, і виїхав з двору.

Скоро ним заволоділо нервове тремтіння — вірна ознака напруженого чекання. Потяг з Москви мав прибути на станцію Синельникове через півтори години. Він встигне з’їздити туди й назад разів з п’ять, але сидіти вдома не хотів, вирішив, що краще зупинитися десь в полях, погуляти по травці, подихати повівом цілинних трав і молодого сіна.

Мимоволі згадалося, що вчора йому принесли телеграму від свояка, Карининого брата. Той сповіщав, що хоче забрати подаровану машину, бо тепер вони вже не родичі. До того ж він нарешті влаштувався, має постійне житло, роботу й сім’ю, отож треба владнати всі питання. Телеграма була довгою, плутаною й неприємною. Не тому, що не хотілося віддавати машину, ні. Адже Грицько не міг на ній їздити далі тих місць, де його знають, бо в нього не поновлювалися документи про техогляд і різні інші речі. А тому була неприємною, що нагадала про остогидлі помилки з колишнього життя. І треба ж було так збігтися, щоб цей свояк приїжджав так невчасно. Тут якраз треба Тетяні приділити увагу, і його чорти несуть. Це, звичайно, не критично, але не бажано. Коли ж він все-таки прибуде? Написав би хоча б щось конкретне! А то «скоро», «при першій можливості»…

* * *


Вона проганяла від себе томління духу, заціпеніння волі й уяви, липучий відчай, бо від цього її світ робився гнітюче щільним, задушливим, навіть пригніченим, як найгірші й найпохмуріші кола пекла, вигаданого не Данте, а якимсь нудним нездарою. Вижити в такому світі не уявлялося можливим подвійно: по-перше, бо пекло і, по-друге, бо нудне, — а вона ризикнула саме вижити. То не складати ж тепер лапки покірно й не помирати, не спробувавши призвичаїтися до нових обставин! Бо, ні, вона не якась там супервумен, і не збирається шліфувати світ під себе. Тому мусила шукати спасіння, і воно могло прийти тільки шляхами зовнішніх розумінь. Так, зовнішніх, адже внутрішні її осяяння саме й призвели до такого стану душі.

Ще в Дніпропетровську, коли вона їздила туди на консультації щодо косметичної операції, їй сказали, що після такої, як для обличчя, тяжкої й великої за площею травми, має пройти щонайменше півроку, перш ніж можна буде вдатися до пластики. Але вона не припиняла клопотатися своєю зовнішністю, позаяк, по-перше, хотіла знайти фахівців, яким довірилася б, і показатися їм, а по-друге, зліквідувати відчуття безвиході, розірвати ланцюг, закови, в які потрапила схотінкою долі — раптово, несподівано, неждано-негадано. Отож, вивчивши записи з заповітного записника, знайденого в новій сумочці, котра була при ній під час аварії, і взявши з тієї сумочки залишки грошей, вона поїхала в Москву. Дорога її знову лежала через Дніпропетровськ, де вона відвідала Ю-Банк. В орендованому там сейфі на пред’явника Тетяна знайшла все, для себе необхідне, навіть більше того — документи на ім’я Омахіної Улити Геннадіївни. Тепер вона точно переконалася, хто лежить на славгородському цвинтарі під плитою з одним викарбуваним на ній словом «Галина». Обличчя дівчини, яка дивилася на неї з фотографії, поміщеної в паспорті, їй подобалося, і вона вирішила, що в результаті пластики має добиватися найбільшої подібності до нього.

В Москві відчула себе легко, розкуто, наче все тяжке й лихе на неї було навіяне побаченим кіно, а оце вона вийшла з кінотеатру і занурилася в своє звичне, приємне життя. Порівняно просто й без затримок вирішила потрібні справи, помалу прийшла до тями після всього, що скоїлося останнім часом, побувала в клініці «Богиня», де її оглянув не хтось інший, а сам доктор Едмонд Германович Ситник.

— Ви добре зробили, що приїхали заздалегідь, — похвалив він Тетяну. — Зараз вам не завадить пройти у нас підготовку до майбутньої операції, прийняти двотижневе лікування, направлене на загальне зміцнення шкіри. Адже те, що вкриває наш організм, — це окремий, найбільший за розміром і дуже важливий орган, а лікарів відповідного профілю, якщо не вважати нас, косметологів, та ще дерматологів, в медицині вважайте не існує. Це неподобство. Ми в своїй клініці зліквідували цей недолік, і займаємося не тільки пластичною хірургією, а й консервативним відновленням шкіри, для чого розробили терапевтичні — зважте, не косметологічні — методики лікування й запобігання її захворювань.

— Дуже добре, — погодилася Тетяна. — Цікаво. З чого складатиметься це лікування?

— З комплексу заходів, до яких входять дієта, медикаментозне оздоровлення травлення і вітамінна терапія, затим ванни й плавання в басейні з морською водою і нарешті місцево, тобто безпосередньо на область обличчя, масажі й маски. Фізіопроцедури поки що вам не показані. А в листопаді, будь ласка, ми на вас очікуємо.

— Після лікування у вас мені можна буде поїхати на море?

— Навіть варто, тільки не зловживайте сонцем, — гомонів лікар, продовжуючи обстежувати шви на Тетяниному обличчі. — Ви маєте обмежитися купаннями і насиченням йодом через дихання. Жінці після вісімнадцяти років взагалі перебувати на сонці не обов’язково.

— А як же модна засмага впродовж усього року?

— Е, не всіх, далеко не всіх це стосується. Це актуально для тих, хто заробляє гроші обличчям. Адже ви не стриптизерша й не повія, тобто не гламурна діва, я гадаю?

— Ні, звичайно. Я бібліотекарка.

Едмонд Германович закінчив оглядання й пальпацію, поклав якийсь чудний прилад, схожий на лупу, на стіл і узрився на хвору.

— Наші послуги не з дешевих для звичайної бібліотекарки. Якщо для вас це має значення, то скажу, що двотижневого терапевтичного лікування у нас вам може вистачити для того, щоб значно покращити здоров’я і зовнішній вигляд. А якщо ви ще й на море поїдете, то й поготів зможете обійтися без операції.

— Тобто вона буде для мене зайвою? — поцікавилася Тетяна.

— Як сказати… Шви, звичайно, зостануться, нехай не червоні попруги, але їх однаково буде видно. Це щастя, що вони у вас зверху прикриті зачіскою, а внизу обличчя знаходяться під бородою й на бічних частинах шиї. Хоч тут, — він торкнувся Тетяниного підборіддя, — вам добряче здерло шкіру, від самої бороди й аж до яремної впадини. Я взагалі не розумію, як вам кадик не перерізало. Це для вас якесь попередження звище, а не аварія.

— Попередження? — перепитала Тетяна і раптом призадумалася, насупила брови, ніби щось пригадуючи. — Звище, кажете?

— Так. Може, ви щось не так робили чи, може, повинні виконати якусь місію. Проте, не звертайте уваги, це просто дозвільні вигадки. Хоча… Ви про це не думали?

— Тепер подумаю, — ухилилася Тетяна від щирої відповіді, але було видно, що сказані лікарем слова склали на неї серйозне враження і скоро воно її не забуде. — Значить, підправити моє лице скальпелем у будь-якому випадку не завадить?

— Скажімо так: робота для хірурга буде, як би ви не лікувалися консервативними методами і коли б ви сюди не звернулися.

— Тоді наша угода залишається в силі: в листопаді я до вас приїду.

— Гаразд, — лікар зібрав свої інструменти, посерйознішав. — Зараз пройдіть з Ритою Марківною, нашою старшою медсестрою, по палатах, подивіться, познайомтеся з умовами і на листопад замовте собі ту, яку облюбуєте. Поки є така можливість.

Два тижні, які пролинули непомітно, Тетяна використала не тільки в оздоровчих цілях, вона напружено виважувала всі шанси і обмірковувала свої майбутні життєві кроки. Здається, вона досягла-таки всього, чого прагла, і тепер може вибрати, де і як жити далі, до чого прикласти свої вміння й досвід. Були хвилини, коли їй здавалося, що в Славгород вона більше ніколи не повернеться, а славгородці більше ніде й ніколи не знайдуть людину на ім’я Тетяна Іванівна Проталіна. Справді, хіба не через пануючий у ньому безхитрісний, замкнутий на примітивних клопотах спосіб життя вона драпцювала в Москву? Через це. Хіба не з його маленького, тісного, не завше порядного світу вона втікала? Саме звідти. Тоді чого повертатися? До кого? Нащо? Але, згадуючи своє минуле, дівчина розуміла, що у подальшому саме в Славгороді знайде найліпше прикладення своїх сил. Щось гукало її туди, притягувало, манило, щось, з чим вона мусила рахуватися. Слова Едмонда Германовича про нову місію лише підтвердили її підсвідомі передчуття, що недарма в її житті таке скоїлося. Ох, недарма! І Грицько, якщо вже згадувати про нього, був лише проводирем до того, що вабило й приманювало її, а не самоціллю.

До останнього дня сумніви не покидали Тетяну, не відступали від неї, не залишали її в спокої. Тяжкий це був час, як є тяжким будь-який важливий вибір з рівноцінних варіантів. А що і з чого вона вибирала? Хтозна, це були тільки відчуття, але вона напевне знала, що знайде там і що втратить тут. Втрачати не хотілося. І вона, коли збагнула, що саме це її й страшить, спокушаючи залишитися в Москві, почала розмірковувати, як зробити, щоб втрачене тут виявилося знахідкою там, у Славгороді.

Тому після виписки з клініки вона владнала свої московські справи, замовила квиток і в урочний день мужньо поїхала на Курський вокзал.

Вже у вагоні їй згадалася поїздка з Києва в Дніпропетровськ, задушевні розмови з подругою. Може, це пояснювалося тим, що вона знову їхала в спальному вагоні? Дівчина засумувала. Чому так трапляється, що ти, ледве знайшовши в житті щось дороге для себе, мусиш його втрачати? Такими рідкісними є ці знахідки, такими необхідними, і — на тобі, у тебе їх відбирають. А що посилається натомість? Хто виважує шанси, знайдені людиною? Хто оцінює їхню вартість, їхнє право втілитися в життя? Хто тасує карти в колоді випадковості, доцільності й хто визначає, чому жити, а чому вмерти? Лікар сказав, що це посилається звище. Невже правда? Значить, вона отримала знак, після якого має жити дуже обережно, спостережливо, роздумливо, щоб не пропустити те, заради чого залишилась живою. Бо навзаєм утраченого щось-таки посилається.

Тетяна не скоро отямилася від своєї внутрішньої поглиненості. Але все-таки час чинить своє, помалу бадьорість повернулася до неї, й тоді вона подивилася навпроти себе. Там сиділа молодша за неї дівчина і вже давно відверто її розглядала. Тому навіть не зразу зреагувала, що Тетяна повернулася у дійсність і тепер дивується, що привернула до себе чиюсь увагу. У погляді Тетяни читалося запитання, хоч вона намагалася сховати його, раз у раз поглядаючи за вікно.

— Пробачте, — відгукнулася дівчина. — Ви були так мальовниче чимсь заклопотані і по миті так класно ті клопоти в собі загамували, що я зачудувалася.

— Байдуже, — відмахнулася від неї Тетяна. — Сьогодні не я одна маю заклопотаний вигляд.

Дівчина засміялася. І раптом її щойно згаслі очі, які здавалися маленькими, безбарвними й гострими, виповнилися широчінню призвіль, таїною сумеркового лісу й теплінню літа. В них заіскрилася не цікавість, ні, — бажання знайти відповідь на щось тривожне, небайдуже для душі.

— Знаєте, — обережно почала вона, щоб не нарватися на ще одну пусту фразу, — нехай я молода, але вгледіла й оцінила невідповідність вашого віку не стільки до зрілого почуття обов’язку, стільки до вміння долатися з ним. Так ревно відчувати відповідальність і нести свій хрест вміють сиві старики й мудрі бабусі, а не молоді жінки. Це кидається в очі. Адже для таких протиріч потрібен досвід. Я так не вмію.

— У вас проблеми? — вміло відхилила Тетяна розмову про себе.

— Напоролася на нерозділене кохання до жонатого. Оце їду додому й життю не рада. Що ви на це скажете?

Тетяна припинила відчужуватися й подивилася на сусідку приязніше.

— Як тебе звати?

— Ніна.

— А мене Тетяна. Так от, Ніно, все залежить від тебе.

— Яким чином?

— Я знедавна відкрила для себе істину, що людиною може називатися лише той, хто вміє перемагати власні бажання, тобто відмовляти собі, коли це треба.

— А коли це треба? Хто це визначає? — зухвало підняла загострену борідку Ніна, з явним наміром і надалі плекати в собі те, що її непокоїть.

— Єдино людська мораль.

— О! А як же «запрещенный плод сладок»? Цього ще ніхто не відміняв, а діти й молодь люблять солоденьке, цукерки наприклад?

Тетяна посміхнулася — такі пастки вже були не страшними для неї.

— Гадаю, ти не гірше за мене знаєш, що у цій фразі йдеться про наш темний бік, про брутальну фізичну іпостась, через яку людину часто зраджує почуття міри, приваблює саме заборонене й недоступне. І ти наразі відверто лукавиш, прикриваючи фразою про заборонений плід недосконалість власної волі. Звичайно, легше потурати забаганкам плоті, ніж гартувати в собі дух. Зауваж, примітивні забаганки завжди стосуються черева й геніталій, — експресивно пояснила Тетяна. — А того, хто поширив цю злочинну фразу — я не знаю, кому вона належить, — треба засудити й забути як розбещувача жовторотих.

— Це слова з віршів римського поета Овідія, — сказала Ніна і додала: — Публія Овідія Назона, який жив на зламі старої й нової ер. Мудрий був чоловік.

— То ми такі начитані й не вміємо керувати власними емоціями? — в голосі Тетяни явно вчувалася іронія, змішана з заздрістю до чужої ерудиції. — Його мудрість злочинна, якщо від неї в ужитку залишилося тільки те, що нещасними невігласами, а таких, на жаль, більшість, сприймається як установка до дії.

— Тетяно, ти екстремістка?

— Гадаю, більше так, ніж ні.

— А я гадаю, говорячи про кохання, що кожній людині послано або талант любити, або дар бути любимою. Щось одне, розумієш? Поглянь, як лаконічно звучить сказане: «Талант любити чи дар бути любимою». Тобто, любити — це талант, активний початок в людині, який породжує піднесений неспокій і пошук, призводить до акту творіння, збагачення здобутку — матеріального чи духовного. І той здобуток залишається жити поза часом, переходить до нащадків. Це живопис, музика, архітектура, науково-технічні винаходи, це завжди щось корисне і прекрасне. А бути любимим — це дар, подарунок, милосердне приношення, подачка, зрештою, це тупе тваринне споживацтво. Бути любимим соромно.

Тетяна слухала Ніну, задумливо розглядаючи щось на підлозі. Вона була вражена почутим: такі прості думки, а до неї чогось не прийшли. І тепер вона намагалася збагнути, яким данням наділена сама: кохати чи бути коханою. Сказати щиро, то вона за великим рахунком і не кохала нікого, бо її почуття не народили на світ великих чи бодай відчутних діянь. А чи кохали її? Тут вона мало не розсміялася — для чого думати про дурниці. Але на останніх Ніниних словах вона кинулася, здалося, що їй вчулося щось дисонансне.

— Соромно? — перепитала розгублено. — А для чого ж тоді ти чиниш так, щоб твій коханий перебував в сороміцькому становищі?

— Це я гіперболічно, — виправдалася Ніна. — В цілому, тобто я хочу сказати, що ліпше кохати, ніж споживати чуже палахкотіння. Щодо мого коханого, то він не споживає мою любов, вона йому не потрібна. Я просто мучуся здуру.

— Так, зрозуміло, — хитнула головою Тетяна. — Тебе палить хіть, а не любов. Тоді потерпи, це скоро минеться. Хочеш, скажу тобі один підлий засіб для лікування причепливої пристрасті?

— Знайти у нього вади, утрирувати їх, зненавидіти його за це… Так?

— Ага, — Тетяна розсміялася, зіщулившись, як те роблять малі діти, нашкодивши. — Негодящий метод, але в критично гострих випадках допомагає. Тільки опісля одужання треба не забувати, що ті «ліки» були вигадані тобою.

За тими розмовами дорога здалася необтяжливою і навіть кордони й митниці видалися менш протиприродними, ніж були насправді. Ніна вийшла в Харкові й залишок дороги Тетяна використала на те, щоб обміркувати пережите, почуте й побачене, налаштуватися на зустріч з Славгородом. З усіх її висновків резонансом бриніло те, що вона має рахуватися зі ставленням Грицька до себе. Любити й бути любимою — це, звичайно, крайнощі. В житті все більш помірковано — треба вміти знаходити точку рівноваги на терезах дуальних протилежностей. І першим кроком до тієї рівноваги було визнання того, що їй незвично, але й приємно знаходитися в центрі Грицькової уваги, що саме це її й принадило повернутися назад. Але це був тільки перший крок, тільки перший, і про своє ставлення до нього вона не думала.

* * *


Грицька, який тепер здався їй ближчим, ніж донині, Тетяна побачила ще з вікна. Сердешний стояв на пероні й пряв очима по вагонах, намагаючись побачити її ще на під’їзді. Серед суєти чорного буденного тлуму недоречним і безглуздим видався їй букет рожевих півоній, який він тримав невміло, але мужньо й зворушливо. Та вже за мить його щира відвертість сприйнялася Тетяною як уразливість, яку треба невідкладно захистити. Щось тринькнуло всередині й ледь чутно запульсувало теплом, розливаючи його по всьому тілу. Тільки триматися, ні в якому разі не ображати його своїм жалем чи зверхнім спочуттям, — наказувала вона собі, ступаючи на перон.

Грицько побачив її й кинувся назустріч:

— Ти повернулася?! — здавалося, він до останнього сумнівався, що ще колись матиме щастя бачити її.

Тетяна зупинилася перед ним і не знала, що сказати. Вона тримала свою сумку обома руками, почергово торкаючи її коліньми, й дивилася на зустрічаючого. Грицько віддав букета, і їй довелося поставити сумку на землю. Обхопивши квіти, дівчина занурилася в них обличчям, вдихаючи непередавані пахощі свіжості, чистоти й землі. Підняла голову тільки тоді, коли відчула шершаву Грицькову долоню на своїй щоці.

— Що ти? Чого? — запитала, помітивши його пильний погляд. — Щось трапилося?

— Я так чекав на тебе, так чекав…

Грицько не прибирав руки від Тетяни, навпаки другою рукою він торкнувся її волосся, а потім ті руки зустрілися за її плечима, Грицько обійняв Тетяну й притис до себе.

— Я не відпущу тебе від себе, — шепотів він. — Поїхали додому, поїхали…

Вони повільно пішли до машини, не розмикаючи рук. Сумку Грицько розмістив у багажнику, а Тетяну запросив сісти поряд, але вона відмовилася і вмостилася ззаду, стиснувшись у пружину, не дозволяючи собі виказати будь-які м’які почуття. Давати їм волю вона вважала слабкістю, а ця розкіш не входила в її плани, бо для слабкості не було умов. Слабкість має бути чимсь захищена. А який захист мають вони двоє? Поки що ніякого.

В південних посадках переважають акації, й наразі вони стояли в суцільному білому шумовинні грон — квітували. Готувалися цвісти липи й дикі маслини. На лужинах попід посадками, витикаючись з-за високої трави, кивали фіолетовими головами довголисті вероніки, біліли перші ромашки і червоним майоріли маки на тоненьких ніжках. Розігріта за день пряність від їхніх змішаних пахощів густо висіла в повітрі, п’янячи людей, а надто — розтривожених приємними почуттями. Четверть години поїздки здалися Тетяні щастям, після якого, раптом воно вже й не повторитися, можна все життя тягнути лямку буденних клопотів і ні на що не скаржитися. Через відкрите вікно вона глибоко вдихала запашне повітря й відчувала, як її ніздрі тріпотять від сум'яття, викликаного весною й молодим оновленням. Ніщо не пригадувалося, ні про що не мріялося й нічого не ждалося, це були миті чистого «тут і зараз» — справжнього життя, неприправленого примарами й поторочами.

— Я тебе везу до себе, — боязко, щоб не порушити її зачарування, промовив Грицько, коли вони в’їхали в село, й обернувся до неї. — Ну що, трохи освоїлася?

— Атож. Поїхали, — майже з байдужістю погодилася Тетяна. — Ти все зробив, що хотів? — здавалося, вона зусиллям волі повернулася в дійсність.

— Я так багато хочу, що на все мені й життя не вистачить, — засміявся Грицько. — Але дещо встиг.

Літній присмерк був прозорим через повню місяця. День непомітно перекотився у вечір і неначе завмер на цій хвилі. Діти ще бігали зграйками, гуляли на вулиці, а дорослі закінчили свої справи і висипали за ворота, щоб посидіти на ослонах, погомоніти, відпочити перед вечерею, купанням і укладанням на сон — набридлими щоденними турботами. Весною і отакого погідного літа їсти не хотілося, бо для підживлення людської плоті вистачало цілющих пахощів квітування; з хатніми справами морочитися бажання не було, бо весь світ здавався скрипучо-чистим, дзвінким і омитим частими дощиками; а сон і на ум не йшов, бо усвідомлювалася нетривалість цієї казки. Тільки не можна було людям відриватися від земного життя й поринати в химерні матерії мрій. Треба було працювати й відпочивати, їсти й спати і не гнівити своїми фантасмагоріями Бога, котрий прорік колись: «З праху вийшли і в прах обернетеся».

Отож, тутешні демоси говорили про земне: про себе й про сусідів, і не могли не помітити, як урочисто заїхав у двір Грицько і як потім з машини вийшла Тетяна.

— Привіз-таки, добився, — крекнув, вдаривши себе по коліну, Сашко Бігун. — Оце втнула Тетяна, заморочила кумові мізки. Знатиме, що таке справжня жінка. Чи братиме тепер у нас молоко, чи ні?

— А чого ні? — відмахуючись від щойно вилуплених комарів, сказала Сопільнячка. — Вона, може, одразу тут не замешкає. А як і переїде до нього, то теж святим духом не житиме. У вашої корівки смачне молоко.

— Тетяна гарна людина, спокійна, порядна, — сказала Оксана, Сашкова дружина, ударяючи себе зірваною веронікою по щоці, й принюхуючись до її приємного запаху. — Намучилися обоє. Хай живуть з Богом.

До них підійшла Дарка Гніда.

— Це хто у нас тут спокійний? — запитала вона, вчувши дзвін.

— Про Тетяну Оксана сказала, — доповіла їй тітка Настя Сопільнячка. — Ти куди йдеш оце проти ночі?

— До вас по воду, — махнула рукою Дарка. — Мій надумав голову мити, торішнє соняхове насіння перевіював, запилився. Треба свіжої олії збити на літо. А про Тетяну дарма ви так. Вона дівчина бита.

— Та отож, що бита, — встряла до тих пір мовчазна тітка Флора, поштарка. — Після аварії наче підмінили її.

— А що таке? Чому ви так говорите?

— Не встигла на роботу вийти, а вже пішла в сільраду й заявила, щоб шукали хоч на півставки бібліотекарку в сільську бібліотеку. Вона, мовляв, допоможе організувати там це діло. І в лікарню ходила.

— Звісно, вона ж донині на лікарняному, — позіхнула Оксана.

— Ні, — вставила Дарка. — Вона оформила відпустку на свій рахунок до кінця літа.

— Ага, — продовжувала тітка Флора. — Так ото вона зайшла до головного лікаря і каже, що ось у вас тут розміщується притулок для старих, а ви про нього не дбаєте, не постачаєте туди книги, свіжу пресу. Ну, спочатку вона, звісно, у мене запитала, чи виписують туди газети й журнали, а тоді ото й пішла з претензіями. Моторна!

А сама Тетяна тим часом хлюпалася в душовій, дивуючись, як Грицькові вдалося влаштувати її в домі, де немає водогону.

— Як ти воду в бачок заливаєш? — запитала вона, вийшовши звідти й на ходу застібаючи ґудзики на домашньому халаті. — Не страшно, що я халат надягну? За дві доби дороги втомилася в зашнурованому стані бути.

— Як? — засміявся Грицько, який у цей час виставляв на стіл зготовані звечора наїдки. — Пам’ятаєш у фільмі «Весілля в Малинівці» фразу «Зубками її, зубками»? Отак і я можу відповісти: «Ручками її й ніжками».

— Давай тепер я візьмуся, — підійшла до нього Тетяна й перехопила роботу. — Ручками й ніжками? Який ти молодець! У тебе є мікрохвильова піч? Я там смажені гриби розігрію. А де скатертина?

Грицько носився по хаті, діставав то скатерку, то серветки, то однакові тарілки, показував, де у нього стоїть посуд для мікрохвильової печі.

— Пляшки навіть не діставай, — попередила його Тетяна. — Мені не можна, а ще я ненавиджу питущих мужиків.

— А зовсім трішки?

— Ти ж, здається мені, не п’єш, — обернулася до нього Тетяна. — Для чого запитуєш?

— На всяк випадок.

— І зовсім трішки ненавиджу. Взагалі не люблю, коли люди вводять себе в стан зміненої свідомості.

— Ой, розшифруй!

— Який чудний! Що тут незрозумілого? Тютюн, алкоголь, наркотики, певні види ліків впливають на людину так, що вона робиться іншою, не сама собою. Вона починає по-іншому реагувати на своє оточення, по-іншому оцінювати світ, тобто її свідомість стає іншою, зміненою. Це вже не та людина, яка була спочатку, а інша, штучно змінена. З якою я, наприклад, не знайомилася і не планувала знайомитися й спілкуватися.

— Для мене це не проблема, просто поцікавився, — Грицько сказав правду, але все рівно трохи піджав хвоста, як учень при вчительці.

А потім вони смакували наїдками, хвалили місцеві харчі, обговорювали кулінарні рецепти, дивилися телевізійні передачі, перекидаючись враженнями від них. Між тими репліками говорили про погоду, гарне літо, яке тільки починалося. Про роботу й домашнє господарство Грицько, не бажаючи наводити на гостю нудність, згадувати не хотів, тому ще поділився планами про відпочинок.

— Я замовив дві путівки на море. Поїдемо?

— Вже замовив? — з не дуже схвальним здивуванням перепитала Тетяна. — Для нас?

— Так. Але це, власне, нікого ні до чого не зобов’язує. Як колись казали, я просто напитав ці путівки. Так поїдемо?

— А, — в голосі дівчини задзвенів метал. — Обачливо, це правильно, — сказала вона, повністю ігноруючи його останнє запитання.

Грицько підупав духом. Раптом зникли теми для розмов, нецікавими стали передачі, неприємно запахла і здалася недоречною кава, яку він натер на ручній кавомолці. Каву? На ніч? Перед сном? Хто так робить? Поринувши в свої думи, він, не зупиняючись, раз і вдруге пересік кімнату широкими кроками. Шукав і не міг знайти привода позбавитися неприємного осадку від згадки про відпустку, зневажав себе за слабкість, за те, що ця дівчина — така, виявляється, сильна й самостійна — давно виділила його серед інших, а він того не вартий. Нарешті він зупинився, намагаючись точніше сформулювати свою думку, — адже те, що він хотів сказати Тетяні, було життєво важливим для їх обох. «Отримав ляпаса, — продовжував насміхатися він над собою. — Інколи такий струс допомагає тимчасово розсіяти хронічне глупство і враз порозумніти».

Вже й Тетяна зрозуміла, що різкувато повелася, і теж не знала, як виправити положення. Щоправда, вона не дуже цим переймалася.

І ось непомітно для обох Грицько заговорив про свою одинокість, про смерть батьків, про пустоту свого внутрішнього світу, про те, як важко йому вийти зі своєї шкаралупки, про невпевненість у собі, свою нерішучість, свої помилки, сумніви й апатію…

— Я хочу ніколи з тобою не розставатися, завжди бути разом. Не знаю, як про це сказати, — бубнів він. — Боюся здатися смішним, але кращих слів ще не придумано: я кохаю тебе і прошу твоєї руки. Виходь за мене заміж.

Тетяна заклопотано наморщила чоло: він готувався до такої розмови чи вона викликана її норовистістю? Гаразд, розберемося. І вона полегшено засміялася.

— Чим же ти нерішучий? Намовляєш на себе! Ти нормальний хлопець. Не скажу, що твої слова виявилися несподіваними для мене. Але я маю подумати. Давай, знаєш що? Давай подивимося твій домашній фотоальбом, я хочу побачити тебе маленьким, подивитися, якими були твої батьки.

Грицько підійшов до книжкової шафи і з нижньої її тумби дістав альбом доволі великого формату.

— Тут не все приклеєне й прикріплене, багато фото зберігаються в розсипаному стані, — він обережно простягнув Тетяні альбом, не змінюючи його горизонтального положення.

— Ти дивись, а я піду покурю, можна?

Тетяна тільки мовчки кивнула.

Дитячих фотографій виявилося небагато, та й ті були тільки з раннього дитинства. Складалося враження, що у зрілому віці Грицькові батьки вже хворували й не мали ні змоги, ні бажання милуватися сином, займатися будь-чим крім своїх основних обов’язків. Хлопчик був дуже гарненьким, чорнявеньким карапузиком, і залишався таким десь літ до дванадцяти. А потім воднораз витягнувся, зміцнів і його очі набрали чарівного кольору осінніх чорнобривців, були так само волохаті від довгих вій і вкриті тонкою заволокою, як туманцем.

Зате було багато знімків з Грицькового дорослого життя, зокрема весільних. Тетяна перегорнула один-два загальних знімки, роздивилася їх і відклала. Затим дістала декілька з крупними планами, розкрила їх віялом на долоні, і раптом її очі пришерхнули й вигострилися, неначе вона побачила щось таке неочікуване й настільки неприйнятне, що мала негайно приймати якесь важливе рішення, може, про кардинальні зміни вже з наступної миті. Вона відклала фото й з биттям серця закрила очі. Доля! Це доля веде її такими покрученими стежками. А від долі, як відомо, не сховаєшся. «Ось ми й дійшли до відкритого двобою, — подумала Тетяна. — Доля не просто немилостива до мене останнім часом, не просто посилає мені неприємні збіги обставин, вона кидає мені виклик, який я не можу не прийняти. Отож, досить ухилятися, уникати двобою з нею, треба повернутися обличчям до чергової небезпеки й вигукнути: „Іду на ви“».

Зайшов Грицько.

— Як ти тут, не нудьгувала? — Тетяна здалася йому ще більш вдумливою і твердою, ніж була тоді, коли він виходив надвір, і це його занепокоїло.

— Все гаразд. Приготуй каву, — жорстко попросила — ні, наказала — вона у відповідь на його запитання.

Готувати каву Грицько любив більше, ніж пити, тому в нього це був улюблений ритуал частування гостей і для цього все й завжди трималося напоготові. Він швидко ввімкнув електричний чайник, дістав з полиці кавоварку, висипав туди перетерті зерна, додав цукру й приготував дві гарні чашки з блюдцями. Поки він готувався, поспів окріп. До вітальні Грицько повернувся з невеликою тацею, де стояли кава, цукерки й невеликі вазочки, наповнені парниковими полуницями зі сметаною. Але Тетяна навіть не усміхнулася на його старання.

— Ти жалівся, що твоє життя є безсенсовним, — сказала вона. — А мені воно видалося раєм. Справді, ти господар у власному домі, позбавлений будь-яких сімейних пут, обов’язків, весь світ до твоїх послуг, якщо придумається порозважатися. Хоч мені й Славгород видається гарним місцем для пристойного життя. Тут ти завжди вільний, ніхто не примушує тебе до будь-чого. Чого тобі не вистачає, що тобі ще треба?

Мить була надто серйозною для того, щоб відреагувати легко, просто чемно, адже чітко вловлювалося те, що лежало в підтексті сказаного. Грицько сів, склав руки на колінах і подивився на Тетяну.

— Що тебе непокоїть? — стривожено запитав він. — Я зрозумів, що без тебе цей світ мені не потрібен, а з тобою він стане в тисячу разів принаднішим. Це кохання. Не імпульсивне, не гарячкувате, не сліпе, а виважене, перевірене. Я думав про тебе, ще як тільки дізнався від Дарки, що ти… Словом, ти тоді ще в Києві була. Правильно, твій вчинок зробив мене сміливішим і вимогливішим до себе, бо я відчув, що небайдужий комусь, навіть більше того — комусь потрібний. А до того ж я взнав тебе ближче, і ти виявилася такою… Ти справжня, справедлива, надійна, рішуча. Нехай я не знаходжу слів, але ж ти мене розумієш. Так?

— Здається, розумію.

— Я вдячний Дарці, що вона мене відчортувала за тебе і тим відкрила очі. Вдячний Клавці, Ірині, які тримали мене під своїм захистом і не допускали до мене легковажних жінок. Я вдячний тобі, що у тяжку хвилину ти мене погукала і дала змогу довести своє ставлення до тебе. А також допомогла перевірити, від чого моє серце починало битися при згадуванні твого імені. Я кохаю тебе. Будь зі мною. Давай одружимося прямо завтра, сьогодні, негайно.

— Прямо зараз? — посміхнулася Тетяна.

— Так!

— Ну що ж, — сказала дівчина, — тепер настала черга сповідуватися мені.

На мить здалося, що наразі вона ладна вивернути перед Грицьком всю душу, наговорити про свої тяжкі випробування, про хвилини розпачу й про миті перемог. Але ось в її очах з’явилося вагання, роздуми, виникло нове переконання, і все знову щезло. Вона поблажливо посміхнулася, кволо знизала плечима.

— Я вже казала тобі, — продовжила Тетяна рівним тоном, опанувавши себе, — що останні випробування, котрі звалилися на мене, дуже змінили мій світогляд і навіть характер. Мені прояснилася мета і справжня ціна життя. І всі мої переконання зазнали великих змін, а це позначиться й на вчинках. Не може не позначитися. Поки що я тільки призвичаююсь до себе нової, розмірковую над своїми прозріннями, а повернусь до активної діяльності і, впевнена, багатьох здивую і новою енергією, і новими починаннями. Для чого я це кажу? Може, ти полюбив мене колишню? Може я, така, як тепер, тобі не сподобаюся? А тієї Тані, яку ти знав раніше, вже немає, Гришо. Ніде немає.

— Ні, — Грицько не міг приховати дрижання губ, — тієї Тані я фактично не знав, я тільки бачив її інколи і вмів впізнавати. А по-справжньому я взнав тебе теперішню. Таню, ти згодна на мою пропозицію? — не відступався він від своєї думки.

— Так, Гришо. Давай спробуємо.

Вона прислухалася до себе, немов вивчала, чи пішов уже від неї той кепський настрій духу, який раптом напав був. Але нам з вами в її душу входити заборонено, і тому невідомо, що вона там, в собі, знайшла.

Вони з Грицьком покінчили з десертом і пересіли на диван, продовжуючи бесідувати ні про що. Вікна, захищені сіткою від комарів, були настіж відчинені, і в кімнаті стояв свіжий запашний дух. Раз у раз сюди, перекриваючи гучність телевізора, долинали крики невгамовних дітей, сміх юнаків, які тискалися з дівчатами під парканами, скрипіння стільців і спори сусідів, які групами грали в доміно й у дурня.

Грицько боявся дихати, йому весь час здавалося, що Тетянині слова почулися, а перепитувати він не наважувався. Ніби ненароком він пару разів торкнувся її руки і впевнився, що вона не одсмикується від нього.

— Гришо, а хто ці люди? — Тетяна показала на стіл, де все ще лежали альбом і кинуті нею фотографії. — Їхні фотографії знаходяться зверху.

— Оце? — Грицько підняв якийсь знімок і показав їй.

— Ні, там стоїть дівчина з штучними квітами в зачісці, а її обнімає молодий чоловік.

— Оце?

— Так.

— Так це ж Карина, моя перша дружина, з братом. Ти ж її сто разів бачила, на весіллі у нас гуляла! Не впізнала?

— Бачила, — погодилася Тетяна. — А не впізнала. Бачу, що знайома, а хто, не зрозумію. А оце її брат? Як його звати?

— Давид.

— Галавадзе Давид Гургенович, — по складах промовила Тетяна, ніби пригадуючи щось давнє-давнє. — Так, я не помилилася?

— Атож! А дружина моя була Карина Гугренівна Галавадзе. Як добре, що у тебе відновлюється пам’ять.

— Дружба народів, значить, — роздумливо підбила підсумок дівчина. — Розумію, отже, Катерина… Так оце в тебе від нього машина? — вже жвавіше уточнила вона.

— Сповістив, що скоро приїде по неї, — відповів Грицько. — Та чорт з ними! — Він змахнув фотографії разом з альбомом зі столу, недбало кинув на своє місце. — Не варто під ніч таку гидоту згадувати. Я їх спалю, щоб вони нам настрій не псували.

— Свої фотографії не забудь залишити, — насмішкувато попередила дівчина.

Здавалося, до цих двох знову повернувся святковий настрій, підсилений домовленістю про майбутнє одруження.

— Ой, зараз буде чергова серія «Сліду», — погукав Тетяну Грицько, запрошуючи знову повернутися до телевізора. — Сідай, дивись, а потім мені розповіси. А я поки що приберу зі столу й перемию посуд.

Цей фільм вони не додивилися.

На дивані залишився Тетянин халат, білизна, навіть хатні пантофлі стояли тут — як тільки звільнився, Грицько роздяг її й відніс у спальню, а там обережно поклав на своє широке ліжко.

Вони довго любилися, вже й сонце обігнуло зворотний бік землі, наблизилося до обрію, і його перші промені розчинили чорноту ночі, а Грицько повільними й обережними рухами видобував з Тетяни хрипке дихання й стогони. Йому подобалося, що вона, не будучи холодною, не поривалася вдовольняти партнера, а наче без будь-якого старання зі свого боку, без напруги, однак з задоволеним відголосом приймала те, що він їй давав. Вона дозволяла себе кохати, була розкутою, приязно сприймала вигадливість, але все це робила без поспіху, без жадібності й безсоромно проявленої жаги до насолоди. Як земля, — подумав Грицько, — наливається грізною хіттю й повнішає од розпалення, затим довго-довго ніжиться в ньому й поволі скидає напругу через затаєно-бурхливий екстаз, витончується і знову схильна до продовження. Йому уявлялося високе хлібне колосся, яке наливається об’ємом, тяжіє сочистим зерном, а потім дозріває на сонці, твердіє й трохи зменшується в розмірах, готуючись до нового кола життя. Так і ця жінка. І все в неї виходило пасивно й кволо, без нав’язування чоловікові темпу, пози чи якихось відчуттів. Вона залишала за ним обов’язок дбати про самого себе і для цього просто віддавалася на його ласку і не боронила йому нічого. Віддавалася й не боронила нічого! Справжня жінка! Грицька це страшенно заводило. Його руки не відривалися від Тетяниних грудей, живота, лобка, над яким він прощупував себе самого й м’яв те місце ритмічно й подовгу. Він пестив усі її чутливі місця, впивався пальцями в стегна й сідниці, розводив їх врізнобіч, наче хотів ще більше зануритися в її тепло. Гладив ноги, що лежали на його плечах і інколи тормосили його вуха чи впиралися в груди й злегка боронилися од любовного натиску.

— Не квапся, я відпочину, — шепотіла тоді Тетяна.

— Я тільки колихатиму твоє тіло, — просив Грицько, не покидаючи її, водночас милуючись вільно розкиданими руками, закинутою назад головою й розстеленим по постелі довгим волоссям. — А потім ти скажеш «іще», і я леліятиму тебе собою.

Він знав, що вміє бути вправним коханцем, терплячим, сильним, невтомним. Його вигадки вистачить не на одну ніч, і жодного разу він не повториться. Тетяна не заскучає з ним.




Розділ 6


1


Звістку про те, що для неї є гарна травниця, Тетяна сприйняла з ентузіазмом — час збігав швидко, літо минало і треба було використовувати будь-яку нагоду й кожну хвилину, щоб покращити своє здоров’я, яке зазнало тяжких випробувань. Над усе їй подобалося, що ця жінка мешкала в покинутому хуторі, де є повно зелені, на грядках ростуть чудові чисті овочі і поряд тече Дніпро. Там можна вволю побігати босоніж, прогріваючи підошви ніг розтертим і нагрітим на сонці чорноземом. Звідкись вона знала, що саме такі нехитрі процедури дерматологи рекомендують для загартування шкіри, позбавлення від грибків, екзем, лишаїв чи інших неприємних захворювань, спричинених зниженням імунітету. Може, їй це казали в Києві, коли лікували алергію? Байдуже. Головне, що це їй піде на користь. А ще там можна купатися в річці, вигрівати кістки на розпечених валунах, розкиданих вздовж берега, приймати сонячні ванни і витримувати строгу дієту, про яку казав Грицько. Чудово!

Не підходило їй тільки те, що ця травниця пропонувала таким пацієнтам на термін лікування повністю перебиратися до неї. Не могла Тетяна тепер залишати Грицька одного, особливо вночі, коли поряд нікого немає. Ні, її непокоїли не амурні інтереси, про які найперше, може, й він подумав би, якби вона йому прямо про це сказала. Тут було інше. Як відомо, нормальні люди подароване назад не забирають, за будь-яких обставин. А тут ось якийсь сумнівний прищ пообіцяв приїхати й забрати назад машину. Ніхто не заперечує — подарунок цей надзвичайно дорогий і, як розповів Грицько, свого часу він був зроблений зопалу, тому будь ласка: вам — ваша машина, нам — наш спокій.

І все-таки, і все-таки… З урахуванням побачених фотографій, знаючи тепер, ким є той горе-родич, над цим варто було розкинути мізками. І Тетяна розкинула. Виходило, що від дня Грицькового розлучення до сьогодні проліг більший проміжок часу, ніж термін його подружнього життя з Кариною. І весь цей час подарована машина залишалася в нього, бо про неї ніхто не згадував: ні Карина, ні її щедрий братик. Значить, вона була їм непотрібна, не вписувалася або в стиль життя, або в конкретні його умови. Що ж тепер у них змінилося, які кардинальні події відбулися, що підхльоскують до настільки ґрунтовного перегляду своїх недавніх вчинків? Зміни на краще? У таких відірваних субчиків, якими були надбані Грицьком «близькі», це навряд. А зміни на гірше ведуть за собою, як невідворотній наслідок, безгрошів’я. Отже, молодик їде до Грицька вибивати з нього гроші, а приводом до цього вибрав машину. А це вже серйозно, бо Грицько на ній все-таки їздив, що на ній позначилося. Значить, причепитися негіднику буде до чого.

Це доволі відома авантюрна операція — під якимсь слушним приводом втюрити людині коштовний подарунок, витримати чималенький термін, а потім знайти зачіпку для розірвання колишніх стосунків і для здирання процентів за користування подарованим.

Отже, як зазвичай буває в подібних випадках, спочатку Грицькові запропонують купити машину в колишнього родича, а в разі його незгоди — оплатити амортизацію. Причому амортизацію нарахують так, що вона складе суму, не меншу залишкової вартості машини. Наприклад, визначать пробіг і застосують для його оплати таксистські тарифи. Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а проблем і неприємностей Грицькові не минути, як не обійтися без побитої пички.

Як Тетяна, передбачаючи такі ускладнення, могла залишати Грицька віч-на-віч з ними? Як могла ризикувати, дозволяючи лихим людям нав’язувати недосвідченому й простодушному хлопцю бандитські розбірки? Ніяк. Мусила боронити його сама всіма засобами. Причому так, щоб і самому Грицьку про це не сказати, бо є в даній ситуації така вкрай незручна, навіть небезпечна річ, як чоловіча самовпевненість, зарозумілість, пиха і ще всяка мура, про яку добре тільки патякати.

Не підозрюючи, яку гірку пігулку підготувала йому доля, Грицько нарешті вгомонився й задрімав, а дівчина лежала, не склепивши повіки, зітхала і ще довго шукала вихід із обставин, в які він потрапив, довго продумувала підходи до нього, нарешті зважилася. Вранці розбудила його на роботу і, поки він збирався, із залишків вчорашньої святкової вечері зготувала сніданок.

— Їж сам. Я снідаю тільки кавою, — попередила вона Грицька. — До того ж я маю перед від’їздом забігти додому, там і перекушу щось.

— Перед яким від’їздом? — отетерів Грицько. — Ти ж щойно приїхала? І для чого тобі додому, де все без тебе стоїть пусте й безжиттєве? Тепер тут твій дім.

— Так, дякую. Мені треба було в Дніпропетровську вийти, але ти мене ждав у Синельниковому, і я вирішила не затримуватися. Тепер спокійно з’їжджу туди й сюди, мушу в банк заглянути.

І це була правда. Тетяна зі змішаним почуттям радості, подивування й сумніву дізналася, що має в своєму розпорядженні декілька банківських сейфів, де зберігаються не тільки гроші, але й документи на нерухомість, і, що наразі було особливо важливо, деякі засоби особистого захисту від нападників. Зрештою, подумала вона після першого приголомшення, викликаного цим відкриттям, нехай в усній формі, але саме на її користь було зроблено заповіт. То хіба не треба поважати волю заповідача? А потім вона зрозуміла, що має подбати про збереження цих коштів, і не просто збереження, а зробити так, щоб вони працювали, а не ховалися в залізних ящиках. Але в Москві вона побоялася відкривати депозитні вклади, бо не хотіла користатися знайденими документами на інше ім’я, на ім’я людини з російським громадянством. Хтозна, до чого воно могло б її привести. З цим ім’ям їй вистачало інших клопотів. Тому там вона нічого змінювати не стала. А Проталіна Тетяна Іванівна, вона напевне знала, нічим себе не заплямувала і може спокійно й безпечно користуватися своїми правами зберігати гроші на банківському рахунку. Принаймні те, що ховав в собі Ю-Банк, можна було спокійно довірити депозиту на це ім’я. Ось для цього й для дечого іншого Тетяна поспішала в обласний центр.

— Так у скільки тебе сьогодні зустрічати назад? — безтурботно запитав Грицько, коли вони удвох дійшли до Тетяниної хати і мали тут розстатися.

— Не треба мене зустрічати.

— Чому це?

— Не хочу звикати до зайвої уваги, — не помічаючи Грицькового занепокоєння, відповіла Тетяна. — Сьогодні залишусь вдома, а завтра постараюсь знайти ту жінку-травницю, про яку ти казав, і влаштуюсь у неї на два тижні. А ти відпочивай, збирайся з думками.

— Таню, — захникав Грицько, — ми ж учора домовилися, що не розлучатимемося більше. Ти мені обіцяла. Пам’ятаєш?

— Ого-го! Коли це ще буде? Для чого давати людям привід язиками плескати? Ну переночувала я в тебе одну ніч, так це ще можна зрозуміти. А як почну щоночі до тебе бігати, то про мене інше подумають. Скажуть, що я в гульки пустилася, це негарно. Ти маєш дбати про мою репутацію.

— Як «коли буде»? Давай прямо завтра розпишемося! Репутація… Я сьогодні ж піду в сільраду і попрошу назавтра нас розписати.

— Завтра будній день, ти мусиш працювати, а не по Загсам бігати, — нагадала дівчина. — До того ж, в мене сукні відповідної немає.

— Та наплювати! — Грицько спересердя колотив себе кулаками по боках. — У мене теж немає. А вони тільки по буднях і розписують, щоправда без урочистих церемоній, а тихо-мирно. Так що, домовлятися?

— Назавтра?

— Так.

— А не пошкодуєш, що квапився?

— Яке квапився? Вже цілий вік чекаю! Увесь Славгород на мене дивитися втомився.

— Гаразд, домовляйся, поки я не передумала.

— Значить, я негайно подаю заяву від свого імені, а ти з цього моменту вже вважаєшся моєю нареченою і маєш повне право ночувати у свого жениха. Отак!

— Отак! — повторила за ним Тетяна. — Розпишемося і проводитимемо медовий місяць в різних місцях.

— В різних? Чому?

— Ну, я лікуватимуся у травниці, а ти кукуватимеш вдома.

— Так поки в мене є машина я тебе возитиму туди й назад.

— Добре, якось влаштуємося.

— Я по тебе виїду до вечірньої електрички на Запоріжжя, — попередив Грицько.

Грицько пішов на роботу. Йому зробилося легше на душі, проте він не припиняв думати про те, що справді тиха Тетяна змінилася, й тепер не знаєш, чого від неї ждати. Така заповзятлива, самостійна, що у неї ні в кому немає потреби. Поза сумнівом, вона порядна й надійна, з розвиненим почуттям міри й такту, але надто… Як сказати? Навіть не норовлива, а радше незалежна. Треба скоріше її загнуздувати, бо відтак вона й зовсім одиначкою залишиться. А така розумна й обдарована на жіночість людина не повинна пропадати!

2


Мотатися на лікування до травниці Тетяна відмовилася. Що то за лікування наїздами, коли вимагається не просто пити-їсти, виконувати рекомендації дієти й робити процедури, а взагалі дотримуватися іншого режиму життя? Треба забути про турботи, скинути з себе всі клопоти, припинити хвилюватися з приводу й без, менше забивати голову телевізором і більше вчитися спорідненню з природою у свійських тварин, зокрема у кішок. Отак вміти споглядати довкілля, жити за годинником сонця й дбати тільки про себе, як вони.

Наразі Тетяна собі цього дозволити не могла, хоч Грицькові сказала, що не бажає починати своє подружнє життя з частих і довгих відлучок з дому.

— Кажуть, як проведеш медовий місяць, таким і все життя буде, — сказала вона. — Хоч тиждень-два побудемо вдвох нерозлучно, а потім знову пірнемо в поточні справи й турбації. До того ж мені не завадить призвичаїтися до нових обов’язків, навіть до думки про те, що я заміжня. Це все непросто, воно вимагає часу й терпіння.

Грицько знайшов Тетянині міркування слушними й погодився з ними.

А Тетяна потай готувалася зустрічати одіозне нашестя, і ждала його не вдень, як усі люди, а вночі — такий своєрідний, як на її думку, гість збирався сюди прийти. Була впевнена, що для такої афери, яку він, очевидно, затіяв, нічний візит є більш істотним — так чинять усі бандити. Ну, хоча б тому, що вночі намічену жертву зручніше застати вдома, та й свідків менше, як не кажи— це теж важливо.

Справді, на світанку третього дня після реєстрації їхнього шлюбу у вікно скрадливо постукали.

— Це твій колишній благодійник, — тихо сказала Тетяна. — Відкривай і нічого не бійся.

Грицько, ще не очунявшись од міцного передранкового сну, не звернув уваги на дружинині слова, чортихнувся й пішов відкривати, на ходу одягаючи спортивні штани й домашні пантофлі. На його неприємне подивування Давид заявився не сам, прихопив з собою якогось качка з явними ознаками німоти. У обох був підозрілий, зацькований вигляд, наче вони втекли з-під варти й оце втиралися в довіру, щоб їх прийняли за порядних громадян. Давид скидався на пониклого собаку, у якого, щоправда, ще є злість заради шматка м’яса порвати ближнього. Грицька прямо від порога качок штовхнув у груди, щоб він не висовувався на вулицю. Діло запахло гасом.

— Ти сам? — не своїм голосом запитав Давид, заходячи до вітальні.

Грицько кивнув на стільці, що стояли поряд з вікном біля столу. І той кивок Давид витлумачив, як ствердну відповідь на своє запитання.

— Це добре, — крякнув він, втомлено всідаючись на вказане місце.

— Поснідаєте? — безбарвно запитав Грицько, пересмикнувши плечима, й потягся до сорочки, що висіла за вхідними дверима на вішалці. — Чим ви приїхали?

— Давай, що маєш, — Давид трохи зіщулився, побачивши, що Грицько не зреагував на поштовх замість привітання і зовсім ні про що не здогадується, значить, нетямущий і розмова має бути довга й напутлива.

Грубий, легковірний, пустоголовий, неотесаний… — думав він про Грицька, спостерігаючи за ним. Як ота дурисвітка Карина могла подумати, що житиме з таким приматом? Стомилася вона, зараза! Можна подумати, що це вона найбільше ризикує в їхньому спільному бізнесі, а не він. Її ризик полягає в тому, щоб вчасно запропонувати клієнту надягти резинового плаща, і щоб до рота різну погань не брати. Давно вже жодної багатійки мені не підкинула, ще й та, що була, вислизнула з пастки в самий непідходящий момент, до того ж обібрала його до нитки. Немає чим навіть оцьому бритоголовому мудаку заплати за пособництво, доведеться пристрелити десь у зручному місці, якщо й тут нічого не вигорить.

Господар тим часом виставляв з холодильника залишки вчорашніх салатів, холодну яловичину й гірчицю. Наостанок подав у целофановому кульку порізаний на скибки хліб, діставши його з кухонної шафи, і відкупорену пляшку горілки — колись пригощав хлопців, які допомагали йому вдома з ремонтом.

— До чаю немає нічого, — буркнув похмуро, помітивши, як жадібно гість налив у склянку веселухи і проковтнув її одним махом, затим кивнув своєму супутнику, щоб і він пригощався.

Після цього горілки в пляшці залишилося на самому денці і вона перестала цікавити прибульців.

Грицько встромив у розетку вилку електрочайника. Затим знову підійшов до вішалки, густо захаращеної своїм повсякденним одягом, розсунув те ганчір’я і зняв з гачка ключі від машини, неквапом поклав перед Давидом.

— Ось твоє добро, забирай, — сказав без серця. — Всі документи лежать в машині, в бардачку, де й були.

— Це ти, я бачу, наладився дешево обійтися, — проказав гість, енергійно жуючи яловичину. — Ти ж користувався машиною?

— Звичайно, але не часто. Потреби не було.

— Ну, а платиш чим? Оцим їдлом? — він кивнув на стіл з наїдками. — Хочеш відбутися простим угощєнієм?

— Не подобається — не їж, — настовбурчився Грицько. — Я не розумію тебе.

— Я кажу, що ти перед усіма тутешніми сучками красувався своєю жлобською харею на моєму «мерсі», а тепер жбурляєш мені ключі й натякаєш, щоб я забирався геть, подякувавши тобі за це.

— Говори по-людськи, — заграв щелепами Грицько. — Ти мені цю машину для чого давав? «Дарую на щастя!» Забув? І що, я мав на неї дивитися?

— Але хіба ти не розумієш, що за всі блага в житті треба платити?

— Я так і робив. Жив з твоєю сестрою, піклувався про неї. До речі, возив на цій машині, як ти їй пояснив свій широкий жест. Я не заперечую — такий дорогий подарунок треба повернути, якщо наш шлюб розпався. Скажи за все спасибі і забирай своє добро!

— Ти не тільки Карину возив, ти й без неї їздив, бо вона давно тут не живе.

— Он як? — Грицько засміявся. — Останнім часом я просто підтримував твою машину в робочому стані і наїздив на ній рівно стільки, скільки коштували мої послуги механіка, безкоштовного шофера для твоєї сестри і по сумісництву лоха, якого вона вдало закадрила. Здається так ти розцінював наш шлюб?

— Гаразд, проїхали, — недбало махнув рукою Давид. — Я не припускаю, що така машина зайва в твоєму дворі. Сплати мені її вартість і володій далі по повній програмі.

— У мене немає таких грошей, — просто відповів Грицько, намагаючись не дуже розкривати рота від подивування. — Це спокуслива пропозиція, але, на жаль, я не можу її прийняти, пробач.

— Ти все зрозумів із сказаного? Здається, ні. Отже, має значення не тільки те, що ти можеш, але й те, що я хочу, — вискаливши зуби в уявно люб’язній посмішці, сказав Давид. — Мені потрібні гроші, і ти мені заплатиш за машину, якою користувався і продовжуєш користуватися!

Грицько зблід і стик кулаки, але не встиг він і подумати про те, щоб викинути непрошених гостей з хати, як до нього підскочив качок, вдарив у сонячне сплетіння і, коли той осів на підлогу, впершись у неї коліньми, з сопінням заломив йому руки за спину.

— Ну? — запитав він у Давида про подальші свої дії, обмотуючи Грицька мотузкою, яку проворно витяг з кишені.

— Додай йому ще трохи розуму, — розпорядився той, витираючи замащений рот серветкою й важко зітхаючи після їжі.

Бритоголовий різким рухом поставив Грицька на ноги і раптом в невловиму мить вдарив головою об стіл. Удар об край стільниці прийшовся на брови, одна з яких косо потрапила на гостре ребро й розсіклася об нього. З неї заструменіла кров і почала заливати Грицькові обличчя, скапувати на груди. Грицько відпирхувався від мокротиння і мовчав.

— Ну що, сторгуємося? Чи моя машина все-таки тобі непотрібна?

— Іди геть! — закричав Грицько. — І скажи своєму костолому, щоб він відпустив мене. Так ми взагалі ні про що не домовимося.

Давид показав очима, щоб здоровань надійніше зв’язав Грицька. І той постарався на совість — тепер Грицько був обплетений мотузкою від плечей до п’ят, так що не міг і кроку ступити.

— Розумно, — між тим розважливо сказав Давид. — Краще домовитися, ніж ворогувати. До речі, у мене є ліпша пропозиція. Якщо ти так наполягаєш, щоб я забрав «мерса», то я його заберу, а ти сплатиш мені за тарифом таксі вартість зробленого пробігу. Це легко порахувати і вийде зовсім недорого. Давай прикинемо.

— Яка ти дешева шпана, — промимрив Грицько.

Він зрозумів, що влип, що треба іти на якісь поступки, бо інакше ці бандити поглумляться над ним ще більше чи й зовсім уб’ють, і страшніше всього, що це відбудеться на очах у Тетяни. Не про нього мова, але це зашкодить її здоров’ю. За що дівчині отакі стреси, такі нещастя одне за другим? А раптом вони відіграються на ній? Від цієї думки Грицькові ноги ледве не підломилися. Він прислухався до спальні, але там стояла тиша. Слава Богу, — подумав він, — було б добре, якби вона здогадалася вискочити у вікно. За себе Грицько вже не піклувався, він отримував те, що заробив. Де був його розум, коли він з чужих людей привіз сюди і впустив у свій дім справжнє потереб'я?

— Ходи подивися пробіг машини, — розпорядився Давид до свого поплічника. — А ти присядь поруч, — він підійшов до Грицька з розчохленим ножем, приставив лезо до Грицькового боку й потяг його до столу, підставляючи ногою стілець. Грицько, ледве не падаючи, доскакав із зв’язаними ногами до стільця й впав на нього.

Тим часом бритоголовий вийшов надвір і пропав. Він не повернувся ні через хвилину, ні через десять хвилин.

— Без ключів він гараж так просто не відчинить, — сказав Грицько, інтуїтивно затягуючи час. — Та й нічого йому там робити. Я наїздив зовсім мало. Скільки грошей ти хочеш? Тільки врахуй, я все зразу не віддам, у мене заощаджень немає. Це діло тягтиметься довго й нудно.

— Ні, ти віддаси все і зараз, — при цих словах Давид натиснув на ніж, гострий його кінчик проколов одяг і неглибоко впився Грицькові в тіло. — Зараз ми перериємо твоє барахло, заберемо все мало-мальськи вартісне, знайдемо документи на твою хату, і ти підпишеш нам довіреність на її продаж…

— Не забудь прихопити найбільш вартісне — речі своєї сестри, — додав, осмілівши, Грицько. — Я їх виніс в сарай і там з них миші собі туалет зробили.

— Паскуда! — просичав Давид, заштрикуючи ножа глибше в бік свого колишнього зятя.

— Обережніше! — скрикнув від болю Грицько. — Вже он кров по мені тече, а ти дурієш далі. Чи по-справжньому за ґрати захотів?

Цей відчайдушний аферист — очевидний нездара, — між тим подумав він про Давида, не пручаючись і стоїчно перемагаючи біль. Він абсолютно позбавлений відчування часу й небезпеки. Та моя Тетяна давно на вулиці й уже щось робить. Недарма той комолий бик пощез.

Раптом з боку спальні почувся якийсь шерех, а потім щось з силою гупнуло на підлогу.

— Що це? — запитав Давид, перелякано шарпонувшись.

— Не знаю, — відповів Грицько. — Піди подивись, може, твій підпомагач забув про двері й увалився сюди через вікно.

Давид поглянув на зв’язаного чоловіка, прикинув, що шансів випорсатися в нього немає, й скрадливо, мало не навшпиньках підійшов до дверей спальні, тримаючи напоготові ножа. Біля відчинених дверей він зупинився, заглянув усередину, а потім чудно завмер. Грицько по зігнутій спині переступника здогадався, що той закляк чи з переляку, чи від якогось захоплюючого видовиська. Що там діється? — занервував Грицько. Хіба на Давида таке сильне враження склала жінка, невже він, як дикун, зараз кинеться на неї? Та я його… Грицько закрутився на стільці, намагаючись хоча б послабити мотузку, щоб стрибками доскочити до злочинника і своїм тілом збити його з ніг, убезпечити од нього свою дружину. Та тут Давид, не розслаблюючись, так само злякано піднявши плечі, почав задкувати од тієї кімнати.

— Руки! — почув Грицько Тетянин голос, який лунав незвично різко й з металевими відтінками. — Ніж на підлогу!

Вона вийшла зі спальні з пістолетом у руці, наступаючи на Давида й тримаючи дуло біля самого його лоба.

Давид очманів не тільки від несподіванки, не тільки від реально відчутої загрози, а ще й від вигляду цієї жінки. На ній не видно було одягу, зате всю постать окутувало біле простирадло, залишаючи відкритими тільки босі ступні ніг. На голові, повністю закриваючи волосся, біліла якась неохватна допотопна хустка, очі й половину обличчя закривали чорні сонцезахисні окуляри з великими скельцями. А те, що залишалося на виду, жахало дужче за лиховісні плахіття. Насамперед кидалося у вічі спотворене широкими рожевими шрамами чоло, ніби тут хтось вчився проводити електродугове зварювання, за що отримав на екзамені двійку і пішов вішатися. А зварка та потребувалася, бо нещодавно з цієї особи намагалися знати скальп і робили це якимсь варварським кам’яним томагавком. Оголили череп до тім’я, а потім передумали, спересердя рубонули нещасну вздовж чола і так покинули помирати. Майже та сама картина відкривалася й на підборідді. Що робилося на шиї, яку закривала хустина, можна було тільки уявити. Як легко було здогадатися й про поранення чи забиття голови в області скронь і вух, звідки на щоки розходилися ще синьо-кроваві синці з жовтуватими окантовками по краях, які припадали на куточки губ і крила носа. Сумніву не було: цій жінці зовсім недавно заново пришили всю шкіру обличчя до сусідніх ділянок тіла. Але вона вже вичухалася й трималася до біса жвавенько!

Дивна жінка мельком глянула туди, куди Давид кинув свою зброю, й задоволено хмикнула — ніж закотився аж під платтяну шафу.

— Стріляю! У своєму домі не відповідаю за вбитого! — між тим гучно говорила Тетяна, інтонаціями голосу підкреслюючи впевненість у своїй правоті.

— Хто ти? — белькотів нападник. — Я ніби тебе знаю, я чув твій голос.

— Мовчати! — закричала Тетяна. — Звільни Грицька! — наказала далі. — Розв’язати, я сказала! — ще дужче гаркнула вона, помітивши, що Давид бариться й поглядає на вхідні двері. — Твій нукер більше не прийде, не надійся. Він здох!

Давид повірив сказаному й зблід. Виконуючи наказ, повільно підійшов до Грицька і почав розв’язувати його з тремором у руках. Але незабаром перший страх він поборов і трохи відійшов від раптового ошелешення.

— Нічого ви мені не зробите. Тут є моє майно, тому я маю право прийти в цей дім, — почав він пояснювати свої козирі господарям. — За це не вбивають.

— А холодна зброя з твоїми відбитками? — нагадала Тетяна.

— Мало що я мав при собі, їдучи в глухе село, та ще й потемки. Хто це? — закінчуючи розв’язувати вузли, при цьому безтолково допомагаючи собі зубами, запитав Давид у Грицька, неначе Тетяна була неживим предметом. — Не ображайся, Гришо. Але я маю право просити гроші за експлуатацію своєї машини. Чи не так?

— Ти ж подарував мені її, — насмішкувато нагадав Грицько, розминаючи затерплі од тугих мотузок руки. — Зараз я тобі зроблю аллах верди, надам взаємну люб’язність — розкрою голову об стіл і штрикну шилом під ребра. І потім теж пораджу не ображатися. Згода?

Давид невдоволено засопів.

— А це моя дружина, — пояснив далі Грицько. — Звичайно, ти її бачив і чув, бо вона була на моєму першому весіллі. Співала тут з дівчатами. Ти ще рота на неї роззявляв, пам’ятаю.

— Зараз ти сядеш до столу і напишеш розписку, що отримав свою машину цілою-цілісінькою і ніяких — ні матеріальних, ні моральних — претензій до Летюка Григорія Вікторовича не маєш, — не відпускаючи пістолета, наказала Тетяна. І Давид скорився, так все й зробив, як йому було наказано. Тетяна підійшла ближче і нависла над ним, з огидою оглядаючи його схилені кістляві плечі. — Внизу поставиш підпис і напишеш своє прізвище. Затим вийдеш звідси, сядеш у свою машину, де в багажнику лежить зв’язаним твій полигач (та не тремти — він живий), і поїдеш куди подалі. Гришо, подай своєму колишньому родичу папір і ручку.

Грицько виконав те, що сказала дружина. А коли отримав з рук Давида розписку, то прочитав її й обережно відніс до вітальні, де поклав у шухляду поряд з іншими документами.

— Ви були праві, що захищалися, — сумирно проказав Давид, скоса поглядаючи то на Грицька, то на його дружину. — Я вибрав не найкращий метод вирішення своїх проблем.

— Головне, що невластивий тобі, нездарі, — кинула Тетяна. — Бачу, що ти й на справжнього негідника не тягнеш. Так, недобитий покидьок, не більше. Ти не альфонсом раптом підзаробляєшся?

— Ви тепер вважаєте мене виродком, — мужньо тримав удар Давид, намагаючись залагодити конфлікт так, щоб за ним услід не погналася міліція. — А мені конче потрібні гроші. Я просто хотів продати вам свою машину або якось по-іншому заробити на ній. Це ж не злочин.

— Злочин ми не дали тобі скоїти. Скажи спасибі Тетяні, — проказав Грицько, знову з’явившись у прихожій, при цьому він зібгав серветку й змочив її залишками горілки, затим цим квачем почав промокати поранені місця.

Давид пильно подивився на жінку, на дуло пістолета, яке все ще було вицілине на нього, і бігцем покинув приміщення.

Тетяна й Грицько переглянулися і подалися слідом. У дворі двері гаража виявилися відкритими і через них добре було видно вимиту й доглянуту машину. Давид с кислою міною почав її розглядати, ніби вагався, сідати за кермо чи ні.

— Ти ще нам повинен приплатити за користування гаражем і за охорону твого майна. Як це я промазала? — сказала Тетяна. — Мабуть, загоню тебе зараз назад у хату і примушу написати ще одну розписку в тім, що ти сплатиш оцей борг. Скільки, Гришо, ми йому пред’явимо? Гараж тягне ніяк не менше двохсот доларів на місяць, як у місті. Адже він опалюваний. І плата за цілодобову охорону, тобто у три зміни, — це ще тричі по стільки ж. Так, і перемножимо все це на кількість місяців. За рік вийде понад дев’ять тисяч доларів. А вона ж тут не один рік стояла.

Голос і інтонації у Тетяни були настільки переконливі, що навіть Грицько скоса поглянув, запідозривши, що вона цілком серйозно це говорить. А Давид покинув роздумувати й прожогом кинувся в салон «мерседеса», де крутонув ключ запалення. Машина загурчала і, набираючи швидкість, заднім ходом вискочила з двору. На вулиці втікач зупинився, відчувши себе у відносній безпеці, — не буде ж оця закутана у біле потвора палити з пістолета на виду у всіх. Він розхрабрився, вийшов з машини і повернувся до воріт з нахабною посмішкою на обличчі.

— Можете попрощатися зі спокійним життям, — захриплим від хвилювання й ненависті голосом сказав він. — Я вас замордую, зведу, спалю, знищу. Не пожалію ніяких грошей і напущу на вас всіх собак злочинницького світу, — сичав, як змій. — Ви пошкодуєте, що не виручили мене, коли я до вас по-хорошому прийшов.

— Бачиш, а казав, що в тебе грошей немає. Брехун, — дорікнула йому Тетяна.

— Мені потрібні гроші, це правда!

— Чим же ти оплачуватимеш роботу цілої бригади бандитів, котрі нас мордуватимуть?

— Продам машину! — вигукнув безбоязно Давид, потім скис і заспівав вже чуту тут пісню: — Купіть ви, вона ж у гарному стані.

— Ага, зрозуміло, значить ми купимо машину, а ти за наші гроші наймеш проти нас бандитів. Дотепно. До речі, — підійшла до нього впритул Тетяна, говорячи гучним розбірливим голосом, щоб її було далеко чути, — про «по-хорошому прийшов». Адже ти маєш розплатитися з тим відморозком, що купився на твої обіцянки, а тепер лежить колодою в багажнику, за його послуги. Інакше він тобі зробить все те, що ти нам обіцяєш. А грошей у тебе як не було, так і немає. Що робити? Гадаю, краще не виймай його звідти, нехай там задихнеться. Тобі за це нічого не буде. Адже це я зв’язала його й упхнула туди. Ти навіть міг не знати, що він у тебе там є, — Тетяна оглянулася довкола, побачила, що людей на вулиці ще немає, і знову підняла пістолет. — Я нещодавно була в автоаварії, де отримала сильну травму голови. Розумієш, на що я натякаю? Ага, саме на те, що за твій труп мені нічого не буде. Отож, давай топай назад у хату й у боргову розписку, про яку ми щойно домовилися, дописуй ще й плату за оцю мою слушну пораду.

Від машини почало доноситися мукання, торохтіння й борсання. Видно, заточений в багажнику бугай почув Тетянині слова, упевнився, що натрапив на чокнуту, яка навчає дурня позбавитися від нього доволі перспективним чином, і злякався. Тупоумні вихваляки, як оцей Давид, чутко ставляться до спокусливих порад. Справді, можна навіки залишитися тут, не витримавши тісноти й задухи. Та тільки не всіх це влаштовує!

Як і треба було очікувати, Давид зреагував на заколот в своєму багажнику й повернувся до машини. Та лише для того, щоб гучніше ввімкнути мотор і заглушити всякі заклики про допомогу, затим знову повернувся до Тетяни, намірившись виголосити чергові погрози. Але вона його випередила.

— От тільки для того, щоб ти переконався у безперспективності своїх погроз і у тому, що я запросто перекуплю будь-яку найняту тобою бригаду горлорізів і знищу тебе самого, я згодна дати тобі грошей. Хочеш? — здавалося, Тетяні приємно було знущатися з цього не такого вже й примітивного злодюги. — Тільки кажи щиро!

— Мені потрібні гроші, не утаю, — мимрив своє Давид. — Краще просто купіть у мене машину.

— Гришо, — позвала Тетяна. — Тобі подобається оця таратайка? Будеш на ній їздити?

— Таню, облиш, — Грицько втратив чимало крові і мав стомлений вигляд, він повільно підійшов, продовжуючи тим самим квачем, змоченим у спиртному, протирати отримані рани й спиняти кров. — Машина непогана, але кудись їхати, щоб оформити її, — це ціла морока. Я вже не кажу, що у мене насправді грошей на таку покупку не вистачить.

— Не кудись, а в Київ їхати, — нетерпляче обізвався Давид, облизуючи сухі губи й запобігливо прядучи очима туди й сюди. — Дорога за мій рахунок!

— Умовив, — погодилася Тетяна і звернулася до свого чоловіка: — Гришо, принеси мою нову сумочку. — Побачивши, що Грицько не рушає з місця, зрозуміла — він боїться залишати її наодинці з бандитом. Вона посміхнулася про себе й подумала, що нарешті натрапила-таки на нормального й порядного чоловіка. Як їй поталанило! Як добре, що вона зважилася вийти за нього заміж! Проте не час було підводити підсумки й вона додала: — Йди-йди, не бійся, ця гнида мені не зашкодить!

Грицько, нічого не розуміючи, метнувся в хату й скоро вийшов з тим, що просила дружина. Тим часом власник автівки, мов побитий пес, стояв смирно й чекав, що зараз отримає щось приємне, — всіма фібрами професійного нахлібника відчував поблажливу забаганку цієї дивної жінки кинути йому шматок ласощів. І він не помилився, Тетяна дістала з сумочки гроші, відрахувала певну суму й простягла йому, а сумку знову віддала Грицькові.

— Даруй, віднеси назад, будь ласка, — попросила його з посмішкою.

Коли Грицько відійшов, Тетяна продовжила переговори.

— Цього тобі має вистачити на поїздку до Києва й на те, щоб прожити кілька днів. А зараз забирай машину й паняй звідси, дня через три я приїду до тебе з грошима, і там ми оформимо купівлю-продаж на мене.

Вони домовилися про ціну, день і місце зустрічі, і Давид став кращим другом Грицькової дружини. Навіть, здавалося, почав хвостиком виляти перед нею — звісно, позначилися професійні навички, адже дівчина, по всьому, була з достатком.

— Не здумай дорогою чинити глупства, — попередила свого нового залицяльника Тетяна. — І не встрявай у другі неприємності, незабаром у тебе будуть гроші і ти позбавишся своїх проблем. Що ще? Ага, і не забудь оту купу м’язів з багажника вийняти, а то справді помре там, — порадила наостанок.

Але Грицько цих її слів не почув, він відніс сумочку дружини в хату і повернувся до неї вже тоді, коли за Давидом здійнявся пил.

3


Нарешті Тетяна і Грицько залишилися самі в тиші порожнього села.

Зліва за деревами рожевіло небо, готуючись викинути під денне склепіння, де невеликими гуртами з поспіхом пропливали набухлі хмарки, м’яч сонця. Настійно повівав вітер і доносив до осель прохолоду від недалекого ставка, вдало поєднану з пахощами квітучих акацій. І від того розкладу сил важко було сказати, чия команда виграє бій за сьогоднішній день: чи команда дощу, чи команда сонячності. Все живе додивлялося останні сни і скидало з себе останні крихти вчорашньої втоми.

Десь близько, перекриваючи інші звуки, гучно закаркала ворона. Тетяна і Грицько разом подивилися в той бік. На ясені, що ріс на межі з сусідами, сиділа ця велика птаха, поглядала вниз і, розставляючи крила й від старанності присідаючи, кричала, як різана. Видно, когось проганяла. Справді, внизу під ясенем прокрадався до Грицькової хати великий сірий кіт, він час од часу поглядав перед собою, піднімаючи голову над травою.

— До нашої Соньки йде, — пошепки сказав Грицько.

— А чого ти шепчеш?

— Щоб не сполохати його.

— Та його навіть ґава сполохати не може! Ой, я змерзла, — Тетяна тільки тепер звернула увагу, що стоїть боса на прохолодній землі.

— Ходімо в хату, а то простудишся, — обняв її за плечі Грицько. — Як тобі вдалося здолати того биндюжника, який мене об стіл лобом хряснув? До речі, ти подарувала мені подальше життя. Не більше, не менше. Прийми мою подяку й шанобливе мовчання, за браком слів.

— Все минулося, — полегшено зітхнула Тетяна, знімаючи з голови хустку. — Я його, тварину, мало не вбила! Як тільки стримала себе — не знаю, — сказала вона й тут різко махнула рукою. — Ой, почекай, Гришо, з розпитуваннями! Розумію, що здивувала тебе, але давай про це поговоримо іншим разом. Тебе треба перев’язати, а мені треба зігрітися.

— Гаразд, зараз все влаштуємо. Таню, я не заспокоюсь, ти хоч про пістолет поясни і скажи, нащо тобі здалась Давидова машина, — не вгавав Грицько, коли вони вже зайшли в хату.

— Зброю я маю давно. Ще до приїзду в Славгород мені трапилося проходити свідком в одній неприємній історії. Ну, тоді мені пригрожували, і в міліції дали дозвіл на купівлю пістолета з гумовими кулями. Для самозахисту, — заспокоїла Грицька дружина. Вона притримувала свого чоловіка за руку й посміхалася: — На щастя, він мені пригодився в зовсім несподіваній ситуації — коли померла моя хазяйка і я залишилася сама в її хаті, то дуже боялася, особливо вночі. А наявність пістолета додавала хоробрості.

— І тут він нас виручив, — зітхнув Грицько. — Ти пробач, що я виявився звичайним чоловіком, не суперменом яким-небудь. Хвастатись не буду, двох мужиків, від яких, до речі, не чекав нападу, я ніяк не здолав би. Дай подивитись, — потягся він до Тетяни за пістолетом.

— Ні, пробач, це моя зброя. Я за неї й відповідаю, — Тетяна різко відсмикнула від Грицька руку з пістолетом. — З нього все-таки можна вбити людину, якщо дуже постаратися. Так що не чіпай. Я тепер заховаю його далеко-далеко, бо удвох з тобою мені не так страшно. Але про наші справи, Гришо, все рівно ліпше помовчувати. Береженого Бог береже.

Вона не хотіла, щоб Грицько викрив її неправду, адже пістолет був далеко не з гумовими кулями. І дозволу на нього у Тетяни не було, вона взагалі не клопоталася його виникненням. Хоч він, здається, був зовсім новим, навіть ще не втратив запах заводського мастила. Для чого хвилювати хлопця?

— Отож, ти запитував про биндюжника, — нагадала вона. — Я вилізла з вікна, притирила його біля гаража, коли він зосереджено копирсався в замку, стукнула по потилиці шипуватою вориною. А потім — ніякого шахрайства: зв’язала руки, засунула кляп у рот, привела до тями і заставила влягтися в багажник. Вже там зв’язала йому ноги. Затим залізла назад в кімнату і навмисне вчинила грюкіт, щоб відгукати від тебе бандита з ножем.

— Як ти до цього додумалася? Як зважилася на такі вчинки?

— Люблю бойовики дивитись. От і навчилася.

— А для чого ти погодилася купляти ту машину? Де ти візьмеш стільки грошей? Таню, ти мене лякаєш…

— Та хто її куплятиме? Хіба ти не розумієш — він же, справді, може здійснити свої загрози. Треба його нейтралізувати!

— Як ти його нейтралізуєш? Господи, що ти затіяла?!

— Ти вже переконався, що я винахідлива? — запитала Тетяна, Грицько тільки кивнув.

— Живи спокійно. Все, котику, інтерв’ю закінчено.

— Таню, — остовпіло промовив Грицько, — я тебе не впізнаю. Коли ти встигла стати такою бідовою?

— Я тебе щиро попереджала, — лунко засміялася Тетяна. — А ти заладив та й заладив про одруження. Тепер не хнич.

4


Давид, чи Дидик, як називала його остання коханка, в якої він був на утриманні, приїхав у Славгород зі своїм другом, який у критичних ситуаціях виконував різні ролі: візника, оборонника, напарника в аферах, сутенера у справах з жінками чи посібника у з’ясуванні стосунків з конкурентами, — на його машині. З цього виходить, що це був не звичайний друг, а друг зацікавлений, який мав зиск від свого приязного ставлення до наймача. Таких давидів у крем'язня було чимало — вони складали коло його клієнтів чи замовників. Узагальнюючи, можна сказати, що дружити — це була його професія, так він заробляв собі гроші на прожиття.

Давидове запрошення поїхати й забрати у колишнього зятя здуру подаровану йому машину сприйняв не як комерційну затію, а як житейське діло. У цьому й справді не було нічого протиприродного: дівчина розлучилася зі своїм чоловіком, то чого він має їздити на машині її брата? Тому просто домовилися про те, що Давид заплатить своєму другу за поїздку, враховуючи бензин, затрачений час, тощо. Ніякого прибутку, чиста дружня послуга.

На доволі пошарпаному «ланосі» друзі-подільники наблизилися до Славгорода приблизно опівночі.

— Зупини, — раптом сказав Давид, ледве вони з’їхали з магістральної траси. — Давай порадимося. Машину треба сховати в непомітному місці, щоб вона не кидалася в очі випадковим людям.

— А чого? — здивувався найманий водій, все ще не вбачаючи в задумі Давида ніякого криміналу.

— Невже ти гадаєш, що мені машину просто так візьмуть і віддадуть? Треба буде жорстко поговорити з мудрієм. А коли так, то для чого нам свідки?

— Та чого ж не віддадуть? Машина насправді-то твоя.

— По-перше, як ти знаєш, нещодавно я втратив гарну кормушку — втекла од мене одна зараза й грошики з собою прихопила.

— Твої? Невже в тебе були власні грошики? — насмішкувато перебив Дидика водій.

— Нізащо не повірю!

— Не мої, але я мав право хоча б на частину, як її постійний супутник і помічник. А вона нічого мені не залишила. Як я знайду собі нову покровительку, втративши форму? Настав літній сезон, а в мене жодної достойної тряпчини, жодної модної пари туфель немає.

— Не треба було замишляти проти неї злодійство, — нагадав водій. — Жінки це за версту чують і полохаються. А тоді в них глузду не питай. Ага, так я зрозумів, що ми тут не кращим чином промалюємося. Так?

— Звичайно. Бо, по-друге, мені потрібні гроші, а не машина. І коли вже мій колишній родич їздив на ній чорт знає скільки, то нехай або викупляє її назовсім, або віддає, сплативши експлуатаційну оренду за всі роки. Отак і поставимо перед ним питання.

— Поставимо? — здивувався водій. — Я гадав, що почекаю тебе в машині, подрімаю, а потім, як ти отримаєш свої колеса, рушу собі назад прогулянковим темпом.

— Я сам не справлюся, — буркнув Давид. — Мені може знадобитися твоя допомога.

— Ми так не домовлялися. Вибивати з лохів гроші — це не те, що сидіти за кермом, погодься.

— Скільки ти хочеш?

— Порушення кримінального кодексу коштує грошей.

— Конкретніше! — гарячився Давид. — Нам ще топати ніжками кілометрів п’ять, а діло треба зробити затемна. Не тягни гуму!

— Двадцять відсотків, якщо ти продаси машину, або половину вартості оренди, якщо ти забереш машину й гроші до неї.

Давиду нічого не залишалося, як погодитися.

— Зараз праворуч з’являться розвалини покинутої тваринницької ферми, — почав він розробляти операцію. — Люди з неї дах знесли, дерев’яні частини позабирали на паливо, подекуди розібрали на цеглу стіни, але дещо з них ще залишилося. Довкола все давно заросло високими бур’янами, тому там нікого немає. Отож, там заховаємо машину.

Вимкнувши фари, вони покотили через пустир до залишків ферми. Дорогу їм освітлювали зорі й неповний місяць, що йшов у ріст. У їхньому слабкому й примарному сяйві великі мовчазні бур’яни здавалися завмерлими велетами, навіть вчувалося тихе верещання й зітхання, коли вони потрапляли під колеса автівки. Зрештою, то не були звукові химери — в траві справді щось жило: бігало, втікало від нашестя чи полювало, а відтак живилося чи конало. Інколи між тими живими звуками чулося хрустіння, і тоді робилося моторошно від думки, що то розсипаються чиїсь зотлілі кісточки.

Через розібраний дверний проріз вони загнали машину всередину великого приміщення, захаращеного камінням і чагарником з молодих дерев-самосійок, перевитих зеленою поросллю. Тут було ще темніше й зловісніше, ніж надворі, бо через проріхи в стелі сюди проникало не так вже й багато світла, до того ж у закритому від вітрів приміщенні стояла сирість і пахощі прілі. Виходити з салону не хотілося, не хотілося навіть глушити мотор, бо тоді б посилилося відчуття, що вони знаходяться в могилі, з якої їм вийти не вдасться.

— Як тут ще не придумали смітник зробити? — порушив містичну мару Дидик, зводячи їхні обопільні переживання до сприймань обивательських, банальних і побутових. Хоч у самого піджилки тряслись, але він мусив додавати сміливості своєму супутнику, від якого немало залежало в тій розмові, заради якої вони сюди приїхали.

— Всьому свій час, — хрипко відгукнувся той.

Людський голос наче розірвав непроникну завісу, яка відділяла цей моторошний острівок від навколишнього світу, і їхній страх притух. При тому що початкові плани зазнали корективів, рішення залишити тут машину видалося старанному водієві слушним.

— Ходімо звідси хутчіше, — запропонував він і вийняв з бардачка ручний ліхтарик.

— Ти що? — обурився Дидик. — Ховаємося по бур’янах, як вовки, а потім з ліхтариком підемо, щоб нас кожний ганчірник побачив?

Щодо Дидика, то одне можна сказати напевне: не дивлячись на щойно прийняту домовленість, віддавати своєму помічнику гроші, зароблені власною вигадкою і тваринним страхом, він однозначно не збирався. Не треба було цьому хлопцеві переоцінювати свою допомогу й заходжуватися ділити шкіру невбитого ведмедя.

Можна по-різному ставитися до соціалізму, можна гудити його чи жалкувати за ним, можна засуджувати його цінності чи продовжувати відстоювати їх, можна навіть бути байдужим до нього. Але те, що від нього, а відтак і від колишнього народного добра залишилися гидкі, порослі чагарниками руїни, — завжди, скрізь і за всіх обставин було страшенно на руку Дидику, і він дякував соціалізму за його смерть. До слова сказати, Дидик взагалі любив смерть, адже донині вона несла в собі втрати тільки для когось іншого, а для нього — здебільшого користь, певний прибуток. Знедавна він був просто закоханий у смерть, особливо, якщо вона траплялась в його найближчому оточенні. Той казковий стан спочатку супроводжувався буйними мріями, потім у порожній голові Дидика почали з’являтися думки, віднімаючи енергію від злачних частин тіла й знижуючи його жереб’ячі переваги, а далі виникли й перші, недолугі, зате нахабні плани. Не дивно, що Люля їх відчула й злякалася — він невідступно думав про те, що світ не пропаде без цієї красуні, зате в його, Дидикові, руки потраплять Люлині неабиякі пожитки. Ех, перенапружився він тоді, втратив таку курочку!

Але цього разу вже не промаже. Нехай не візьме чужого, але й своє не віддасть: брехня, вичавить з Грицька дещо! Так він гадав до відвідин колишнього зятя. Але справа повернулася найгіршим чином, так, що нічого добути не вдалося, ні копійки: ні машину він не продав, ні за оренду нічого не здобув. Якась непруха! Не можна ж вважати гараздом те, що йому подала милостиню ота пришелепувата каліка в білому савані. А своєму напарнику завтра треба заплатити, байдуже — нехай тільки за поїздку, все рівно це гроші, яких немає. З чого? А ще як заманеться йому запросити більше, мовляв, ти все-таки за моїм сприянням домовився про продажу машини, то візьми й віддай п’яту частину отриманої вартості? За що? За те що він упіймав тут облизня? Адже домовитися з тією милою жінкою з пістолетом, яка погодилася купити Грицькові «мерседеса», можна було й без цього дармоїда.

Хтозна, як би зараз повівся злодійський Дидик, якби йому не допомогли, засунувши зв’язаного громилу в багажник. Тому, повертаючись до зруйнованої ферми тепер уже на своїй машині, Дидик знав, що робитиме, хоч і пам’ятав напутні слова Тетяни про те, що не треба чинити глупства. Але в його курячих мозках це викликало зворотну дію. Вся неприємна ситуація, що виникла через їхній невдалий наїзд на Грицька, здавалася йому не стільки повчальною, скільки сприятливою, навіть попередження, сказані Тетяною наостанок, прозвучали як провокація саме до тієї дії, яка задумувалася ним спочатку.

Порівнявшись з потрібними йому руїнами, Дидик знову вимкнув освітлення, повернув у протилежний від них бік, проїхав кілька метрів до найближчої посадки й сховався там під навислими гілками — не хотів, щоб від дороги до ферми залишилися сліди ще однієї машини, крім машини свого помічника. З огляду на те що сталося потім, такі його приготування не були зайвими, бо на ранок Славгород облетіла звістка, що на покинутій фермі згорів якийсь подорожній разом зі своєю машиною.

— Видно, заїхав з великої траси на нічний відпочинок, — припускали тут люди, — а потім увімкнув опалювальну систему й заснув. І через випадковість сталася пожежа.

Справді, ті хто подорожував міжнародною трасою Москва-Сімферополь, іноді завертали на дорогу до Славгорода й тут, проїхавши декілька сотень метрів, влаштовувалися на нічний відпочинок. Але здебільшого вони збиралися групами по декілька машин і розташовувалися на узбіччі під розлогими абрикосовими деревами. А цього загиблого якась нечиста потягла на руїни. Видно, ховався через те, що був сам — не трапилося з ким-небудь згуртуватися.

Тільки одна Тетяна майже напевне знала, хто там загинув. Ну, що ж, мертвого не піднімеш, а винуватий нехай начувається, якщо вродився таким дурнем.

5


Тим часом Дидик з кожною хвилиною наближався до Києва. Він їхав повільно, наново освоюючись за кермом, — давненько не їздив, та, чесно кажучи, й навички їзди мав поганенькі, бо не довгострокові. Розкішний спосіб життя під крилом спочатку успішного тата, а потім престарілих жінок майже завжди забезпечував його машиною з водієм, і потреби самому штовхатися у вуличних заторах не було.

Вже давно розгорівся день, на дорогах пожвавився рух, що вимагало від водіїв уваги й спритної реакції на зміни, а йому хотілося спати. Він відчайдушно боровся з неслухняними повіками, які так і норовили склепитися й довгенько не розмикатися. Дидик вимкнув систему автономного клімату в салоні й відчинив вікно, жадібно потягнув носом пахощі квітучих акацій, яких при просуванні на північ в пришляхових посадках робилося все менше. Посміхнувся від задоволення й полегшено зітхнув. Нічого, все рівно після цієї поїздки в нього трохи вбавилося проблем, скоро їх стане ще менше, і якось владнається його нове життя.

Не поганячи свій внутрішній світ какофонією, яку нинішні підлітки називають музикою, він віддався споминам у купанні природних звуків, що долинали в салон машини. Про батьків згадувати не хотілось — там донині все боліло, а ще — там жила велика прикрість, що він не скористався щастям народження в дружній і заможній родині. Звинувачувати батьків, мовляв, були дуже зайняті собою, роботою, друзями і йому не приділяли уваги, як те роблять зараз не тільки невдячні діти, а й погані психологи й педагоги, не вважав за можливе — хіба не розумів, нехай навіть будучи дитиною, що йому живеться краще за багатьох своїх товаришів? Розумів. Хіба не віддавав звіту, що тато й мама багато працюють, постійно вдосконалюють свої знання, без кінця вчаться? Віддавав. Може, батьки й не цяцькалися з ним понад міру, зате подавали приклад сумлінного труда, що у вихованні дітей є вагомішим за словесне напучування чи спільне дозвілля. Та не завжди в коня корм — мабуть, він удався саме в ту породу. Бо чого тоді батькам не наслідував: не вчився, не працював над собою? Отож-бо й воно, видно, чогось його характеру не вистачало, слабина якась в ньому була з народження.

А ось старша сестра насправді зіграла з ним злий жарт, бо саме за нею він по її кривій стежці пішов. Правда, мами тоді вже не було — померла, отримавши удар від витівок цієї шалапутної доньки, а тато хворів і сам не справлявся з роботою й побутом, тому оженився на молодій нічній зозулі. Видно, біля Карини Давид намагався знайти тепло й затишок, які урвалися в батьківському домі.

Карина ніколи зірок з неба не хапала, зате в дитинстві не бешкетувала, була тихою й непомітною дівчиною. Це характерно для грузинських сімей. Такою залишалася і в дорослому житті — завдавала батькам удари нишком і з виглядом дуже скривдженої, нещасної особи. Як їй це вдавалося? Батьки вірили, що донька за відсутності досвіду просто потрапляє в халепи, і довго не могли припуститися думки, що вона в них морально збочена. Аби на першій порі підтримати безталанне створіння, тато, головний інженер шкіряно-галантерейної фабрики, по закінченню школи відправив доньку в Київ, де допоміг поступити в інститут, який свого часу закінчив сам. До речі саме звідси, отримавши направлення в результаті розподілу випускників, він поїхав у Львів, де зустрів свою долю, і в рідні місця не повернувся. І не шкодував — люди, серед яких працював, йому подобалися, а свою дружину-українку до кінця днів ніжно кохав.

Вже з дипломом в руках Карина влаштувалася працювати на Київській взуттєвій фабриці. Але працювала там до першої відпустки, а далі кар’єра інженера-технолога перестала її цікавити. Дівчина гарно провела два тижні на модному курорті біля моря, побачила чоловіків з великими грошима, які до неї виявляли настійну увагу, і зрозуміла, що задовольняти їхні примхи легше й прибутковіше, ніж працювати в цехах, де в тебе назавжди в’їдається непозбутній дух вичиненої шкіри.

Спочатку на чорнявку з надзвичайно білою й ніжною шкірою, характерною для народжених у змішаному шлюбі, поклав око підтоптаний хірург з відомої республіканської клініки. Він зняв коханці невелику квартиру, зворушливо обставив її м’якими кріслами й диванами, устелив килимами і навідувався сюди, коли дозволяло здоров’ячко, не вельми вимагаючи від красуні чистоти помислів і фізичної відданості в його відсутність. Дружини в нього вже не було, і критися доводилося всього лише від дітей і онуків, щоб вони не подумали, що нажите добро потрапить у спадок чужій людині. А ті й не хвилювалися — нехай собі бавиться, аби в дім всяке лайно не приводив. Так минуло мало не декілька років. Але все гарне колись кінчається. Згодом, коли вдівцю відпала потреба навіть бачити роздягнених молодух, Карина ненадовго потрапила в обійми молодика, з яким встигла зійтися на короткій нозі завдяки поблажливості дідуся. На той час молодий красень сам знаходився на утриманні кінозірки. Відомою акторкою він, звичайно, тяготився, і, щоб витримати таке собаче життя, зрідка спав з Кариною, мріючи про неї набагато частіше. А ось тепер зголосився тимчасово ділитися з нею своїми гіркими доходами, як з колегою, що потерпає від втрати «роботи».

— Крім тебе мені ніхто не потрібен, — зізнавався молодик. — Але треба ж якось заробляти гроші.

Карина й сама давно вже прозріла стосовно того, що вона не створена для шалених пригод. Отак би влаштуватися при комусь з солідним достатком і жити, не тужити.

— Якось неприродно, що ми двоє сидимо на шиї у терплячої жінки, — відповіла Карина. — Ти гадаєш, вона не здогадується, що ти їй зраджуєш зі мною?

— Тіпун тобі на язик! — марновірно закричав Каринин рятувальник. — Не дай Боже дізнається, тоді ми точно підемо на вокзал підробляти.

— Треба якнайшвидше знайти грошовитого дідуся, — тужливо поставила перед собою завдання Карина.

— Ти мрієш спекатися мене?

— Ні, мрію надійно влаштуватися з тобою.

Скоро по цьому Карині пощастило познайомитися на модній презентації мобільного Інтернету з успішним банкіром. І на певний час вона знову вдало влаштувалася, навіть ту ж саму квартирку зуміла за собою залишити.

Саме в цей час її брат Давид з лихом пополам закінчив школу і тинявся, не знаючи, де приткнутися. Вона не знайшла нічого ліпшого, як нахилити його до своєї діяльності, тому продумала одну дотепну операцію.

— Слухай, — сказала принагідно своєму молодому коханцю, з яким продовжувала підтримувати близькі стосунки, — кінчай зі своєю каргою. Мій спонсор нас обох прогодує. Я все влаштую.

Хлопець прикинув усі можливі плюси й мінуси такої оборудки, подумав, що знаменита акторка вже не довго триматиме при собі шанувальника і вирішив поки що поставили на Карину, а там, як Бог дасть. Він навіть не припускав, що ця ловка штучка здумала за його рахунок пристроїти свого брата. Просто він їй повірив.

— Шкода жінку, вона була доброю до мене, — зітхнув молодик на Каринину пропозицію. — Де і кого вона знайде, щоб мене замінити? Ти про це подбала?

— А тут і дбати нічого, — мугикнула Карина. — Я заради тебе рідного брата не пошкодую. Познайом їх, і можеш звалювати від неї.

Так Давид пішов «у велике життя», а молодик, який поступився йому своїм місцем, надалі залишився і без Карининої підтримки, і без «роботи». Зрозумівши, що у світі людей з заниженою соціальною відповідальністю не цінуються щирі почуття, він зник з Карининого горизонту назавжди. Щодо Давида, то Карина не переставала ним опікуватися, і час од часу знаходила йому то молодшу жінку, то заможнішу. Особливо вона старалася останніми роками, коли за віком уже не могла розраховувати на довготривалі стосунки з прихильником і мусила тинятися по готелях, пляжах і працювати «дівчиною за викликом».

Якось вона поверталася з літнього відпочинку, як завжди, поєднаного з роботою, у Москву, щоб там продовжити постійні стосунки з одним перспективним знайомим. Ці стосунки зав’язалися ще ранньої весни, коли притягальний чоловік мав відрядження до Києва, а потім з більшою чи меншою регулярністю підтримувалися до літа. Влітку він запросив Карину поїхати з ним на морський пляж, а там зробив їй пропозицію перейти на його утримання. І ось вона їхала подивитися, які умови для постійного проживання він їй забезпечить. В купе Карині трапилася молода дівчина, яка мріяла про столичне театральне училище. Наївні мрійниці — це ласий шматочок навіть для безталанного бейкала, у Карини ж і зовсім слинки покотилися. Ретельніше розпитування виявило, що дівиця везе з собою чимало грошей. Довелося найгрубішим чином грабувати її, забирати гроші разом з усім гамузом, бо вирішальний момент настав майже перед самою Москвою, і робити довгі ноги.

Справді, у юної ґави гаманець був добряче набитий банкнотами високого достоїнства, а головне — Карина взяла в неї абсолютно чисті, новенькі документи, які могли б їй знадобитися для дрібних шахрайств з банками. В крайньому разі їх можна було вигідно продати.

Звідки Карина могла знати, що не мине й року, як вона зустрінеться з цією цяцею знову, але та буде при такому повному шоколаді, що навіть не впізнає свою попутницю, яка її нещодавно до нитки обчистила?

Давиду несподівано подзвонила Карина. Здається, тоді теж був початок літа — вологого й прохолодного, як властиво північним широтам. Так вона розповідала… І чого йому згадуються сестрині байки? Невже того, що нова Грицькова дружина виявилася такою ж розбитною і жвавою, як його недавня подруга? Ех, як гарно йому жилося під її крильцем! Недарма кажуть, що жадібність фраєра згубила. Невже це нею навіяні оці спогади? І на душу лягло якесь незвичне зворушення… Чим воно викликане? Та вже ж не тим, що найнятий ним водій цієї ночі здуру згорів у своїй машині! Ні, от каліка — то погоджується зробити людині товариську послугу, то починає жадібнічати й невчасно торгуватися, то під макогона підставляється… Що йому залишалося, як не довершити зроблене Тетяною й не позбутися костолома, який збирався вимагати з нього гроші.

Він діяв обережно — свідків не було і слідів залишитися не повинно. А Грицько і Тетяна мовчатимуть, бо самі побили нещасного по потилиці й запроторили зв’язаним в багажник, до того ж вони збираються купити оцю машину майже задарма. Нащо їм розголос і всілякі неприємності? Та вони можуть і не здогадатися, що то згорів їхній нічний гість! Хіба що Тетяна, бо бовкнула наостанок таке, що в кінці кінців виявилося фатальним для загиблого. Ага, і не забудь оту купу м’язів з багажника вийняти, а то справді помре там, — сказала вона…

Годі, годі про це!

Коротше, діло було так: зателефонувала йому Карина й наказала все кидати і їхати до неї в Москву.

— Що сталося, чому така поспішність?

— Про все дізнаєшся на місці, — відповіла Карина.

В Москві вона розповіла про свою попутницю Люлю, про її пограбування і отриману в результаті цього здобич у вигляді грошей і годних для афер документів.

— Це було майже рік тому назад, — говорила Карина. — А на днях ми з моїм покровителем були в театрі на урядовому концерті. Зваж! Але нам дісталися місця десь у двадцятому ряду, а кого я там побачила в перших рядах?

— Неважко здогадатися, — буркнув Давид.

— Важко, бо там сидів сам Жорж Фінтіктіков!

— А хто це?

— Ех, темнота безпросвітна, — скуйовдила йому чуба Карина. — Та це ж всесвітньо відомий адвокат. За радянських часів він на декількох процесах захищав дисидентів, потім впав у немилість і певний час відсиджувався десь на периферії. З настанням перебудови емігрував. Нещодавно, однак, повернувся на Батьківщину, і тепер під його керівництвом молоді козлики готують матеріали для захисту Осмоловського. Усікаєш?

— Ні.

— Поряд з ним сиділа обкрадена мною Люля в діамантах і неймовірному наряді, і він з неї очей не спускав і пилинки здував. Ось так!

— Нехай. А для чого ти мене викликала?

— Як для чого? Я про все дізналася. Він не одружений, не має ні дружини, ні дітей. Це по-перше. Далі. В нього є тьма грошей, квартира на Тверській і розкішна вілла на Рубльовці. Не з останніх же копійок він усе це придбав! Це два. Нарешті третє — він старий і небезпечно хворий, а ця зараза доглядає його чи просто живе з ним. Коротше, втерлася в довіру, і є підозра, що при нагоді прихапає його добро в свої руки. Як ти гадаєш, їй потрібна опора у вигляді молодого, енергійного, приємного чоловіка?

— Це ти мене маєш на увазі? — підняв брови Давид, і Карина кивнула. — Як я з нею познайомлюся?

— Не хвилюйся, мій ненаглядний все влаштує, і тебе відрекомендують їй честь по честі. Ти тільки не підкачай!

Таким є жорстокий наш світ — солодкі фантазії збуваються рідко. Не збулися й ті Каринині мрії, які невідкладно поділив і Давид. Бо скоро, справді, Жорж Аполлонович зліг у постіль і більше не піднявся. Вік його був таким похилим, що бевкати щось про злочин з боку доглядальниці Люлі було смішно. Тим більше що доволі обґрунтовано припускалося — ще задовго до хвороби він все своє майно заповів… саме їй.

Дидик вперше зупинився вже під Києвом. Не соромлячись проїжджаючих машин і тих, хто в них знаходився, він влаштувався справляти малу нужду прямо біля відкритих дверей, повернувшись до машини, щоб не залишати її без нагляду. При цьому на нього пахнуло розігрітим зволоженим ґрунтом. Той дух був лоскотливо змішаним з пахощами трави й нехитрих придорожніх квітів. Змахнувши з холош пил і краплі рідини, які рикошетом відскочили від землі, Дидик зітхнув з глибоким полегшенням, пару разів присів, потім розвів руки й розім’яв кулаки. Після цього з милуванням оглядав околиці, доки не відчув, що у нього завурчало в череві, тоді він швидко скочив у машину й знову поїхав. Не їсти понад добу, то буркотітиме, — подумав він, хоч самого голоду так і не відчув.

Спогади повернулися. Тепер йому згадалося, якою він уперше побачив Люлю — змарнілою, розгубленою, майже безпомічною, якщо таке визначення взагалі можна застосувати до самостійної й вигадливої особи — але все на світі проникнуте відносністю. Видно, без страху й ризику ніяке добро людині не посилається, навіть по законному заповіту. І за Люлею тепер полювали різні шукачі пригод чи відверті кримінальники, що, до речі, ще раз свідчило на користь припущення про отриману спадщину. Вона не залишилася мешкати в квартирі Жоржа Аполлоновича, не відвідувала його віллу за Москвою, взагалі нічим з його майна не користувалася. Оселилася в готелі, мало виходила на люди.

Тепер познайомитися з нею по надійній рекомендації було не складно, і Давид цим скористався. Остаточно дівчина йому повірила, коли він запропонував їй все покинути й поїхати в Київ. Там вони провели декілька чудових років, упродовж яких Давид не знав ніяких клопотів — це було суцільне свято на тлі музеїв, театрів, подорожей по всьому світі. Навіть його баламутна сестра Карина не коцькала йому мізки, бо спромоглася влаштуватися на старість — вийти заміж за якогось наївного сільського роботягу. Але нехай би була щаслива, а інше — дрібниці. І Давид у кращих грузинських традиціях попіклувався, щоб вона відчула його плече і більш-менш ні в чому не мала потреби — подарував її чоловіку батьківську автівку, оцього майже нового «мерса».

Крах настав неждано-негадано.

Почалося з того, що Карина не витримала випробування сімейним життям і фактично пішла на вулицю. Давид страшенно хвилювався за неї — жінка в такому віці вже має зав’язати з пригодами і вести спокійний, забезпечений спосіб життя. Нехай не з чоловіком, а сама, але не крутитися під клієнтом, як дзиґа. Та її наче розум зрадив — все покинула і знову взялася за старе. Чи надовго? Що з нею далі буде? Що робити? Ці запитання ночами свердлили голову Давида, і він боявся, щоб вона не придумала заявитися до них з Люлею і зіпсувати йому всю музику. Важко сказати, що його непокоїло більше: невлаштованість сестри чи втрата через це останньої своєї опори, нехай удаваного тилу, за яким ховалося власне майбутнє. Мабуть, все разом.

Давид почав нервувати і квапитися: планиду він уже тримав у руках, тепер залишалося тільки добитися, щоб не випустити її. План був простим, як двічі два: спочатку женитися на Люлі, а потім для остаточної гарантії… законним чином успадкувати її добро. Тепер він усе дізнався про неї: що вона отримала від Жоржа Фінтіктікова, скільки, де, як, за що й інші подробиці.

Де він схибив, що насторожило Люлю? Спитати немає в кого. Може, вона сама, а може, хтось інший здогадався про його наміри — бо він же не без допомоги людей збирав цікаві йому відомості — і підказав їй. Хоч і намагався бути обережним, та не один він такий тямущий на світі. І цей, що нині вночі згорів, бач, бовкнув: «Не треба було замишляти проти неї злодійство». Паразит! Товаришував, дивився в очі, запобігав, намагався бути корисним, а про себе знав його страшну таємницю і помовчував, не інакше як чекав слушної години, щоб використати свої козирі й розпочати шантаж. Правильно, що він згорів.

Люля зникла напередодні їхнього від’їзду в Москву, де вони мали обвінчатися й зіграти весілля. Вона забрала з собою геть все, як колись Карина у неї в поїзді, хіба що особисті документи залишила. І як крізь землю провалилася. Давид останні заощадження потратив, щоб знайти втікачку, ошивався поблизу її нерухомості, ждав біля банків, які вона колись відвідувала, куди вчащала. Все марно. Дівчина просто розчинилася в повітрі.

І раптом в цю мить він ніби прозрів — зрозумів, що минулого не повернеш, і досить її шукати, адже вона втекла не для жарту. Вона просто назавжди покинула його! Оце він продасть машину і на ці гроші спробує влаштувати своє майбутнє. Звичайно, знову за рахунок якоїсь жінки, але тепер шукатиме саме стареньку і сумлінно доглядатиме її до смерті, щоб чесно і без тривог заробити спадок і забезпечити себе на останні роки. Ах, як недоречно розтривожила його ота Грицькова дружина — рішуча, смілива, незалежна, нагадавши про всі його втрати… Біля такої і він не заперечував би пригрітися. Везе ж різним бовдурам!

З цими думками Дидик в’їхав у Київ, остаточно струсивши з себе бруд пережитого. Він ще раз зітхнув, ніби очищав глибинне єство не тільки від використаного повітря, а й від перегорілих жадань, непередбачливих сподівань і колишніх невивірених, приспішених думок про майбутнє.

А тут розквітав жасмин, та тільки його тонкі пахощі розчинялися в смороді великого міста, ніким не зауважені. Чи не так все починалося й у нього?

6


Тетяна знову відвідала Ю-Банк. З орендованого сейфа дістала жовту валізку, яка залишалася стояти порожньою біля залишеної про всяк випадок купки грошей, і вийшла з нею у місто. На найближчому перехресті вгледіла кіоск з газетами, без певних намірів зупинилася поряд. До поїзда на Київ ще був час, і вона не знала, як його згайнувати. Почала розглядати вітрини, загиджені жовтою пресою в прямому й переносному сенсі. Молоде личко у вікні здавалося б тут випадковим і різало б зір кричущою невідповідністю своєї свіжості й навколишнього сміття, якби в зубах того личка не стирчала сигаретина, сходячи на дим. А відтак все відповідало одне одному — тут підібралося сміття до сміття, навколо і всередині. Повний фанк, як того й прагнуть прогресисти! Щоправда, той стиль сам уже став банально всюдисущим і нецікавим, як одноманітна текстура, тобто, сталося діалектичне перетворення fusion-ідеї в confusion-факт. І креативникам, котрі замість мотору мають пір’я, знову доводиться уживати заходів, щоб виділятися на його тлі. Тлум фанкайзерів — це однаково тлум, вже не кажучи про збіговисько тих, хто маскується під них, просто безтямно переймає чужу зовнішність, виявляючи несмак. Несмак призводить до самогубства — непомітного, з отаким безневинним димком, дещо елегійним, як на сучасний манер.

Щось заворушилося в найближчому живоплоті, який невисокою прозорою стіною відгороджував тротуар від проїзної частини. Тетяна оглянулася, чекаючи побачити бродячого песика, який потягувався у подрімуванні на осонні, чи кицьку під час полювання на горобців. Але там, винирнувши з люка зливного колодязя через решітку з вибитими вічками, сидів нахабний пацюк — рижий, як іржава залізяка.

— О, прийшов! — по-приятельськи відреагувала на нього кіоскерка. — Це ти сьогодні ранувато, я ще не обідала.

І кинула в той бік тліючий недопалок, бридка тварина сахнулася від вонючого пригощення, резонно розцінивши його як знущання над живою істотою, покосилася на дівчину злопам’ятним оком, затим неквапом сховалася під землею.

Тетяна про себе хмикнула — з усього було видно, що донедавна вздовж брівки росли дерева і влітку давали гарний затінок, а нещодавно їх викорчували, тротуар обмежили й за рахунок нього розширили проїзну частину. Все правильно, машин стало більше, а людей менше, треба перерозподілити площу під їхні потоки. Але вона уявляла, як зубожіло місто без зелених гігантів, наче з нього душу витягли! Беззаперечно, воно втратило різноманітність абрисів і кольорів. Тепер на суцільному сірому тлі каменю, де майже не розрізнялися жалюгідні намагання будівель виділитися за рахунок архітектурних вишукань, проступали вади й недоліки, тріщини й похилені чи видуті місця, облуплені стіни, вивалена штукатурка оздоб — все, побите часом чи неякісно, нашвидкуруч зроблене.

Наче вторуючи тому відчуттю занепаду з олживим нальотом розквіту, яке накотило на Тетяну, з похмурого неба враз закапав дощ, гучно барабанячи по пластиковій поверхні кіоску, і вона поспішила сховатися під його козирок.

— Бажаєте щось купити? — тут же зачепила її сумлінна розповсюджувачка друкованого слова. — Я бачу, ви серйозна людина, для таких у нас є навіть «Литературная газета» і газета «2000».

Тетяна здивовано глянула на дівчину, але вирішила промовчати, лише посміхнулася і про себе з задоволенням відмітила, що та — не така вже й безнадійна людина.

Хвилин через десять під ногами зробилося зовсім мокро, а в зливний люк спрямувалися струмочки брудної води з білою піною на поверхні. Рідкі дерева, які ще подекуди вціліли, дружно гнулися під поривами вітру й скидали з себе то зів’ялий цвіт, то слабке й пожовтіле від народження листя, то клапті мокрої вати, яку нещодавно розметали довкола квітучі тополі, оповивши нею все, що можна. На небі пливли безформні купи хмар, а нижче під ними з криком і гамором гойдалися пташині зграї.

— Я шукаю останній випуск «Київських відомостей», — раптом сказала Тетяна, піддавшись якомусь імпульсу, зродженому в ній словами продавщиці. — Тільки мені треба п’ятдесят екземплярів.

Вона назвала першу-ліпшу газету, яка, на її думку, має тут користуватися найбільшим попитом, щоб у кіоску виявилася достатня кількість примірників.

— Не проблема, — зраділа дівчина вигідному покупцеві, дістаючи звідкись з-під прилавка купу газет. — А для чого так багато?

— Тут надруковано першу статтю мого однокласника, я хочу зробити приємність і подарувати її на пам’ять всім нашим спільним друзям.

— Розумію, — посміхнулася дівчина. — Республіканське видання, це так почесно і цікаво!

— Дякую, — щиро промовила Тетяна.

Вона взяла з рук кіоскерки газети, дбайливо наповнила ними свою валізу, потримала її у витягнутій руці навісу, пересвідчуючись чи вона достатньо важка і, переконавшись, що вага якраз їй підійде, вийшла з-під козирка.

З неба ще накрапувало, але вже можна було обійтися без парасольки. Не дивлячись, що срібний гребінець дощу прочесав простір від хмар до землі всього лише за чверть години, повітря зробилося чистим і запашним.

В невловимо коротку мить, що трапилася біля кіоску, Тетяна виважила і прийняла якесь одній їй відоме рішення. Безперечно, воно визрівало в ній ще до цього, причому довго й напружено, а з’явилося зненацька і в надто неочікуваному місці. Разом з ним прийшло полегшення, розлившись по обличчю виразом безтурботного споглядання. Вже не дбаючи більше про завтрашні клопоти — все має вийти, вона досить тонко розрахувала засоби впливу на психіку колишнього Грицькового свояка, — дівчина крокувала вниз проспектом імені Карла Маркса, поглядаючи по боках і відмічаючи зміни, що розгорталися на її очах — місто всерйоз готувалося до чемпіонату Європи по футболу 2012 року. Щоправда, з гіркістю зазначила Тетяна, в усьому цьому будівничому розгардіяші переважав комерційний, а не державний розрахунок — бажання вхопити прибуток зразу й великим шматком, а далі хоч вовк траву не їж. Бо у монстрах, що зводилися, складно було помітити єдиний стиль і наміри щодо їх використання у більш далекому майбутньому.

Неквапом Тетяна дійшла до центрального телеграфу і там замовила розмову з Києвом, подавши телефоністці записаний на клаптику номер потрібного їй абонента. Чекати довелося не довго — Давид, на подивування, виявився вдома. Ну звісно — в нього ж грошей немає на гульбу.

— Це я, — багатозначним тоном проказала вона, коли Давид підняв слухавку. Його замішання й німота сподобалися їй, саме цього вона й добивалася. А коли закріпила в його мізках потрібне їй враження, додала: — Тетяна. У мене трапилися невеликі зміни і…

— Як? — розгубився ще не оговтаний від перших її слів Давид. — Ти ж обіцяла приїхати, щоб купити машину!

— Звичайно, — заспокоїла його співрозмовниця. — Тільки я приїду не поїздом. Дзвоню для того, щоб ти не хвилювався, а ще щоб перенести нашу зустріч на інший час. Місце нехай залишається тим самим.

— Який іще інший час? Ти й так пізно приїжджаєш, а нам треба встигнути до кінця робочого дня. У нас нотаріуси працюють до шести.

— Встигнемо.

— Раптом треба буде щось переробляти, чимсь наш договір доповнювати, щось передруковувати? Нервуйся потім.

— Все буде гаразд. Ти не дослухав, я пропоную перенести зустріч на дві години раніше, ніж ми домовлялися. То як, підходить?

— А, раніше, — в трубці почулося, що чоловік з полегшенням зітхнув. — Підходить, раз так треба.

Київ зустрів Тетяну ласкаво. Промені вранішнього сонця ледве торкалися її шкіри, і вона, здавалося, саме їм весь час непомітно посміхалася. З тим блаженним настроєм, зійшовши з поїзда, відразу зайшла у відділ транспортної міліції, розташований на вокзалі.

7


За відвідувачкою зачинилися двері, і полковник Андріїв Зіновій Іванович, начальник транспортного відділу міліції, ще раз задоволено стукнув долонею по столу, як те роблять люди, вдало підготувавшись до останнього етапу відповідальної роботи. Ось так, мовляв, діло — в шляпі. Затим натиснув на кнопку прямого зв’язку з черговим по відділу.

— Знайди мені когось із патруля! — наказав бадьорим голосом. — Хто там у нас сьогодні за старшого?

— Лейтенанти Петро Сирицький і Дмитро Левчук. Кого з них?

— Давай Левчука.

Переляканий лейтенант Левчук з’явився за чверть години, він прискорено дихав, що не могло не сподобатися пану полковнику — спішив, значить, поважає начальство.

— У тебе є шанс затримати підозрюваного в скоєнні вбивства, — відкидаючи офіційний тон, сказав Зіновій Іванович. — Щоправда, сам злочин стався не по нашій лінії, але й це зарахується нам в актив. Останнім часом твої особисті показники пішли вниз, знаєш про це?

— Знаю, — похилив голову лейтенант Левчук.

— Візьми двох сержантів і відправляйся на привокзальну площу.

Далі пан полковник дав чіткі інструкції щодо вибраної диспозиції, об’єкту спостереження, часу початку операції і тих, за ким треба спостерігати і кого треба затримати.

— Тільки не переплутай: спостерігаєте за дівчиною, а щойно до неї наблизиться чоловік, який забиратиме валізу, відразу берете його під білі ручки. Дійте рішуче, намагайтеся провести затримання притьмом, поки чоловік не чекає на це і не готовий до опору. Ясно?

— Так точно!

— Дій.

Дівчину, яка крутилася біля стенду «Їх розшукує міліція», схожу на описану паном полковником, лейтенант Левчук помітив зразу. Ось вона поглянула на годинника, поправила зачіску і знову обома руками взялася за ручку валізи, тримаючи її перед собою. За звичкою вона час од часу постукувала по ній коліньми. На п’ятачку діаметром метри в три поблизу неї нікого не було, і не дивно — тепер так багато розшукується злочинців, що пересічні громадяни втратили до цієї інформації цікавість. Он біля стенду «Допоможіть знайти дітей» постійно товчуться люди, чоловіки три-чотири щонайменше, а тут ні. Це добре, ніщо не закриватиме перспективу.

— Он, он той мужик, котрий убивця! — гучно прошипів один з сержантів, шарпаючи лейтенанта за рукав. — Он він від трамвайної зупинки до неї підбирається.

— Тихо!

Чоловік, з яким дівчина повинна була зустрітися чи передати йому валізу, справді поводився дивно, він ніби спостерігав за нею, намагався упевнитись, що це та сама дівчина, котра йому потрібна. Чому все відбувається не так, як має бути? Полковник казав, що суб’єкт їхньої цікавості добре знає дівчину і зустріч з нею обіцяє йому приємні наслідки. А тут з його боку проявлялася якась підозра чи невпевненість.

Лейтенант перевів погляд на дівчину. Вона так само стояла обличчям до стенду, вчепившись у валізу обома руками, але тепер тримала її ззаду. Проте… Вона якось дивно підняла плечі. Ага, шкірою відчула, що чоловік знаходиться десь неподалік. Точно, вона знає, що він розглядає її! Чого тоді тягне й не повертається до площі обличчям, щоб він її скоріше впізнав? Невже боїться цієї зустрічі? Чого тоді погоджувалася на неї? Цього полковник не сказав. Гаразд. Е, ні, голубка вимотує нерви з мужика. Гляньте, як раптом змінилась її поза: вона відставила одну ніжку вбік, валізу переклала в ліву руку, а правою почала щось діставати з кишені. О, гребінець. Дівчина підійшла до того місця, де вона краще відбивалася в склі стенду, подивилася туди як у люстро, почала поправляти зачіску. Демонструє безтурботність, показує, що їй байдуже і всю увагу зосередила на своїй зовнішності. Навмисне зайняла нестійку позу, з якої незручно пускатися в біг, зате легко можна втратити рівновагу й упасти. Та вона провокує чоловіка на напад! Переконливо у неї виходить, гарно. От аферистка!

Тим часом чоловік трохи освоївся чи заспокоївся, він скинув з себе напругу і тепер просто виважував, що робити далі. Так, значить, він її впізнав і зараз ітиме на контакт. А чого оглядається? Чоловік, справді, почав роздивлятися навсібіч. Може, він прийшов не сам? Так дівчина запевняла, що він нізащо не приведе з собою ще когось, — це не в його інтересах. Мало-помалу лейтенант зрозумів, що чоловік готує шляхи відходу після призначеної зустрічі. Чого це?

Нарешті чоловік теж поглянув на годинника і пішов уперед. Тільки що це? Рушивши скорим кроком, чоловік почав набирати темп.

— Увага! — скомандував лейтенант, відчувши, що той, за ким вони спостерігали, придумав щось несподіване.

А чоловік тим часом перейшов на біг. Він вже мчав як олімпійський чемпіон, описуючи дугу й заходячи до дівчини збоку. Все зрозуміло, йому потрібен простір, щоб не втрачати швидкість, бо спинятися біля дівчини він не збирається.

— Вперед! — скомандував лейтенант і першим побіг до стенду з фотографіями злочинців.

Тим часом чоловік, за яким вони пильнували, притьмом вихопив валізу з рук дівчини й побіг далі, описуючи дугу. Відстань між групою затримки й втікачем складала не більше десятка метрів, але той давив стометрівку, як Борзов у розквіті своїх літ. Лейтенант зрозумів, що змагання з бігу програє і задув у міліцейський свисток.

— Стій! — закричав він. — Стрілятиму!!

І втікач припустив ще дужче, бо зліва попереду себе побачив трамвай, який ішов на зупинку, розташовану біля вокзалу. Хтозна, що вирішив зробити втікач: чи скочити на той трамвай, чи перебігти перед ним колію, щоб відрізати від себе хвіст хоч на декілька миттєвостей. В будь-якому разі цей маневр збивав темп переслідувачів і давав чоловіку з украденою валізою перевагу.

Лейтенант продовжував дути в свисток.

— Тримай злодія! — закричав він, бачачи, що без допомоги оточуючих завдання полковника не виконає.

Звук міліцейського свистка зробив свою справу, і на події, що розгорталися в саму заюрмлену пору дня, люди звернули увагу. Ось навперейми втікачу кинувся хлопець з розставленими руками, наче він грав у «сліпого Панаса» — з зав’язаними очима ловив товаришів по грі. Та не встиг несподіваний помічник наблизитися до втікача, як той сахнувся од нього вбік, спотикнувся об бордюр між проїзною частиною й тротуаром, від чого різко поточився, нагнувши голову вперед. І тут інерція зробила своє діло — кинула його прямо під колеса трамвая, який у цю мить виходив з повороту і тільки збирався гальмувати перед зупинкою. Це сталося так стрімко й неочікувано, що оточуючі навіть ахнути не встигли. Дзвінок трамвая пролунав уже після події, коли навкруги запанувала невластива тлуму тиша. Винуватець переполоху залишився десь під колесами, а на виду очевидцям різала очі широка смужка крові, безпомильно свідчачи про його смерть.

Про валізу, яка, очевидно, й була об'єктом крадіжки, згадали не зразу. А вона, відкинута далеко від колії, загубилася в серед рослин на квітниковій клумбі. Користуючись сум’яттям, що запанувало навкруги, її тихо підібрали хлопчаки, про яких важко сказати щось певне: чи були вони бродяжками, чи просто неслухами, які не сиділи вдома ні за які пряники.

Дівчини, у якої чоловік вирвав з рук валізу, ніхто більше не бачив, видно, з переляку вона забігла так, що й собака слід не взяв би. Зрештою, її ніхто й не збирався шукати через нещасний випадок зі злочинцем. Та про неї просто забули!




Розділ 7


1


Грицько вийшов з машини, здолав три сходинки, що вели у двір до Огнєвих, і відчинив хвіртку. Тетяна чекати не стала — й собі подалася слідом. Після повернення з Києва вона не відставала від чоловіка ні на крок, якщо не враховувати, звичайно, його роботи, наче була зв’язана з ним однією мотузкою.

Борис Павлович, який їх сюди привіз на своїх стареньких «Жигулях», спочатку хотів залишитися в машині й почекати, поки вони там домовляться з травницею про свої справи, а коли забачив, як ті люди, як він зрозумів з розповідей — біжинці, гарно влаштувалися в покинутому будинку, не стримав цікавості і також пішов у двір.

Грицько ввійшов у хату без стукоту, як свій, відкинувши важкі портьєри, що поверх москітної сітки прикривали вхід у веранду, яка завдяки розміру влітку служила також кухнею і їдальнею. Любов Петрівна якраз готувала сніданок.

— Проходьте, — запросила гостей. — Ви знову потрапили на мій вихідний.

— Я навмисне так підбирав день, — зізнався Грицько. — Пробачте. Але хочу, щоб ви не квапились, оглядаючи мою дружину.

— А де вона? — запитала хазяйка. — Чого не заходить?

— На вулиці залишилася, — буркнув Грицько. — Зараз.

Він виглянув надвір і побачив, що Тетяна з Борисом Павловичем влаштувалися на ослоні в холодку. Вони з цікавістю оглядали садибу й обговорювали бачене. Грицько мовчки махнув Тетяні рукою, щоб вона зайшла в хату. Та ніяково переступила поріг, і було незрозуміло, чи вона соромиться, хоч останнім часом довела, що є доволі розбитною, чи не дуже вірить у здібності цієї жінки, і тільки на догоду чоловікові за його увагу до неї вирішила приїхати сюди. А може, просто по-жіночому ніяковіє від своїх червоних попруг, що облямували обличчя.

Любов Петрівна на мить відірвалася від приготування їжі й пильно подивилася на хвору, яку їй послано було лікувати. Потім прискорила рухи, заметушилася, вправно прибираючи зі столу лушпиння з овочів і використане кухонне начиння.

— Будь ласка, посидьте у дворі, — раптом запропонувала вона. — Зараз я закінчу, нагодую чоловіка і вийду до вас.

— Ми поки що прогуляємося до берега, — попередив Грицько.

Утрьох приїжджі вийшли з двору й попрямували в бік Дніпра. Борис Павлович оком дбайливого господаря оглядав покинуті садиби й зітхав, похитуючи головою.

— Такі городи пропадають, ось біля цієї хати соток двадцять буде, — бідкався він. — І полив пристосувати недовго. Чого ж люди з’їхали звідси?

— Звісно, чого, бо роботи тут немає, — сказав Грицько.

— Так продали б, передали в інші руки! Хіба можна землю без догляду залишати? Це непрощенний гріх, однаково, що малу дитину покинути напризволяще. Ой, — застогнав він, — душенька моя не витримує такої розрухи. Хто оце все робить, хто нищить нас?

— Щось ця жінка дуже молода як для бабки, — зазначила між тим Тетяна, скосивши погляд на Бориса Павловича, і було видно, що вона навмисне перевела розмову на інше, щоб оцей славний чоловік не побивався. — Може, повернемося? Там у тітки-травниці можна на патіо посидіти. А то ще нас тут собаки порвуть.

— У нас патіо називають господарчими двориками, — поправив дружину Грицько. — І пускати туди чужих не заведено.

Борис Павлович зрозумів тактовність і чуйність Тетяни. Він спочатку примовк, а потім запропонував:

— Ви, справді, повертайтеся назад, щоб тітка на вас не чекала. А я ще поброджу тут, — він з удячністю глянув на Тетяну: — Ти не хвилюйся, це добре, що вона молоденька. Значить, грамотна, не втомлена од життя, енергійна.

Раптом закувала зозуля — он вона пролетіла низько над землею. Борис Павлович зупинився, підняв голову й провів її поглядом. Всі його рухи були такими природними і звичайними, що, не знаючи чому, Тетяна перейнялася симпатією до нього — зрештою, може, якраз тому, що він у всьому був живим і щирим, а не лукавим чоловіком, яких тепер розвелося багато. Ось вболіває за землею, розуміючи, звичайно, що ті втікачі від безробіття покинули не просто клаптик суші, а оголили частину Батьківщини, ніби втекли з чергування на її кордонах.

Тетяна озирнулася в бік Дніпра, куди вони збиралися піти, а не пішли. Вздовж вулиці, аж вниз до берега з обох боків тяглися живоплоти, тільки зрідка де доглянуті, а то здебільшого перетворені на суцільні зелені стіни. Деінде за ними в глибині стояли незруйновані хати — з-за дерев виглядали верхівки дахів. Поза городами тієї шеренги будівель, де стояла хата Огнєвих, прямо від колишнього причалу, також тепер покинутого, вилася доріжка, а від неї були протоптані стежки у жилі двори. На протилежному боці вулиці за городами виднівся схил у невеличкий видолинок, де, очевидно, протікає мілка притока Дніпра. Той схил весь поріс густим підліском, хоч ще вгадувалося, що колись тут був луг і пасовисько для домашньої худоби.

Грицько спостерігав за дружиною, не заважаючи їй відпочивати від важких вражень, яких останнім часом чомусь не меншало. Вона тільки вчора ввечері повернулася з поїздки і не встигла нічого йому розповісти, а він не хотів розпитувати — бачив, що у неї не кращий для того настрій.

Вчора й позавчора тут ішли рясні дощі, а цей день обіцяв бути сонячним і спекотним, благо, що від води повівав свіжий вітерець. Земля залишалася ще вологою, тому стежки, по яких вони ходили, здавалися прибраними й виметеними.

— Як ти, не втомилася? — порушив мовчання Грицько, коли вони з Тетяною залишилися вдвох.

— Взагалі чи саме зараз? — засміялася дівчина.

— Ти мовчиш, а я не знаю, що й думати, — буркнув Грицько. — У нас же були якісь плани. Ти, здається, збиралася купувати машину, потім ми хотіли їхати на море. То як тепер, щось міняється чи ні?

— Все у нас, Гришо, чудово, — з цими словами Тетяна взяла його за руку. — Плани наші ніщо не порушить. Я ось поговорю з твоєю цілителькою, а потім найближчими днями ми поїдемо й купимо нову машину — я заходила в банк і домовилася про кредит. Та трохи заощаджень у мене є. Зрештою, можна мою хату продати. На якусь «шевролє», гадаю, вистачить.

— А як же Давид?

— Твого Давида… — вона не готова була сказати чоловікові правду, але не знала, як і чим її замінити. — Гришо, Давид загинув. Це сталося на моїх очах.

— Як!? — ойкнув Грицько.

— Він ішов на зустріч зі мною, очевидно, хвилювався і квапився. Йому залишалося перейти трамвайну колію. Але він не побачив зустрічного трамвая, який виходив з-за повороту, і потрапив під нього. Це було жахливо.

— Ти казала, що збираєшся його знейтралізувати…

— Так, я хотіла посадити його в каталажку. Не хвилюйся, його було за що гарненько провчити. Чи ти так не вважаєш?

— Він був не ангел, ти права, — погодився Грицько, все ще не отямившись від страшної звістки.

— Далеко не ангел, не сумнівайся, я дещо про нього взнала. Але тепер про це немає сенсу говорити. Нехай спочиває на тім світі.

Грицько перехрестився, щось нечутно прошепотівши.

— У мене, якщо дозволиш, на твою хату є інші плани, — раптом сказав Грицько.

— Навіть так?

— Я сказав, якщо дозволиш.

— Кардинальні?

— Не надто. Нехай поки що стоїть, вона їсти не просить. А пізніше я тобі скажу про свої плани.

Любов Петрівна вже ждала своїх пацієнтів. Поряд з нею на лаві сидів Ігор Свиридович. Зараз він був без окулярів і мав вигляд людини, яка чудово бачить, хіба що трохи незвичним було те, що він на всілякі звуки повертав голову не як зрячі, А я к глухі — спрямовуючи в той бік вухо. Його очі виявилися чудовими — були великими й мали на рідкість чистий темно-синій колір.

Поряд з господарями вже стояло три стільці, приготовлені для гостей.

Огляд хворої продовжувався недовго. Потім була розмова, в якій згадувалася автоаварія й операції, перенесені Тетяною після неї.

— Чим тебе лікували? — запитала Любов Петрівна, і Тетяна подала їй папірець, куди ретельно записала назви ліків, якими лікувалася в стаціонарі. Жінка прочитала й підняла на Тетяну очі: — А твій чоловік казав, що ти до цього робила ще й пластичну операцію. Як вона протікала, без ускладнень?

Тетяна невдоволено нахмурилася — от не змовчав її старанний Грицько. Але він надає таке велике значення тій операції, бо вважає себе її винуватцем. О, відзначила Тетяна, подивившись в його бік, — знову нашорошив вушка.

— Я про неї й думати забула. Там все було гаразд.

— Не було отаких рубців?

— Ні, звичайно. Мені ж тоді не здирали шкіру торцем труби, а акуратно різали скальпелем, — Тетяна засміялася. — Якщо ви мені допоможете, то я більше не робитиму операцій. А в іншому разі буду змушена ще раз звертатися до хірургів.

— Ходімо, подивишся наше господарство, — раптом запропонувала хазяйка. — Я, доню, не чародійка, — зітхнула Любов Петрівна, коли вони вже стояли на городі і роздивлялися овочеві грядки. — І чим можу тобі допомогти? Ось чим: зараз твої рани ще не загоїлися, вони тільки затяглися на шкірі. Я залікую тобі їх на всю глибину, зміцню імунітет, проведу превентивне протиалергійне лікування, нормалізую тиск. Ну і якщо є проблеми з нервами, то допоможу заспокоїтися. Підходить? Психіка, бачу, в тебе нормальна.

— Та в мене й з нервами все гаразд, — засміялася Тетяна. — А як довго ми лікуватимемося? І де?

— Я така, щоб забрати тебе до себе тижнів на два. Зможеш? Ми тобі виділимо окрему кімнату.

— У мене медовий місяць…

— О, поздоровляю! Тоді що ж… Ну, приїжджатимеш до мене через день на процедури, а ліки для пиття робитимеш сама, я дам тобі трав’яні суміші, навчу готувати з них відвари. Таке підходить? Тільки при такому режимі лікуватися доведеться вдвічі довше.

— Підходить! — погодилася Тетяна.

— Але ліквідувати червоні попруги нам консервативними методами навряд чи вдасться. Чого ми зможемо досягти? Багато чого — ми їх значно пом’якшимо. Та на вигляд вони залишаться такими самими надзвичайно широкими й об’ємними. Якщо ти заклопотана цим, то тобі все рівно доведеться їхати до пластичних хірургів.

— Поїду, я на пізню осінь вже домовилася, — вона розвела руками й всім корпусом повернулася з одного боку на інший, ніби охоплюючи навколишній простір. — Коли ви сама-одна встигаєте ще й за городом доглядати? Тут так багато роботи!

— Навички виручають. Ох, доню, на волі ніяка робота не страшна. Мені б тільки чоловіка підняти. Так хочеться, щоб він ще світу побачив!

Тетяна відмітила оте «на волі», яке їй різонуло слух, але розпитувати далі утрималася. Їй чомусь дуже подобалася ця жінка — доволі інтелігентна, грамотна, акуратна, м’яка в розмові, роботяща. І мужня. Може, через те, що й у Тетяни тих рис було трохи в характері, здалося, що вона її добре знає, просто вони довго не бачилися.

— Грицько казав, що вашому чоловіку допомогла б операція?

— Так, у нього, на щастя, очний нерв живий, потрібна лише невелика операція на кришталику. Головна трудність навіть не в грошах. Але як я сама з ним знайду, куди їхати, як і чим їхати? Вся організація цього діла мені здається непідйомною справою. Хоч, правда, якщо рахувати з попутними витратами, для нас це поки що з області мрій.

— Авантюрники більше не навідуються? — запитала Тетяна, пригадавши про пригоди, пережиті цими людьми разом з Грицьком.

— Спасибі вашому чоловіку, виручив, — сказала Любов Петрівна. — Ось я вам молодої цибульки на салат вирву і щавлю на зелений борщ. Візьмете? Вам потрібні вітаміни.

— Це так слушно, — відгукнулася Тетяна. — Спасибі. Ви знаєте, я восени, як вже казала вам, буду в Москві, то заодно взнаю для вашого чоловіка про гарну офтальмологічну клініку. Чи ви вже визначилися з лікарнею?

— Ні, — махнула рукою жінка. — Яке там? Я тільки гроші збираю.

З пучком молодої зелені жінки знову повернулися у двір. Поки їх не було, Борис Павлович прийшов з прогулянки до Дніпра, і зараз тут кипіла розмова про політику.

— Європейський суд з прав людини в Страсбурзі зобов’язав Росію виплатити компенсацію родичам людей, котрі пропали й загинули в Чечні в період 2001–2002 років, — обурливо говорив Грицько. — А чого тоді той самий розумний суд не зобов’яже повернути гроші тим росіянам, яких чеченці брали в заручники й викачували викупи з їхніх рідних? Що це за однобока справедливість? От я цього не розумію.

— Тим більше, і це тепер уже всі знають, що до цього бізнесу мав безпосереднє відношення горезвісний Березовський, — сказав Борис Павлович. — Знають і його поплічників з чеченських бойовиків. То нехай на додаток ще сплатить моральні збитки.

— Ой, там були не тільки моральні збитки, — тихо додав Ігор Свиридович. — Добре, що ви не знаєте, але можете мені повірити: ті люди, котрі повернулися з чеченського ув’язнення, назавжди втратили здоров’я, як і дехто з їхніх рідних.

— Ага, — гарячився далі Грицько. — У першому випадку, який розглянув Страсбурзький суд, ішлося про чеченську жінку, що пропала в 2000 році в Грозному. В лютому 2001 року її тіло знайшли в масовому похованні. Експертиза встановила, що смерть жінки наступила в результаті черепних травм, нанесених тупим предметом.

— Хто це переривав усі могили й масові поховання, щоб знайти її? Такого не могло бути! Значить, хтось конкретно знав, де вона похована, і підказав місце пошуку, — сказав Борис Павлович. — Шукали ті, хто бив її тупим предметом.

— Атож. Звичайна підстава, — зітхнув Ігор Свиридович. — Її навмисне вбили, щоб потім здійняти ґвалт. Відомий ще з старозавітних часів прийом.

— Європейський суд вважає, що відповідальність за смерть цієї жінки лежить на російській владі, і тому Росія зобов'язана виплатити її родичам 70 тисяч євро, — продовжував Грицько.

— А що я казав? — підскочив Ігор Свиридович. — Хто вбив, за що — це страсбурзьким справедливцям байдуже. Винувата Росія і все. Хіба це не двійні стандарти?

— У сорок третьому році німці прийшли в двір до батьків моєї дружини і на очах багатьох свідків убили її дідуся, а також батька й матір. Це були старі люди, цілком мирні, — відхилився від теми Борис Павлович. — На той час наша територія знаходилася під німецькою окупацією, тобто під владою Германії. І що? Германія хоч якось відповіла за це?

— Я скажу більше, — доповнив цю думку Грицько. — Тим, хто звідав німецького рабства, тепер німці заплатили гроші. Як кажуть, хоч пізно, зате справедливо. А осиротілим дітям мирних жителів, яких німці замордували в окупації через ненависть до слов’ян, нічим не компенсували втрату батьків. Адже тут повна аналогія ситуацій! Чим же наші діти гірші від чеченців? Чому наші втрати свого часу зігнорували, а чеченські нині — примушують оплачувати?

— Так і обставини подій ніхто ж не розглядав! — підказав Борис Павлович. — Може, справді, знайдену в спільній могилі жінку вбили самі терористи. Як згадати про Гонгадзе чи Ганну Політковську, то дуже на те схоже.

— А ось ще краще, — продовжував Грицько. — Якась чеченка подала позов про зникнення в 2000–2002 роках сина і чоловіка. По цій справі Страсбурзький суд також виніс рішення про відповідальність Росії за можливу — зважте, всього лише можливу — загибель сина й тимчасове незаконне ув’язнення його батька представниками влади й ухвалив виплатити тій жінці 90 тисяч євро. Далі, в липні той суд виніс постанову про відповідальність російської влади за порушення права на життя молодого чеченця Хаджимурата Яндиєва. Хто такий, що за герой, чому ним опікується такий високий орган, звідки саме про нього стало відомо на тлі багатьох втрат? Одні запитання.

— Не одні запитання, — заперечив Ігор Свиридович. — Є й відповіді: це заздалегідь заплановані жертви, як Старовойтова, Холод, Політковська, яку ви тут згадували. Цих заангажованих ворогами Росії безпринципних людей пустили на гарматне м’ясо ті, кому вони служили. Заради провокації. Так само тепер позбавляються від своїх чеченських інформаторів чи провокаторів, та ще й таким чином все повертають, щоб вичавити навіть з цієї розправи додатковий зиск— політичний.

Цікаво, що всі троє мужчин виявилися однодумцями, але сповіщали одне одному свої думки експресивно, з криком, з жестикуляцією, підскакуючи зі стільців. Як не дивно, сліпий Ігор Свиридович добре знав справи не тільки у власній державі, але й у Росії, особливо що стосувалося військових конфліктів на Кавказі. Якщо Грицько й Борис Павлович отримували інформацію з газет і передач телебачення і в їхніх судженнях переважав схоластичний момент, то в свідченнях Ігоря Свиридовича відчувався ґрунтовний практичний досвід. Він чітко пам’ятав найдрібніші конфлікти, що сталися в тому регіоні навіть не тепер, а ще раніше, знав прізвища посадових осіб, як військових, так і місцевої влади. Взагалі, коли людина, як кажуть, знаходиться в матеріалі, то важко сказати, з чого саме це відчувається.

— …звинувачують Євгена Кульмана, — чувся далі голос Ігоря Свиридовича. — А за що? Насправді ніякого наказу про розстріл він не віддавав, як і не отримував. А стріляли його… словом, ті, хто допомагав йому вже на місці. А якщо сказати точніше, то звільнені ним раби розправилися зі своїми мучителями, які кинулися втікати, дізнавшись, що їхню діяльність розкрито. Тому Кульман не повинен і не може бути визнаний винним по карному звинуваченню, і не тільки тому що в частині першій 42-ї статті Кримінального Кодексу РФ написано: «Не є злочином заподіяння шкоди … особою, котра діє, виконуючи обов'язковий для неї наказ». А взагалі, він і його безпосередні підлеглі принципово не мають відношення до цих вбитих.

— А як він там опинився зі своїми людьми? — мимохідь запитав Грицько.

— Дуже просто. Стало відомо, що там проходитиме загін бойовиків з метою вчинення злодійського нападу. І йому надійшов наказ про виконання військової операції. Тобто йому наказали розташуватися на шляхах пересування супротивника з метою його знищення, захоплення в полон і таке інше. Наказ було виконано. Засідку влаштували на окраїні села Дай, при дорозі, по якій регулярно пересувався транспорт. По-перше, їжаку зрозуміло, що виконання подібного наказу передбачало виникнення можливих жертв. У результаті була зупинена цивільна машина, пасажирів якої згодом знайшли вбитими. Бачите, спецназівцям, щойно висадженим з гелікоптера в далекий гірський Шатойський район, цей регіон Чечні здавався мирним і безпечним, не як, наприклад, рівнинний Курчалоєвський. А тут, що по-друге, раптом виявилися російські громадяни, котрі перебували в рабстві у чеченців понад десять років! Уявляєте? Тих людей кульманівці, звичайно, звільнили. Ну і як, ви припускаєте, звільнені реагували, коли побачили, що ті, хто їх утримував в неволі і нещадно експлуатував, намагаються втекти? Отож. А спецназівці що? Вони не вповні володіли ситуацією й не розуміли, що навколо них відбувається. А… — оповідач махнув рукою. — Всього не розкажеш.

Любов Петрівна тихо кашлянула, а коли її чоловік зреагував на той звук, сказала, звертаючись до нього:

— Слідкуй за собою, дуже прошу.

Затим взяла Тетяну під руку і вони знову покинули сперечальників, вийшли на вулицю. Там хазяйка показувала Тетяні квітникові куртини, розбиті вздовж паркану, і кущі недавно посадженого тут жасмину.

— Ось скоро він зацвіте, так не захочеш на ніч додому повертатися, забажаєш у нас ночувати, — пожартувала Любов Петрівна. — А троянди? Гляньте, які пуп'янки вони викинули. О, — зраділа вона. — Зараз я вам півоній наріжу.

— Ні в якому разу! — зупинила її Тетяна. — Нехай ростуть. Я не люблю зривати квіти. Мене мама в дитинстві вчила не зривати квіти, — вибачаючись, пояснила вона. — Пробачте, просто я весь час пам’ятаю ці її настанови.

Любов Петрівна застигла у потрясінні — серед людей рідко зустрічаються особи, свідомість яких сягає так глибоко. Але вона сама така! Зриває лікарські рослини і плаче, просить у них прощення, заклинає допомогти хворим людям. А коли сушить, то розмовляє з ними як з живими, розповідає, з якими хворобами їм доведеться воювати, які недуги перемагати, дякує за слухняність і знову вибачається. Так само чинить і при приготуванні відварів чи настоїв, при накладанні примочок і компресів. Про все це вона довірливо розповіла Тетяні.

— Мені довелося дуже багато лікувати виснажених і поранених людей, таких хворих, якими ніхто не займався, і я обходилася тільки рослинами. Отак вмовляла і просила їх допомогти страждальцям, знайомила з іменами тих людей.

— Ви і зараз так робите?

— Тепер я вже вірю, що роблю правильно, — зізналася Любов Петрівна. — Тобто з роками у мене з’явилося переконання, що цей метод дає результати. А тоді я це робила з відчаю, бо крім свого слова більше нічого не мала під рукою. Інколи доводилося просто розжовувати трави й прикладати їх хворим до ран чи вражених місць. Можна звертатися до вас на «ти»? — раптом запитала вона.

— Звичайно, — погодилася Тетяна. — Навіть потрібно. Я вважаю, що лікар неодмінно повинен звертатися до пацієнта на «ти». Особисто в мене тоді складається враження, що я знаходжусь поряд з мудрою і набагато старшою людиною, і вона мені обов’язково допоможе, як в дитинстві мені допомагали батьки.

— Пробач, доню, — зніяковіла цілителька, — а твій чоловік казав, що ти сирота.

— Так. Але у сиріт теж колись були батьки.

— Ти пам’ятаєш своїх?

Тетяна відчула, що це питання непокоїть жінку, скоріше за все вона втратила свою дитину і зараз гадає, пам’ятає вона її чи ні, якщо їй вдалося вижити. Хитання головою, зітхання, сум на обличчі, холодні очі… Так роблять люди, коли в них бракує слів, щоб передати свій стан чи свої почуття.

— Звичайно, пам’ятаю, — відповіла Тетяна, і побачила, що зробила правильно, бо очі жінки потеплішали і сум з її обличчя трохи відступив.

— Які страви ти найбільше любиш?

— Дуже прості: смажену картоплю і борщ.

— Причому картопля має бути смажена разом з яйцем, так? І трохи сируватою, недосмаженою?

— Так, саме так, — здивовано підняла очі Тетяна, а потім зрозуміла: адже впродовж місяця їй доведеться через день обідати тут, тому жінка й розпитує про уподобання майбутньої пацієнтки.

Нарешті голоси в дворі трохи стихли, і жінки повернулися до гурту. Побачивши їх, Борис Павлович піднявся першим.

— Спека настає, — звернувся він до Грицька. — Може, пора їхати?

— Ви закінчили? — запитав Грицько у Любові Петрівни і, коли вона кивнула, жартівливо додав: — Тоді по машинах.

Спостерігаючи, як приїжджі збираються й виходять з двору, цілителька продовжувала легко похитувати головою. В її погляді читалося багато всього, і виділити щось одне було важко: смуток, лагідна симпатія, небажання розставатися — ось що переважало в ньому.

— Значить, починаємо лікування через три дні? — уточнив Грицько. — Може, вам щось для цього привезти?

— Якщо в когось надибаєте свіжий травневий мед, то візьміть літрову банку, — попросила Любов Петрівна. — Тут ніхто пасіку не тримає. А з міста пацієнти привозять неякісний.

— Мед для нас не проблема, — сказав Грицько. — Привеземо так, що на всіх вистачить.

— Не сумуйте, ми скоро приїдемо, — чомусь пообіцяла на прощання Тетяна.

2


В автосалоні асортимент був не великий — «Таврії», «ланоси», декілька моделей «шевролє» середнього класу, правда, стояла одна «такума», і різні «опелі». Так як Тетяна вже була налаштована купити «авіа шевролє», то на інші марки вони з Грицьком не дивилися. Бентежив колір, до їхніх послуг був такий вибір: яскраво червоний, помаранчевий і світлий маренго. Помаранчевий відкинули одразу через зрозумілі причини після подій на майдані. Яскраво червоний був гарним, але… вельми несолідним, він більше годився для невеликих спортивних машин або модних мотоциклів. А світлий маренго хоч і здавався зовсім блідим, зате нагадував тепле літнє море на мілководді. Його й вибрали. Через три години після оплати покупки Тетяні й Грицькові викотили машину з повним набором потрібних документів — реєстрації в міліції, техогляду, страховки і всяке різне.

— Я вперше їду в абсолютно новій машині, — зізнався Грицько, коли вони виїхали за місто й відчули себе вільніше.

— За кермом?

— Ні, взагалі.

— Я теж, — сказала Тетяна.

— Я, виявляється, щасливий. Колись уперше замешкав у новій хаті, де смачно пахло свіжою фарбою і глиною, і донині живу в ній. Тепер ось машина… І у мене є ти.

— А я в новобудові не жила. Хіба твоя хата глиняна?

— Ні, цегляна, але всередині тоді мазали глиною, перемішаною з кінським перегноєм.

— І так вона стоїть досі?

— Так. Тільки зверху я поклеїв шпалери. А що? За рахунок цього вона тепла.

— Я просто запитала.

Наступного дня Грицько удосвіта одвіз Тетяну на лікування з тим, щоб забрати її від цілительки аж після роботи. Як потім згадувала Тетяна, перший день був найважчий. Любов Петрівна спочатку напоїла її відварами й нагодувала сиром, перетертим з цукром і змащеним сметаною. Потім доручила подрібнювати й розважувати трави, робити суміші й запаковувати їх, прикріпляючи до упаковок ярлики з назвами. Для цього дала Тетяні пучки сухих трав, пусті ємності, спеціальний подрібнювач, схожий на блендер чи м’ясорубку, терези, рецепти сумішей і паперові кульки. А сама готувала сніданок, годувала й лікувала Ігоря Свиридовича, варила обід і навіть встигла прополоти клапоть городу.

Серед дня дещо повторилося: лікування цілющими відварами, харчування. Після цього йшли аплікації на область швів з розпарених в окропі трав, маски, протирання, змащення й масажі і ще безліч різних процедур. Затим Любов Петрівна працювала з іншими хворими, а у Тетяни був відпочинок і сон. Увечері знову належало пити відвари, тільки це вже можна було робити вдома, бо через півгодини після прийому зілля належало вечеряти.

Загалом Тетяні таке оздоровлення сподобалося. По-перше, вона занурилася в світ первозданної флори, оповитий таємницями про її лікувальні властивості. І як не дивно, створювана цим світом атмосфера позитивно впливала на неї. Вона бачила, де ростуть трави, коли їх збирають, як сушать, і далі спостерігала весь ланцюжок їхніх перетворень на ліки й розуміла, що такі ліки справді мають допомагати. По-друге, Любов Петрівна чудово володіла навичками медсестри, дар у неї був особливий — при виконанні процедур вона використовувала і влучне слово, і якісь примовки, і слушні поради, і заспокійливі паси, і навіть вірші класиків, читані монотонним голосом, що за дією скидалося на магічні мантри, про які в народі кажуть: «Бабка пошептала». Дехто під час процедур солодко спав. По-третє, сам ритм життя Огнєвих, насичений працею і щирими клопотами про здоров’я пацієнтів, їхній підхід до своєї справи був настільки духовним і настільки з цієї аури не випадали дрібниці побуту, що Тетяна вперше зрозуміла, як тісно всі іпостасі людини пов’язані між собою і що будь-які намагання пригнобити тіло заради підняття духу — безглузді, так само як абсолютно гидким і згубним є розбещення плоті при хибній думці, що дух при цьому залишається на високому рівні.

Якось випав день, коли довелося приїхати сюди майже на сході сонця. Грицькові у справах треба було на початок робочого дня вже бути на головному підприємстві в Дніпропетровську і він по дорозі завіз дружину до лікувальниці. Впродовж дня Тетяна не виходила з хати — недобре почувалася і намагалася не бути на сонці. Після процедур, проведених до обіду, Любов Петрівна з чоловіком вирішили прогулятися до берега, а може, і вмочити ноги у воду, залишивши гостю одну, щоб їй спокійніше відпочивалося. Тетяна вмостилася подрімати в прихожій на диванчику. Скоро клацнула клямка на хвіртці воріт, свідчачи, що господарі пішли на прогулянку, і вона, підклавши руки під голову, блаженно закрила очі.

Минуло хвилин десять. Раптом біля відчиненого вікна вітальні почулося якесь шарудіння. Спочатку Тетяна тільки міцніше закрила очі, подумавши, що вночі не виспалася і зараз помалу засинає з промельком сновидінь. Дивне шарудіння зробилося гучнішим. Ось з нього виділився конкретний звук — хтось засопів від натуги. Тетяна відкрила очі — звук не зник. Значить, вона не спала і чиясь присутність тут їй не приснилася. Навпаки, тепер вона зрозуміла, що хтось залазить в хату через вікно.

Обережно, щоб не скрипнути пружиною, Тетяна піднялася з дивана і завмерла біля дверей до вітальні, сховавшись за портьєру. Позиція у неї була така, що дозволяла бачити один куток вітальні з тим самим вікном. А через нього якраз просувалася рука, щоб ширше відкрити внутрішні стулки. За рукою показалась голова дівчини, а потім і вся дівчина. Вона у зігнутому положенні видралася на підвіконня, а затим по-котячи тихо сплигнула на підлогу. Дівчина не озирнулася, не глянула за вікно і ніякий знак нікому не подала, з чого випливало, що принаймні в хату вона мала проникнути сама. Якщо її й прикривали, то тільки для того, щоб вчасно сповістити про наближення господарів.

Так, — зрозуміла Тетяна, — значить, за хатою і господарями підсліджували крадії, і не один день. А тут як на зло без кінця людно: то консультуються хворі, то лікуються, а то просто господарі самі вдома знаходяться. Аж ось нарешті спостерігачам здалося, що крім господарів в домі нікого немає, та й ті пішли купатися. І вони зважилися на злочин. Он воно що! Тетяна подивилася, як дівчина підійшла до платтяної шафи, відчинила її й упевненими рухами почала щось шукати, вивертаючи вміст полок прямо на підлогу. Ага, Грицько розповідав, що вже одного разу зловив тут шахрайку, яка видавала себе за контролера електромережі і ніби мала перевірити квитанції сплати за споживану енергію. Тоді вони досить мирно розсталися. То це, виходить, дівчині той урок на користь не пішов і вона вирішила ще раз звідати щастя? А обіцяла ж не повторювати свого вчинку! От що значить вірити покидькам, — виснувала для себе Тетяна.

Вона нечутно потягла з дивана легку ковдру, примірилася і, одним вправним стрибком опинившись біля злодійки, накинула на неї імпровізовану ловчу сіть. Як і мало бути — дівчина втратила орієнтири й запручалася навмання. Але Тетяна — не Грицько, вона виховувалася в дитбудинку, і такі штучки робила не вперше. Слідом за тим вона вправно закрутила кінці ковдри навколо дівчини й зв’язала їх, обмеживши можливості полонянки розмахувати руками. А вже потім збила її на підлогу, знайшла ще якісь ганчірки й зв’язала ноги.

— Ой, задихаюсь, відкрийте мені дихало! — хрипіла впіймана, вигинаючись всім тілом і крутячись вужем серед розкиданих речей.

Але Тетяна розуміла, що легка ковдра пропускає доволі повітря, щоб вижити, тому виконувати вимоги злодійки не спішила.

— Не пручайся, довше проживеш, — порадила вона крижаним голосом, і дівчина відчула, що ця людина жартувати з нею не налаштована. — Отже. Вибирай: тебе просто відшмагати чи віддати в руки правосуддя, як упійману на гарячому?

— Ця тітка теж лікує людей незаконно! Я все в міліції розповім. Пусти!

— А хто цій жінці нещодавно дякував і обіцяв, що більше не буде чуже брати? Що ти тут шукала?

— Пішла ти… При тобі я їй нічого не обіцяла. Де ти взялася?

— Треба вранці менше спати. Тоді б ти знала, де я взялася.

— Хто ти така? А, сама за нектаром прилетіла, сиділа тут в засідці. То так я тобі й сказала, де квіти ростуть.

— Бачу, добро тобі не на користь. Значить, більше ти його від мене не побачиш.

Тетяна декілька разів стусонула лежачу носаком по ребрах.

— Заб’ю до смерті, а вночі викину в Дніпро з кручі! Ніхто про твою погану смерть не взнає, — пообіцяла вона, і це, здається, подіяло.

— Взнають! Мій хлопець сидить в кущах. Він мене не покине.

— Оце саме тут ти силенно помиляєшся. Хочеш почути, як він визнаватиметься мені в коханні над твоїм трупом, посинілим від нестачі кисню?

— Пусти, виродка!!

— Як звати твого подільника? Відповідай, поки запитую по-хорошому.

— Андрій.

Тетяна висунулася у вікно, подивилася в той бік, де виднівся доглянутий і підстрижений чагарничок під парканом. Ні, й тут непотріб кубло звив! — з люттю подумала вона, добре уявляючи, яких трудів вартувало Любові Петрівні вихаючити від запустіння цей куточок.

— Андрію! — погукала вона бандита майже лагідно, як ліпшого друга.

Кущі заворушилися, і за мить з них з’явилася нагла морда кремезного й доволі вже підстаркуватого бандита.

— Якщо ти ждеш свою дівчину, то можеш відпочивати. Вона затримається тут на декілька років. Ні, якщо бажаєш скласти їй компанію, то підбирайся ближче. Я не проти. Але для чого це тобі?

Бандит з несподіванки прудко вискочив з кущів і зупинився на вільному місці, тупцяючись на місці, наче з нього раптом здерли штани. Зрозумівши, що задумане ними не вдалося й що дівчину затримали, він озирнувся, оцінюючи свої можливості кинутися їй на виручку.

— Ой, не раджу! — засміялася Тетяна, випереджаючи його наміри й вчинки. — Навіть не комбінуй!

Затим вона, щоб не збільшувати свій ризик, упевнившись, що має справу з рецидивістом, який ітиме до кінця, шугнула назад в кімнату, пішла до своєї сумки й вийняла пістолет. Добре, що він у неї такий зручний, новітньої моделі — для нечутного стріляння, з майже непомітним глушником. Цікаво, Грицько тоді помітив, що вона стріляла в його колишнього свояка по-справжньому чи ні? Чи взагалі подумав, що його мила дружина блефує? Бо про самі постріли нічого не сказав. Мабуть не помітив. Як тільки, на щастя, вона здогадалася тайкома від нього взяти пістолет з собою! Оце те, що називають підказкою підсвідомості, — вислухала чоловікову розповідь про авантюристку з посібником і ніби не зреагувала, а бач, зброю прихопила — без певного умислу, бездумно.

Тетяна знову виглянула у вікно — мужик абсолютно по-господарськи відкривав хвіртку, щоб зайти у двір, а затим і в хату.

— Стій! Не руш! — скомандувала вона. — Ще крок у моєму напрямку й стріляю на поразку без попередження, — і Тетяна пустила кулю йому під ноги.

Біля нахаби здійнялася хмарина пилу разом з жмутками трави. Це вплинуло на його подальші наміри, тим більше, що, глянувши на Тетяну, він, здається, оцінив її зброю, бо якось спантеличено підняв брови, мовляв, он воно як непросто.

— Назад, я сказала! Вийти з двору!

Мужик слухняно позадкував, проте, опинившись за двором, знову зупинився.

— Віддай мою телицю! — закричав він.

— Оце ти нажила собі смерть, — прохрипіла зв’язана дівчина. — Він тобі ніколи не пробачить, що ти його налякала.

— Слухай, — не відходячи від вікна й пильнуючи за маневрами бандита, відповіла Тетяна, — невже ви не зрозуміли, що після вашого першого нападу тітка всі гроші з дому винесла?

— Тепер-то вже зрозуміли… — протягла дівчина розважливим тоном. — Але це не міняє справи.

— Не зрозуміла.

— Ага, от ти й прокололася, що не така крута, якою хочеш здатися! — з дурнуватими нотками хихикнула зв’язана. — Вона мусить нам відстібати бабло, яке заробляє. Тоді житиме спокійно, навіть клієнтів у неї побільшає. А в іншому разі ми від неї всіх людей розгонимо.

— Ой, тримайте мене, бо помру від кольок! — розреготалася Тетяна. — Це не я, а ви прокололися. Й дурню зрозуміло, що бабці вже давно кришуємо ми, а ви лізете на чужий город, як дурень у гарячу піч. Я просто не могла припустити, що ви такі нетямущі.

Тетяна висунулася у вікно: мужик відійшов ще далі, але очей з двору Огнєвих не спускав.

— Зараз ми вийдемо! — прокричала вона до нього. — Твоя дівчина тобі дещо пояснить. Не забувай, що ти в мене на мушці, — й ще раз вистрелила йому під ноги.

Затим допомогла полонянці встати, упевнилася, що та може просуватися малими стрибками, і з пістолетом у руці вивела її з двору. Підвела до хвіртки.

— Андрію, який непрофесіоналізм! Хто ж після цього тебе сприйматиме всерйоз? Ти ганебно прорахувався, тут місце зайняте, — сказала вона. — Вже давно. Тепер второпав? Заберешся по-доброму чи примусиш нас відстрілювати вас по одному? Тоді я почну з твоєї кралі, — і Тетяна піднесла пістолет до скроні полонянки. — Хто її тут знайде? Ти ж не підеш скаржитися.

— Відпусти її, — глухо промовив бандит.

— Е, ні. Не все так просто, — Тетяна засміялася з відчуттям власної переваги у цій ситуації. — Для порядку я зараз продірявлю їй долоньки, щоб вони до чужого не тяглися. Тебе також не ображу, якусь відмітку поставлю і відпущу обох тільки після того, як ти пообіцяєш злиняти з цієї території, — сказала Тетяна.

— Ти цього не зробиш, ти ж не самогубця, — відплигнув ще далі назад рецидивіст.

— Я, здається, дещо запропонувала. То як?

— Відпусти дівчину.

— От не хотілося з трупами самій возитися, та, видно, доведеться, — і Тетяна вистрелила в бік мужика, навмисне цілячись мимо, але так, щоб у нього засвистіло біля вух.

І раптом той зірвався з місця і побіг, петляючи по дорозі, на виїзд із села. Він не зупинився і не оглянувся, поки й не сховався за дальнім поворотом.

— Ось ти й спекалася свого бугая, — проказала Тетяна дівчині. — А то заладила: не покине, не покине.

— Втік? — дівчина заревла з горя. — Що тепер зі мною буде…

— А що буде? — розмірковувала Тетяна, вивільняючи полонянці голову. — Зараз ти мені розповіси все про себе і про Андрія, відпочинеш тут у холодку, а на ніч підеш світ за очі.

— Якщо він мене покинув, то все розповім, тільки відпусти зараз, щоб я встигла до темна в місто добратися.

Тетяна погодилася вислухати впійману злодійку. А та дуже обіцяла, що постарається вмовити свого співмешканця залишити бабцю-цілительку в спокої і ніколи не завдавати шкоди Тетяні й людям з її оточення.

Коли повернулися з прогулянки Любов Петрівна і Ігор Свиридович, Тетяна вийшла до них, ніби щойно прокинулась. Вона сказала, що гарно відпочила і може, наприклад, зготувати вечерю.

— Ні, мені незручно, — знітилася Любов Петрівна. — Ти, доню, й так нам багато допомагаєш.

— Я з корисливих міркувань, — засміялася Тетяна. — Давайте повечеряємо сьогодні всі разом, — запропонувала вона.

— Тоді готуй, — погодилася хазяйка і пішла до клієнтів, які почали прибувати.

Коли ввечері приїхав Грицько, Тетяна раптом відмовилася їхати додому.

— Ви ж мене не проженете? — запитала у Любові Петрівни.

— Та хто ж таку помічницю може прогнати?! — засміявся Ігор Свиридович. — А вже цокотуха, так заслухаєшся, — сказав він Грицькові. — І голосок такий милий, як дзвіночок. Здається, слухав би й слухав. Вона мені, поки готувала вечерю, чимало нового розповіла, наче я в компанії побував.

— А що трапилося? — водив Грицько очима між співрозмовниками. — Ви від мене щось приховуєте.

— Нічого не сталося, — відповів Ігор Свиридович. — Хіба, може, жінки про щось домовились.

— Ні про що ми не домовлялися, — відповіла Тетяна. — У мене просто виникло таке бажання. Мені приємно бути з вами тут.

— А вже як нам приємно, — повела плечем Любов Петрівна, — так і не сказати. Молода особа в домі — це велика розкіш, справжнє щастя.

Тетяна провела Грицька за ворота, розповідаючи, що він повинен їй привезти з продуктів, одягу й косметики і просила про неї не турбуватися, а краще приїжджати щовечора на вечерю.

3


Це була остання ніч, яку Тетяна проводила в Огнєвих, завтра її лікування закінчувалося і треба було їхати додому, а через два дні вони з Грицьком вже повинні бути на морі. Тетяна тривожилася: як залишати двох безпомічних літніх людей тут самих? Розповідати про ще одну спробу їх пограбувати, яку вона відбила, Тетяна не наважувалася — не хотіла їх лякати. І помовчувати про ще один можливий напад було підступно, бо попереджений, означає, озброєний. Але як і чим вони могли захистити себе, навіть знаючи заранні про небезпеку? Хіба що вчасно втекти, так і то ті харцизяки їх наздоженуть. У неї, звичайно, була одна ідея, але надто смілива для того, щоб її всі схвалили.

Кінець кінцем Тетяна вирішила, що обговорити ту ідею вони з чоловіком можуть і завтра. З тим заспокоїлася, не припинивши, проте, зважувати, чи змирилися ті двоє бандитів зі своєю поразкою тут, чи, може, замишляють щось іще гірше. Тетяна все виважувала, чи правильно вчинила, що тоді відпустила дівчину. А що їй залишалося? Адже в іншому разі вона мусила б тримати її зв’язаною чи під пістолетом, поки не приїде Грицько й не викличе міліцію. А що потім говорити представникам влади про свою зброю? Сідати у в’язницю разом з нападниками? Ні вже, обійдемося. Отже, все вона зробила правильно.

З одного боку, інтуїція підказувала, що довіряти рецидивісту й шахрайці не можна, їхнє слово нічого не варте. Та вони й самі довели це своїм повторним нападом на Огнєвих. В ліпшому разі могло йтися тільки про те, наскільки вражаюче вона їх налякала. І тут Тетяна сумнівалася — її розмова з ними ніяк не була схожою на бандитську розбірку — лексикон не той і методи не ті. Це ж не Дидик, котрий звик сидіти на шиї в пристойних жінок. А відтак вони можуть трохи побоятися та й взятися за старе ремесло.

У зв’язку з цим її непокоїло запитання: чи спостерігають ті двоє за двором Огнєвих чи ні? Впродовж усіх наступних днів вона намагалася виявити поблизу чуже око, але його нібито не існувало. Хоч це враження могло бути й помилковим — за ними могли стежити здалеку, і те помітити їй просто не вдалося б.

А з другого боку, Тетяна чудово розуміла, що всю кашу неприємностей заварили саме вони з Грицьком. От якби Грицько не завадив шахрайці вкрасти у Огнєвих гроші, коли приїхав до них уперше, і якби злочинці не напоролися на Тетяну при другій спробі пограбування, то зараз обібрані люди тихо проклинали б життя з загубленими надіями на лікування Ігоря Свиридовича і не мали б інших клопотів. Е, ні, осмикнула себе Тетяна, простою крадіжкою справа не завершилася б, адже злочинці замислили взяти під свій контроль дохідний, на їхню думку, траволікувальний «бізнес» Любові Петрівни і перетворити життя двох безпомічних, беззахисних людей на каторгу, на суще пекло. Це їх з Грицьком послано їм на спасіння. Значить, вони не тільки по своїй совісті, а й по велінню небес не мають права залишати Любов Петрівну й Ігоря Свиридовича напризволяще, а відверто виражаючись — на смерть. Бо тепер настирливі бандити, не розраховуючи, що їм удасться перетворити Любов Петрівну на стале джерело прибутків, просто пограбують їх і помстяться на всю котушку за порушені плани. Цілком можуть убити.

Раптом Тетяна зрозуміла, що у неї є можливість перевірити свої підозри щодо можливої загрози для Огнєвих. А затим чомусь згадала слова Едмонда Германовича про те, що їй послана якась місія звище і через це вона вціліла в аварії. Виходить з усього, що так і є — вона має допомогти двом людям, котрі потерпають від ізольованості й безпорадності.

— Я сьогодні їду додому з тобою, — заявила вона Грицькові після спільної вечері, як останнім часом у них повелося. — Завантажуй в машину мої речі!

І вона встала з-за столу й взялася підкреслено демонстраційно виносити і складати в салон машини все підряд.

— Чого це ти підхопилася? — занепокоїлася Любов Петрівна. — Доню, може, я тебе чимсь образила? Так, здається, ні. Ти ж завтра збиралася додому.

Тетяна підійшла до жінки ближче й тихо пояснила:

— Прощаємося навмисно, я до вас непомітно повернуся, тільки підтримайте мою гру. Потім усе поясню, — а вголос промовила: — Все, все! Закінчилися мої мучення з відварами й примочками. Ура!

Бідний Ігор Свиридович нічого не розумів, йому ніхто не пояснював ситуацію, бо Любов Петрівна після Тетяниних слів тільки зблідла й примовкала. Вона сіла поряд з чоловіком і погладжувала його руки.

Тетяна носилася з хати до машини й назад, як вихор, підганяла Грицька, пританцьовувала й наспівувала. Грицько, бачачи, що вона згрібає все підряд — своє й чуже, — ні про що дружину не розпитував, звик, що вона дарма нічого не робить. Значить так треба. Він тільки ненароком кидав господарям:

— Ми вас не грабуємо, не бійтеся. Тетяна щось путяще задумала.

Нарешті після, може, годинного підкресленого збирання Тетяна й Грицько гучно й сентиментально розпрощалися з господарями, з довгими поцілунками й виголошеннями подяки, й поїхали. Біля найближчого затіненого, але жвавого місця, звідки не можна було вгледіти, де поділася їхня машина, Грицько зупинився.

— Поясни, що сталося, — звернувся він до дружини.

І Тетяна дещо розповіла йому, не згадуючи, звичайно, про зброю й розповідь затриманої дівчини. Сказала, що злякала крадіїв і вони втекли з погрозами розправи. Не поминула й своїх висновків про те, що саме вони з Грицьком загострили стосунки Огнєвих з бандитами і тому повинні взяти відповідальність за безпеку безпомічних людей на себе.

— Нічого ми не загострили, — заперечив Грицько. — Не накручуй себе. Тих стосунків просто не існувало, ми трапилися Огнєвим тоді, коли до них завітало лихо. Ми їх двічі врятували. Значить, вони — наші хресники і ми мусимо оберігати їх далі.

— Тому я зараз повернуся до них. Переночую там востаннє, а далі видно буде.

— А що видно? Ти після цього спокійно відпочиватимеш на морі?

— Ні, звичайно. Є у мене одна думка. Не знаю, як ти до неї поставишся.

— Я майже знаю, що це за думка.

— Що? — заграла очима Тетяна.

— Про те, щоб вони пожили у нас, поки ми відпочиватимемо.

— Трохи не вгадав, хоч і дуже близько, — сказала Тетяна. — Але скажи, проти такого варіанту ти не заперечував би?

— Ніколи! Вони мені дуже симпатичні, чесно. Але ти кажеш, що я не вгадав.

— Так, я мала на увазі мою хату. Нехай вони туди заселяються й живуть постійно, не тільки на час нашої відсутності.

— Чудово! Я саме це й мав на увазі, говорячи, що стосовно твоєї хати у мене є гарна ідея. От! Так чого зволікати? Давай зараз їм це запропонуємо.

— Зрозумій, їм буде незручно приймати од абсолютно чужих людей таку увагу, чи подарунок, не знаю, як сказати. Їх треба підготувати.

— Але ми скоро маємо їхати на відпочинок, — нагадав Грицько.

— Поговоримо з ними завтра, — сказала Тетяна. — Все, я пішла, тут кілометрів п’ять тюпачити.

— Я вранці навідаюсь, — пообіцяв Грицько.

4


На землю спускалася глупа ніч. Небо, як зношена аспідна ковдра, у свої незчисленні проріхи пропускало блищання зірок, проте для освітлення земних просторів без місяця їхнього відчайдушного старання було замало. І тут, поступово викупуючись у мороці, змиваючи з себе утому дня, все поволі засинало: припиняли щебетати птахи, трави хилили донизу горді свої голівки, вгамовувалися тварини, і тільки пахощі, вирвавшись з розпечених, розтривожених сонцем квіткових серцевин, густо нависали над світом людей, проникали в їхні сни і навівали прекрасні чари.

Тетяна вийшла з машини, зійшла з дороги і пішла назад вздовж порослого травою пологого схилу, пробираючись до садиби Огнєвих навпростець. Вона дуже хвилювалася і квапилася опинитися там якомога швидше. Цілком конкретне тривожне відчуття підганяло вперед — на жаль, для нього були підстави. Вона тепер знала, що за Андрієм і дівчиною, яка залишилася для неї безіменною, ніхто не стоїть. Просто один з численних бандитів нещодавно вийшов на волю, як водиться, знайшов собі підходящу «дуринду з хатою» і тепер намагався взяти під контроль діяльність бабки-цілительки — влаштуватися з постійними прибутками.

— І він, — розповідала затримана дівчина, — не відступить від своїх намірів, хоч ти його вбий.

— Щойно ти обіцяла, що постараєшся відговорити його від них, — нагадала тоді Тетяна.

— Постараюсь, але за успіх не ручаюсь, у нього немає іншого виходу, — сповістила вона, ніби під великим секретом.

— А піти працювати він не пробував? — так само по-змовницьки прошептала Тетяна.

— Він хворує на туберкульоз, і працювати чи іншим чином влитися в прибутковий бізнес не може.

— Підозрюю, що він пертиме напролом, — вголос сказала Тетяна, роздумуючи, що її може чекати в майбутньому.

— Так, — підтвердила затримана. — Він ніколи не змириться з поразкою від якоїсь шалави. Як дурний.

— А як він вийшов на бабку-цілительку? — запитала Тетяна.

— Через свою матір, — відповіла дівчина. — Після тюрми мати возила його до цієї бабки лікуватися. Через те, що бабка відразу взнала б його, він і послав для початку мене. Ну, так би мовити на розвідку і заодно вийняти кубушку, яку він підгледів під час перебування у бабки, — добути грошенят на перший час.

— А як він далі збирався діяти?

— Я мусила постійно зводити бабу незначними крадіжками, а потім з’явився б він і запропонував свій захист, ну, за певних умов, звичайно. І надавив би на неї, якби вона почала пручатися. Спочатку залякав би, що зруйнує бізнес, а потім дожав би погрозами, в’язницею за те, що вона лікує людей незаконно.

— Приємний хлопець, — сказала Тетяна. — Правда?

Дівчина знизала плечем:

— Гнида, звичайно. Але й самій не краще на світі жити.

Монотонно долаючи відстань, Тетяна втомлено зітхнула — довго й тяжко їй доведеться воювати. Правильно, що вона за щиру розповідь відпустила дівчину додому. По-перше, та ще не зовсім втрачена і їй рано йти за ґрати. А по-друге, тепер їй, Тетяні, відомо, що для спокійного життя Огнєвих треба зламати хребет одному тільки чахоточному Андрію. А для цього досить набратися терпіння й почекати — час грає на її боці. Поки вона відбиватиме «наїзди» рецидивіста на бабку, його хвороба зробить свою справу. От і буде казочці кінець. Ну скільки він ще протягне? Нехай рік, нехай два. Та він і не чіпатиме Любов Петрівну, якщо та перебереться в Славгород і припинить заробляння на траволікуванні. Але чим тоді вони житимуть? Іти працювати Любові Петрівні вже пізно, та й не можна покидати на цілий день без нагляду сліпого Ігоря Свиридовича. А отримувати пенсію їм іще рано. А може, вони її й не заробили. Хтозна. Ой… Тетяна ще раз тяжко зітхнула, усвідомлюючи, що таке охоплений ідеєю-фікс бандит, — тій дівчині, яка прийняла його до себе, не вдасться відвернути його замахи на Огнєвих.

Наразі ніщо не відволікало Тетяну від взятої на себе місії: ні безмісячна ніч, що моторошністю огортала світ; ні тиха краса степу; ні розлита довкруж суспензія мудрості, яка в такий час завше спонукає людину поринати у міркування й віднаходити там особливо глибокі істини, робити висновки чи щось планувати — всі її думки працювали на те, щоб правильно поговорити з гостинними господарями й вибудувати лінію їхнього захисту з найменшими втратами.

Вона поглянула на добряче посірілі через настання ночі пагорби на протилежному боці вибалку: деякі з них вкривало густе лісове пагіння. Зліва виднілася зруйнована ферма, а поряд стирчав каркас колишнього вітряка — кажуть, він тут стоїть ще з тридцятих років. Люди його берегли як реліквію, згадку про дідів-прадідів. А тепер щасливим і вільним нащадкам не до того, як кажуть: не до жиру — бути б живу. Так ось де є чудовий пункт спостереження! Якщо дивитися звідти, то все село лежить, як на долоні, особливо крайня на протилежному схилі вулиця і хата Огнєвих на ній.

Тетяна взяла праворуч, пірнула під захист посадки, що чорною масою супроводжувала стежку, пішла, не озираючись, щоб не наганяти на себе страху. Вона розуміла, що попереду на неї чекає важка ніч. Вона це відчувала нервами, і тому готувалася до неї як внутрішньо, психологічно, так і на фізичному, матеріальному плані: дивлячись під ноги, де валялися збиті бурею гілки з дерев, підшукувала собі підходящу, сучкувату дубину. Таку щоб кілограмів п’ять-шість важила і була замашною. Ага, добре було орудувати подібним знаряддям у Грицьковому дворі, де й місця для гарненького розмаху доволі, й свідків не було. А тут? Тут що не розвернешся в кімнаті, що господарку нажахаєш до нестямного крику — все не те. Ні. Але не бігати ж перед нею з пістолетом в руках — бідна жінка втратить уявлення про дійсність, подумає, що на її очах воюють дві мафії.

Подружжя Огнєвих ще гуляло надворі, коли Тетяна тінню попід стінами пірнула до них у хату.

— Я вас в хаті почекаю, — тільки й промовила. — А ви ще погуляйте.

Не вмикаючи світла і не роздягаючись, Тетяна зайшла в свою кімнату й сіла на ліжко. Хвилин через декілька зайшли й господарі, покінчивши з усіма справами по господарству.

— Ой, — раптом згадала Любов Петрівна, — забула песика відпустити, нехай побігає на волі, — і вона вискочила з хати.

— Доню, — погукав Тетяну Ігор Свиридович, вмикаючи телевізор. — Дитино моя, підійди хутенько, поки ми самі.

Тетяна, скоро оговтавшись від незвичної ніжності, — ніяк не вдавалося звикнути, що сільські люди часто так звертаються до молодших на доказ своєї довіри чи свого приязного ставлення до них — зайшла у вітальню і сіла біля господаря.

— Я поряд, — розсіяно попередила вона, все ще приміряючись до бесіди з Огнєвими, бо без них ніяк не знаходила вирішення задачі.

— Відчуваю, що у нас назрівають воєнні дії, — сказав Ігор Свиридович, поклавши руку на її плече. — Почекай, — спинив Тетяну, яка хотіла на цих словах перебити його. — Ніколи нам. Так от, я, на жаль, ненадійний помічник, скоріше тягар. А ти знай от що: отам за припічком лежить згорток, у ньому пістолет, до речі, військового зразка і стріляє з силенним гуркотом, тому використовуй його в крайньому випадку. Патрони теж там лежать. І не бійся, в разі потреби перед законом я все візьму на себе. А під ліжком лежать п’ятикілограмові гантелі. Це теж гарна зброя, не нехтуй нею. Ти їх зараз забери звідти і поклади туди, де вони можуть тобі знадобитися. Так, що ще?

Видно було, що чоловік хвилюється, але щиро намагається бути корисним. Він давно вже відчув небезпеку, як і те, що Тетяна всіма засобами боронить їх від неї. І тому навіть у безпомічному стані не перестав відчувати і проявляти свою відповідальність за безпеку жінок.

— Треба встановити чергування, — запропонувала Тетяна, розуміючи, що проникливого чоловіка обдурити чи приспати його пильність не вдасться. Тому треба говорити відверто, ну може, трішки щось зм’якшити.

В цей час в хату повернулася Любов Петрівна. Заклопотаність не сходила з її миловидного лиця, залишаючи і снопик вертикальних зморшок на переніссі, і складки навколо опущених донизу куточків губ.

— Собаку я відпустила. Що ще робити? — запитала вона, звертаючись до обох, хто був у хаті. — Таню, доню, ти ж нічого не кажеш. Хіба ми з чоловіком якісь детективи? Сидимо з ним, гадаємо, що сталося, чого ти сполохалася, що воно далі буде. Прямо руки опускаються, ні до чого душа не лежить. В чому справа? Що відбувається?

— Це все тільки мої підозри, — сказала Тетяна. — На ваш бізнес, Любове Петрівно, поклав око один бандит, якого ви колись лікували. Тепер він намагається тероризувати вас і цим змусити платити йому данину. Для цього знайшов помічницю, яка повинна була для початку вкрасти ваші заощадження. А коли трапився Грицько й не дав цього зробити, вони вчинили другу спробу. Це сталося в той день, коли ви ходили купатися на річку, а я залишалася відпочивати. Пам’ятаєте? — слухачі дружно кивнули головами. — Я ледве відбилася від мужика. Він майже силою вдирався в хату, щоб визволити дівчину, свою пособницю, яку я тут впіймала й затримала. Так, — Тетяна повернулася до Любові Петрівни.

— Вона залізла сюди через вікно і знову рилася у вашій шафі. Якщо я їх відігнала не досить переконливо і вони не відмовилися від свого наміру, то досі слідкують за вами. А коли так, то з нашої вечірньої метушні мусять зробити висновок, що сьогодні ви залишилися самі і можна ще раз вчинити спробу пограбувати вас. Ось я й готуюся до цього.

— Значить, війна, я не помилився, — сказав Ігор Свиридович.

— Не везе нам — як не те, так інше, все не як у людей. Тоді треба протриматися до ранку, а там ще щось придумувати, — задумливо сказала Любов Петрівна.

— Ви зараз ще посидьте, подивіться телевізор, робіть все, як завжди, а потім лягайте спати. А я чергуватиму. Раптом що, я вас розбуджу. Не полізуть же вони у вікно нахрапом.

— Якщо ми спатимемо, а ти ні, то це не називається чергуванням, — сказала Любов Петрівна. — Давай домовимося інакше. Ти спи зараз, а я посплю у другій половині ночі.

— Ні, Любове Петрівно, вам завтра хворих приймати, ви мусите бути свіжою.

— Ви про мене не забули? — озвався Ігор Свиридович.

— Ви хворий, вам взагалі про це діло некорисно знати. Та вже коли я десь помилилася й дозволила вам здогадатися, то хоч не просіться на фронт, — сказала Тетяна.

— Ех, доню, не дай Бог тобі знати щось про справжній фронт! — зітхнув чоловік. — Розберемося по суті. Хто з нас найміцніший здоров’ям і найвитриваліший?

— Це я, — озвалася Тетяна.

— Кому завтра найбільше треба бути у формі?

— Любові Петрівні.

— Ну, от і виходить, що найкращий час для чергування ми віддамо Любові Петрівні, а найважчий — нашій Тані.

— Як це?

— Звечора пильнуватиме Любов Петрівна, а ми поспимо. Потім заступиш ти, Таню, а під ранок я тебе зміню, і ти ще трохи поспиш.

— Схематично кажучи, звечора відпочиватимете ви і я, потім Любов Петрівна і ви, затим я і Любов Петрівна. Це правильно, я згодна. Для мене заснути чи проснутися в будь-який час дня і ночі не складає труда, — погодилася Тетяна.

Вони ще обговорили розпорядок і методи чергування, поговорили про можливі варіанти розвитку подій, дії з боку настирного бандита і розійшлися по своїх «постах». Тетяна, маючи деякий досвід бандитських нападів, припускала, що вона, змінившись серед ночі зі свого чергування, постарається вже не заснути, бо це буде найважчий час для втомленої людини — час перед ранком, коли найбільше хочеться спати. А різна погань якраз у цей період і завдає удару. І хоч зараз майже в половині четвертого починає світати і можна думати, що при сонці їм нічого не загрожуватиме, та це було ефемерне враження. Бандити двічі вже лізли в хату саме серед дня. Крім того, не можна в небезпечній ситуації покладатися на незрячу людину, тим більше що сліпота у Ігоря Свиридовича з’явилася порівняно недавно і не встигла доповнитися в організмі витонченим слухом.

Проте всі Тетянині розрахунки полетіли шкереберть. Їй здалося, вона щойно заснула, хоч стрілка годинника підбиралася до першої години ночі, коли внутрішній вартовий забив тривогу, примусивши різко розкрити повіки й нечутно скочити на ноги. І однаково неприємності знову її застукали зненацька.

А було так. Любов Петрівна, злегка подрімуючи перед екраном телевізора, спокійно чергувала, навіть трохи заспокоївшись після вечірніх розмов — так кругом було тихо й спокійно. Вона вже збиралася будити собі на зміну Тетяну, як раптом відчула чужий запах, який одразу не розпізнала. Потім зрозуміла, що це пахне дим — у неї щось горіло. Вона, звичайно, сполошилася — треба ж здати чергування в порядку: обдивилася всі розетки й вимикачі, глянула на електричний чайник, пішла на веранду перевірити газову плитку. Все кругом було в порядку. Тоді вона запідозрила, що забула вимкнути газовий балон у літній кухні, де звечора варила собаці кашу на завтра. Ну нема, щоб перейти туди з хати — тут був хід через комору. Так не захотіла торохтіти й будити своїх домочадців, тому пішла знадвору. Обдивилася все в кухні, заглянула навіть в сарай і в льох — ніде нічого не горіло. Вона ще постояла на подвір’ї, придивляючись і принюхуючись, звідки це може нести димом, а потім направилася в хату. На самому порозі її обхопили ззаду, заткнули рота кляпом, зав’язали очі ганчіркою, кинули на стілець і прикрутили до нього.

Переступники надивилися легковажних фільмів про злодійства, подумала Любов Петрівна. Десь підпалили сміття, щоб викликати підозру в пожежі, і вивчали, куди вона побіжить гроші рятувати. Видно, підглядали у вікно, як вона металася по хаті, потім слідкували за нею надворі. А вона їх розчарувала, бо навіть не подумала про скляну банку з грошима, нещодавно закопану на грядках з цибулею, — там їй ніяка пожежа не страшна.

— Де гроші? — почула вона запитання, вимовлене здавленим голосом прямо над своїм вухом. — говори, с…! Спотворю! Уб’ю!!

Любов Петрівна цей приглушений голос витлумачила не так, що бандити бояться зчиняти ґвалт, а так, що вони хочуть залишитися невпізнаними нею, і вона щосили намагалася згадати, хто це говорить, кого це вона лікувала від туберкульозу, але такого випадку взагалі не пам’ятала. Та й не могла пам’ятати, бо хоч цей терорист, справді, був туберкульозним і, справді, взнав про цілительку через лікування у неї. Та лікувався тут не він, а його мати і не від туберкульозу, а від рожі. Він просто колись привозив матір сюди й побачив тут велику чергу. Тоді й подумав про бабині прибутки й про те, щоб добратися до них. А своїй дівчині він набрехав навмисне, щоб вона робила те, що йому треба було.

Та незабаром бідна жінка зрозуміла, що помилялася, — нападники виманили її з хати не якимсь безневинним вогнем, а правдивою пожежею. Вона почула, як поблизу неї загоготів вогонь, і відчула гаряче повітря, що йшло з того боку. І вже про себе не думала, намагалася подати знак тривоги тим, хто залишався в хаті. Хоч як там не термосили її, як не допитувались про гроші, як не били, а вона тільки звивалася всім тілом, щосили голосила, видуваючи повітря через ніс, била ногами об землю. Нарешті їй вдалося перекинути стілець і разом з ним впасти. В мить падіння вона зрозуміла, що втрапить головою на кам’яні сходини веранди, але щось змінити вже не встигала.

Тетяна проснулася без видимих причин, але одразу зорієнтувалася в подіях, хоч і відчула, що трохи запізнилася. За мить вона була вже на ногах, виглянула зі своєї кімнати, переконалася, що хазяйку терзають на вулиці й вирішила застосувати вже випробуваний метод — відволікти увагу злочинців на себе. Вона вийшла з кімнати і тільки намірилася якось дати про себе знати, як почула голос Ігоря Свиридовича.

— Хто тут?

— Це я, не хвилюйтеся, — сказала вона. — Перейдіть в мою кімнату, де вас не шукатимуть, і ждіть. Я скоро звільнюсь і виведу вас звідси. А якщо зможете, то через вікно виберіться на вулицю, бандити стоять біля порога і не побачать вас.

— Де Любов Петрівна?

— В безпечному місці, — сказала Тетяна, не уточнивши, що там і як, бо й сама того не знала.

Те що вона побачила, виглянувши з дверей, її жахнуло: Любов Петрівна нерухомо лежала на землі у якійсь дивній позі. В темряві Тетяна не зрозуміла, що жінка була прив’язана до стільця, але побачила, що її голова лежить на сходинах, а біля неї метушиться Андрій, намагаючись зрозуміти, жива його жертва чи ні.

— Подай води! — наказав він, і Тетяна побачила, як з темряви вийшла знайома вже дівчина.

— Як я тобі її подам? Тягни тітку під кран, — огризнулася дівчина.

— Ні з місця! — закричала Тетяна. Вона припустила, що у Любові Петрівни може бути черепна травма, тоді її не можна чіпати, не те що тягати по землі: — Відійди від жінки!

Нападники здивовано перезирнулися і раптом обоє притьмом кинулися до неї.

— Ах ти зараза! Як ти тут знову опинилася?

Тетяна шаснула назад у хату й ткнулася сховатися за дверима вітальні, але там щось стояло. Вона обережно торкнула ногою той предмет. Це виявився малий стілець, на зразок дитячого, на якому любила сидіти Любов Петрівна, коли перебирала трави. Тетяна тихо стала на той стілець і підняла над головою п’ятикілограмову гантель, яку перенесла сюди ще вдень. Щоправда, прокинувшись і упевнившись у відкритому розбої, на який зважилися недавні лихі знайомці, вона встигла видобути з-за припічка той пістолет, про який казав Ігор Свиридович, і зараз ця зброя була при ній. Але вона годилася для крайнього випадку.

— Шукай діда, — пошепки наказав чоловічий голос дівчині. — І не церемонься з ним. А я займусь молодухою.

Судячи по звуках, дівчина пішла в кімнату Ігоря Свиридовича, і Тетяна похвалила себе за кмітливість, що порадила йому змінити місцезнаходження. Сам же головний бандит ступив на поріг вітальні й завмер, виважуючи, де може бути Тетяна. Як не дивно, він вже зовсім осмілів, повірив у власну скору й остаточну перемогу, тому підсвічував собі ліхтариком. Ось він обережно повів ним за двері вітальні, освічуючи підлогу й розглядаючи, чи не стоїть там хтось. У Тетяни серце опустилося в п’яти, адже в світлі ліхтаря вона нічого не бачила перед собою і не змогла б чинити опір. Але бандит, зауваживши ніжки стільця, заспокоївся, почав розглядати інші ділянки кімнати. Здавалося, що він так стоїть сто років, а полум’я тим часом вже діставало в хату, затягувало кімнати димом, погіршуючи й без того нульову видимість через темряву, заважало дихати. В горлі Тетяни стояла пирхота, яка ось-ось могла спричинити кашель. Крім того, треба було рятувати від вогню Ігоря Свиридовича і віднести подалі від хати непритомну Любов Петрівну. Тетяна не могла більше чекати, вона зняла з пальця обручку й кинула її подалі від себе, щоб склалося враження, що вона намагається врятуватися втечею через вікно. Бандит кинувся на звук, і Тетяна, щойно він зробив крок, з розмаху кинула на його голову свою гантель.

Падіння непритомного рецидивіста супроводжувалося страшенним грюкотом, на який сюди прибігла дівчина. Видно, вона подумала, що її співмешканцю потрібна допомога у зв’язуванні заваленої на підлогу «молодухи».

— Як ти тут? — запитала вона.

Тетяна ще не встигла оговтатися від радості, що хоч на деякий час знешкодила основного противника, як тут налетіла ще й оця шавка. Тому вона автоматично вихопила з-за пояса пістолет і довбонула рукояттю дівчину по тімені. Та звалилася на підлогу, і Тетяна кинулася назад у прихожу.

— Ігорю Свиридовичу! — голосно погукала вона. — Ви де? Можна виходити!

Але на її крик ніхто не обізвався. Перемагаючи дим і язики полум’я, яке вже витанцьовувало в кімнатах, особливо біля вікон, вона заскочила в усі спальні, шарпонула по постелях і диванах — Ігоря Свиридовича ніде не було. Тетяна намагалася згадати, звідки лунали кроки дівчини, яка мала завдання знешкодити господаря, але їй здалося, що та його навіть не знайшла. Отже, він встиг покинути дім через вікно, — подумала Тетяна і вискочила на вулицю.

Любов Петрівна лежала так само непорушно, як і раніше. Довелося обережно піднімати її за плечі, щоб відтягти на безпечну відстань від полум’я, яке вже охопило майже всю хату. Тільки тепер Тетяна виявила, що жінка мала зав’язані очі і була прикута до стільця, а в її рот бандити запхнули таку велику ганчірку, що як тільки бідолашна витримала таке знущання над собою. Відчувши обережні дотики й зрозумівши, що біля неї знаходиться хтось доброзичливий, жінка застогнала. Тетяна, спотикаючись і розмазуючи по обличчю піт і кіптяву, побігла в кухню за ножем, затим повернулася до Любові Петрівни і звільнила її від мотузок, пов’язки на очах і кляпа.

— Ігор… — відразу простогнала жінка.

— Йому нічого не загрожує, — заспокійливо сказала Тетяна, оглядаючи голову Любові Петрівни. Не виявивши глибоких ран, вона сміливіше потягла її з двору.

— Документи, — знову ледве чутно промовила та. — В середній шухляді комода, там старий ридикюль. Врятуйте його.

— Зараз, — Тетяна відтягла Любов Петрівну за ворота і залишила саму.

У дворі, добре освітленому полум’ям, вона озирнулася. Побачивши простирадло, яке висихало на мотузці після прання, зірвала його, швидко змочила під краном і накинула на себе. В такому вигляді пірнула назад у хату. Там знову почала голосно гукати Ігоря Свиридовича, а тим часом заскочила у вітальню, полапцем знайшла комод, пару разів тикнувшись мимо нього, нарешті відкрила ту шухляду, що треба було, і знайшла там щось на зразок шкіряної сумки. Спочатку взяла той предмет, а потім засумнівалася, що то ридикюль з документами, рвучко витягла всю шухляду й з нею понеслась на вулицю. Коли була вже на порозі, продовжуючи гукати Ігоря Свиридовича, раптом почула відгук — їй здалося, що десь у переході між хатою і літньою кухнею пролунав задавлений кашель. Не випускаючи з рук своєї ноші, Тетяна подалася в напрямку почутого звуку. В хаті вже все горіло, і треба було бігти прямо через завісу полум’я. Але вона про це не думала.

Справді, зразу за дверима переходу Тетяна спіткнулася об лежачого Ігоря Свиридовича. Сліпець навіть не намагався рухатися. Тетяна відставила ящик з документами, накинула на чоловіка мокре простирадло, вправно закинула його собі на спину. І в такому положенні, притримуючи однією рукою врятованого господаря, а другою шухляду з документами, через літню кухню — бо тут було безпечніше — вивалися на свіже повітря. Нарешті вони всі були в безпеці, розташувавшись табором за ворітьми.

З обох кінців вулиці до них уже бігли люди. Дехто мав при собі відра, інші несли домашні аптечки, а хтось біг просто так.

І тут Тетяна згадала, що в полум’ї залишилося ще двоє людей. Не гаючи часу, не чекаючи підмоги, вона знову побігла в хату, обмотавшись мокрою тканиною. Горіли вже не тільки дерев’яні частини, вікна й двері, перекриття й стеля, а й стіни, не кажучи про дах, який перетворився на суцільне багаття, в якому з потріскуванням і гоготінням ятрилася випущена на волю нищівна стихія.

Дівчину вона знайшла швидко і підтягла ближче до виходу, потім взялася шукати її співмешканця, якого та називала Андрієм. Але чоловіка на тому місці, де він упав від Тетяниного удару, не було. Зате чувся його кашель далі біля вікон. Ага, зафіксуємо, де він є, нехай почекає, подумала Тетяна і, не довго вагаючись, повернулася до дівчини. Вхопивши за комір, повзком виволокла її надвір. Доправляти врятовану до воріт не стала — не хотіла втрачати час. А тому залишила біля колонки з водою — пожежа туди ще не діставала. Третій захід у вогонь здавався Тетяні закономірним і після двох перших, що закінчилися успішно, майже безпечним. Зупинити її було нікому, бо люди, які прибігли на допомогу погорільцям, клопоталися біля Огнєвих, бачачи, що хату вони вже не врятують.

Тетяна підбігла до порогу, ледве розрізняючи між довгими червоними язиками пащі, що пожирала будівлю, дверний проріз, коли стіна диму й полум’я полихнула ще дужче, зайшлася іскрами і розпласталася по землі.

— Таню! — почула вона жіночий крик, і разом з цим її постать, загорнуту в біле, підім’яло під себе гарячою хвилею й відрізало від світу.

Останнім сприйняттям Тетяни був не цей крик, а власна думка про те, що вона мусить не підставляти під удар Ігоря Свиридовича й сховати його пістолет до того, як тут з’являться офіційні особи. Може, саме це й врятувало її, бо неймовірним зусиллям волі вона, притиснувшись до вологої після ночі землі, відповзла від небезпечного місця, вся охоплена танцюючим вогнем.

До неї вже спішили на допомогу, хтось збивав полум’я, хтось зривав палаючу ганчірку, а хтось просто плеснув на неї водою. Щоб там не допомогло, але Тетяна не згоріла. Натомість, похитуючись, піднялась і побрела в бік кущів, махнувши рукою, щоб за нею не йшли. Вона мала такий вигляд, наче її замутило. Під віттям же нахилилася до самої землі і довго людям видно було тільки її зігнуту спину. Затим вже більш твердим кроком Тетяна повернулася до гурту, витираючи обличчя.

— Як тут мої порятовані? — запитала втомлено, бачачи, що всі троє вийнятих нею з пожежі людей прийшли до тями й сидять, обіпершись спинами об паркан і витягнувши в бік вулиці ноги. — Скоро приїде Грицько і відвезе вас в лікарню, — заспокоїла вона їх.

— Господи, та в тебе все волосся згоріло! — простогнала Любов Петрівна.

— Правда? — Тетяна провела рукою по мокрій голові. — Переживемо, — сказала спокійно. — Мені б одягтися, я змерзла.

В цей час дівчина, яка була причетна до виникнення пожежі, почала подавати ознаки занепокоєння. Спочатку вона непомітно відсунулася подалі від Любові Петрівни й Ігоря Свиридовича, користуючись тим, що поки що вони на неї не зважали. Потім сміливіше відкотилася вбік від них, нарешті рачки полізла в кущі живоплоту. Метушливий натовп, не знаючи хто вона і яку роль відіграла в цій трагедії, не заважали їй приходити до тями, бо серйозних поранень на ній не було, а шок кожний переборює по-своєму. Скоро в нічній імлі, яка тільки-тільки починала розсіюватися, її зовсім не стало видно. Коли про дівчину згадали, то знайти її вже не вдалося.

— Хто то була за одна? — запитав хтось із сусідів у Тетяни.

— Не знаю, прийшла пізно ввечері, сказала що їй потрібні якісь рідкісні трави. Любов Петрівна вже відпочивала, тому я запропонувала їй залишитися тут на ніч.

Любов Петрівна, почувши ті слова, полегшено зітхнула — не треба буде розбиратися з підпалом, давати комусь пояснення, когось звинувачувати. Вона мало вірила в дієвість слідчих органів і взагалі в справедливість судової системи. То для чого затіватися? Її більше всього непокоїв стан здоров’я Ігоря Свиридовича, який отримав чималі опіки і потребував серйозного лікування. Народних методів тут було не досить.

Перемагаючи біль від заподіяних бандитами травм, Любов Петрівна піднялася й почала надавати чоловікові першу допомогу, причому обробляла опіки й робила перев’язки досить професійно — звичайно, цілителька має добре знатися також і на офіційній медицині. Нічого дивного.

На світанні, коли згарище, все-таки залите водою, лише подекуди диміло, приїхав Грицько і відвіз постраждалих в лікарню.

5


Про відпочинок на морі можна було забути — Тетяну знову госпіталізували, тільки на цей раз з опіками обличчя й кінцівок. Грицько залишив постраждалих від вогню в приймальному відділенні, де їх уже оглянув черговий лікар і тепер ішло оформлення офіційних паперів, а сам піднявся слідом за лікарем в його кабінет. Той уже сидів у кріслі й розмовляв по телефону, і, як зрозумів Грицько, саме про нових пацієнтів. Побачивши відвідувача, лікар завершив бесіду й привітно показав Грицькові на крісло біля стіни.

— Ваша дружина затримається у нас тижня на два-три, а потім долікується вдома, — повідомив Грицькові головний терапевт районної лікарні. — І буде як новенька.

— У вас же немає опікового відділення, — сказав Грицько. — Дайте направлення в область.

— Ми її у себе залишимо. Не хвилюйтеся, наших можливостей вистачить, щоб подужати її травми. А ось вашого тата доведеться везти в область, тут ви маєте рацію.

— Це не тато, — невдоволено буркнув Грицько.

— Ну тесть, яка різниця? Йому потрібна буде пересадка шкіри, а там це зроблять краще.

Грицько тільки засопів, не вдаючись у подробиці, що його дружина постраждала в домі абсолютно чужих людей. Для чого? Ще причепляться з запитаннями, чого вона там була вночі.

— А з літньою жінкою що? Тобто… — Грицько замішався, — яку звати Любов Петрівна.

— З нею все гаразд. Зараз цій хворій нададуть допомогу, оброблять і перев’яжуть рани, і забирайте її додому. Вона, як кажуть, відбулася переляком. Щоправда, десь отримала травми, не типові для пожежі.

— Що за травми?

— В основному зчесана шкіра, садна й синяки по всьому тілу. До речі, тут не було криміналу?

— Втікала од вогню і падала, напевне, от і травми. А про кримінал нічого не скажу. З чого ви взяли про нього? — переконливо щиро вдивився в лікаря Грицько, попереджений Тетяною, що про підпал краще помовчувати, а останні деталі вона йому взагалі не встигла розповісти.

— А в неї синці мають таку природу, наче її перев’язували міцними мотузками. Отут, — сказав лікар, показуючи на зап’ястя, щиколотки і верхню частину тулуба. — Крім того, в неї є чималенька рана на голові і загалом відмічаються деякі ознаки струсу мозку.

— Так, — не знаючи, як реагувати на сказане, протягнув Грицько. — Може, вона, рятуючи майно, щось виносила на собі, зв’язане мотузками, впрягалася в них, тягла, забивалася, подряпувала себе. Стара жінка, що ви хочете.

— Може, — погодився лікар. — Але то все в неї загоїться в домашніх умовах. Тут потрібен тільки час і гарний сімейний догляд. Нехай тижнів зо два побільше спить, гарно харчується і гуляє на свіжому повітрі.

В кабінет заглянула жінка в білому халаті.

— Можна?

— Заходьте, — дозволив лікар і встав з-за столу, простягаючи Грицькові руку для прощання. — Пробачте, у нас тут нагальні справи. Ще запитання є?

— Є, — заквапився Грицько. — Хто відвезе… Тобто, хто доправить Ігоря Свиридовича в область?

— Якраз, коли ви зайшли, я домовлявся з опіковим центром лікарні імені Мечникова. Вони згодні його прийняти.

— Дякую. А відвозитиме хто?

— А, — лікар вдарив себе по чолу. — Ми, звичайно. Пробачте, я не зрозумів запитання. Сьогодні під кінець дня він буде там, ввечері можете відвідати його. До побачення.

Любов Петрівна вже сиділа на лавочці біля входу в лікарню. Вигляд у неї був жалюгідний: найперше кидалася в очі накинута поверх бинтів, намотаних навколо голови, брудна від кіптяви хустина; порівняно чистий одяг був страшенно пожмаканим, на руках і ногах виднілися численні пластирі й місця, просто оброблені зеленкою, ступні ніг — босі.

Чесно кажучи, Грицька просто мало било життя, чи отримані уроки не йшли йому на користь. От вчора ввечері розповіла Тетяна, що на них може бути напад, сказала, що готується до відсічі бандитам, а він слухав і не уявляв, що це насправді може статися. Наче вона йому казку читала. А як побачив уранці, що у них скоїлося, — розгубився, як останній слинько. Скільки ж іще можна його вчити?

Або ось з Огнєвими. Сам же сказав їй, що вони йому подобаються, що він хотів би їм допомогти, що непокоїться про них, бо вони нагадують йому батьків, а як сталося нещастя, — про все забув. Добре, що хоч тепер згадав слова, сказані тоді Тетяною: «Ота поговірка, що людина мусить народити дитину, збудувати дім і посадити дерево, є неповною. А від цього усічення — майже аморальною». «Чого?» — запитав здивований Грицько, який не звик критично обмірковувати загальновідомі істини, а фактично, не володів звичайною ініціативою філософствувати про життя. «Тому що людина ще мусить доглянути своїх батьків, і, може, це — найголовніший обов’язок, бо саме він робить її людиною». Отак! І додала роздумливо: «А в мене батьків немає. Отже, мені судилося когось іншого доглянути. То чому б не їх?». Він ще тоді радів, що вона вирішила запросити Огнєвих замешкати в її хаті. А тепер ні про що не подбав би, якби не побачив Любов Петрівну у такому плачевному стані. І куди вона, вийшовши звідси, подалась би, сердешна? Жах! Грицька аж у піт кинуло від власного лаповухства.

— А чого ми зажурилися? — звернувся він до Любові Петрівни на манер лікарів, торкаючись її руки. — Забирайтеся швиденько в машину і поїхали додому.

— Який дім? — заплакала жінка. — Там навіть сараю не залишилося. Все спалили, нелюди. Навіть мої трави. А я ж їх так ретельно збирала й сушила, так старалася! Там було запасу років на два-три. Що ж я тепер робитиму…

— Поїхали, поїхали! Забудьте про те село. У нас, слава Богу, є для вас запасний варіант. Відсьогодні житимете в Славгороді, в Тетяниній хаті. Ми з нею вам зручності там влаштуємо. І буде все, як в кращих домах, — з легким серцем говорив Грицько, радіючи, що у нього така чудова дружина і що він може виручити з біди таких гарних людей, як оці Огнєві. — Зараз ми заїдемо до нас, переглянемо весь одяг, що залишився від моїх батьків. Може, вам щось на першій порі підійде, то візьмете. А потім все, що треба, наживемо. На щастя, всі живі залишилися. Це головне.

— Дякую, — відгукнулася жінка. — Ми в боргу не залишимося. Мені б тільки Ігоря на ноги поставити. А там ми вам не завдаватимемо клопоту.

— Навіть не думайте про це! От живіть, як біля своїх людей, і все. Та вам про це краще моя Тетяна пояснить. У неї ціла теорія є про долю, людське призначення й таке інше. Я в цих матеріях не розбираюсь. Але від себе ми вас нікуди не відпустимо. Це наше остаточне рішення.

— А ти ж чий будеш? — раптом запитала Любов Петрівна.

— Я? — Грицько з несподіванки оглянувся на співрозмовницю, що сиділа позаду. — Моє прізвище Летюк, це татове, а мамине дівоче — Куропат.

— Летюк… — повторила Любов Петрівна. — Не знаю… Може, він нетутешній?

— Ага, — Грицько посміхнувся. — Мама з ним познайомилася, коли він був солдатом термінової служби і їх присилали в наш колгосп на збирання врожаю. А родом він з Закарпаття.

— А мама твоя в дівоцтві дуже вродливою була, веселою, подільчивою. Все біля хати нові сорти квітів розводила і з людьми насінням і корінцями ділилася. Тоді це тут було новиною, і всі дивувалися, звідки воно в неї.

— Хіба ви її знали? Ви ж приїжджі.

— Ні, не знала, — вже сухіше відповіла Любов Петрівна. — Люди розповідали.




Розділ 8


1


Відквітував жасмин, а за ним і липа — відшуміла бентежна пора, літо змужніло, зажурилося, потемніло лицем і взялося виколисувати врожаї. Вже не бродило світом п’янке запашне повітря і не розбурхувало душі людей. Хіба дехто з них вибирався на вихідні дні на вільний простір, то там ще встигав подихати ароматом квітучих маслин — останнім привітом весни. Заспокоїлося буйство пахощів, вляглося. А далі залишалося втішатися тільки розмаїттям тих звуків, що теж є прикрасою природи: нічними плачами деркача, цокотанням сороки, стогонами пугача, солов’їним тьохканням та шпачиним висвистуванням. І все — літо повертало на осінь, починало скорочувати дні. Хоч сонце ще з цим змагалося і пекло нестерпно, та все частіше доводилося йому рано закочуватися за обрій і розганяти на світанні все більш густий морок.

До людей, обходячи перепони липневої спеки, непомітно підступав смуток прощання, який глобально обсяде їх восени. Ігор Свиридович, очевидно, був справжнім дитям природи і відчував, що за скороченням дня криється щось більше, грандіозніше й драматичніше простого старіння літа, він пригнічено сидів на ліжку, роздумуючи про своє майбутнє життя на новому місці — скоро лікування закінчиться, час збиратися додому. Додому… Де тепер його дім?

Гліб Євгенович, сусід по палаті, подивився на свого товариша по нещастю й зітхнув — він знав історію хвороби цього чоловіка й співчував йому в утраті житла, тому зважився перервати ту важку задуму і легко товкнув його в плече.

— Ходімо на вулицю, посидимо в парку — тут задушливо. А спати я вже не можу — надовго виспався.

— Що там робити? Слухати як матюкаються школярі, проходячи мимо? Дякую дуже, я потім хворий від цього. Ех, кому ми світ передаємо, в чиї руки? Вив би вовком, так не допоможе.

Звісно, є підозра, що їхню хату підпалили якісь молоді негідники. Як він після цього може ставитися загалом до молоді? — подумав Гліб Євгенович.

— Ну не підемо в парк, а посидимо в сквері на території лікарні, — настоював він. — Не сумуй, у вас же все врешті-решт влаштувалося. Чого ти вбиваєшся?

— Влаштувалося…

Ігор Свиридович ще щось бурчав чи сварився, комусь виказував свої кривди від проклятих політиків, які занапастили його життя, але розібрати щось конкретне з його слів було неможливо. Зрештою, це був просто вияв старечого невдоволення та й годі. Проте, Ігор Свиридович взяв темні окуляри, надів білу кепку й слухняно потопав слідом за Глібом Євгеновичем, тримаючись за полу його сорочки.

— Не спіши, — попросив миролюбніше. — Ніяк не звикну до сходин.

Видужуючи, чоловіки ігнорували підйомник і гартували своє серце ходьбою, принаймні при сходженні вниз. Цього разу вони знову перебороли спокусу швидкого пересування і вже повернули на сходини, як почули, що їх погукали з відкритих дверей ліфта. Це приїхав і вчасно побачив свого друга Денис Митрофанович, який відвідував Гліба Євгеновича по декілька разів на тиждень. Справа була не тільки в тому, що чоловіки з дитинства товаришували і на схилі літ дуже берегли одне одного. Це само собою. Але Гліб Євгенович отримав опіки саме тоді, як горів у машині Дениса Митрофановича. В той день друзі їхали на рибалку і на складній ділянці дороги на них наскочив автобус. Від удару у водія спрацювала подушка безпеки, гепнувши в груди так, що Денис Митрофанович втратив свідомість. А ззаду, де сидів обачний пасажир, від сильної деформації корпуса заклинило дверні замки, і Гліб Євгенович, хоч і сумлінно був пристебнутий ременем безпеки і майже не постраждав, безрезультатно смикався, намагаючись покинути машину, бачачи, що вона загорілася. Добре, що не сталося вибуху. Їх врятували мандрівники, які стали свідками аварії, — спочатку чужі люди допомогли водієві, а потім витягли заблокованого на задньому сидінні пасажира через погнуті передні двері. Винуватцем аварії працівники постової служби відразу визнали водія автобуса. Але Денис Митрофанович і себе винив за те, що не добачив дурня за кермом.

Сьогодні він прийшов до хворого не сам, а зі своїм родичем, братом дружини, що приїхав на декілька днів у гості з Московії, подорожуючи в Крим на пляж. З того, як чоловіки зустрілися, було видно, що вони добре знали одне одного.

— Я помалу вернусь в палату, — сказав Ігор Свиридович, повертаючи назад у коридор.

— Ще чого? Ти нам не заважатимеш, — не відпустив його від себе сусід по палаті. — Це свої люди, просто відвідувачі. Ходімо з нами.

— До мене теж мають приїхати, — опирався чемний Ігор Свиридович. — Незручно.

— Ходімо, — потяг його за собою Гліб Євгенович. — Знайдуть тебе твої відвідувачі. Ми ж будемо недалечко.

Чоловіки вчотирьох протопали сходами на перший поверх, вийшли з корпусу лікарні, повернули наліво, знайшли гарну тінь від вікових акацій і сіли на ослін. Опіковий центр, як і сама обласна лікарня, розташовувався на території великого і добре доглянутого скверу, тому всі корпуси оточувала безліч дерев і кущів різних порід. Дефіцитом тут був не затишок, а вільний ослін.

— А ти, значить, знову на море? — запитав Гліб Євгенович у Кості, гостя, якого привів його друг. — Так швидко рік минув! Знову з сім’єю подорожуєш чи сам?

— Купив нову машину, випробовую, — ухильно відповів той.

Розмова наткнулася на неприємну тему, і всі це відчули. Що стосується особистого транспорту й подорожей, то про це в присутності Гліба Євгеновича можна буде говорити не раніше, ніж він забуде про аварію, а в присутності Дениса Митрофановича — як він купить нову машину.

— Ага, — філософськи прорік підсумок Гліб Євгенович, — тут не знаєш, де знайдеш, де загубиш.

До чого це висловлювання можна було пришити, хтозна. Проте треба було підтримати розмову, і Ігор Свиридович вголос пожалкував, що через його хворобу Тетяна й Грицько не змогли поїхати на море, як планували.

— Це ваші діти? — поцікавився Денис Митрофанович. — Ті, яких я тут часто зустрічаю?

— Атож, тільки, на жаль, це не наші діти, а просто гарні молоді люди, які дали нам з дружиною притулок після пожежі.

— Невже забрали до себе? — спитав Костя, заїжджий гість.

— Майже так, — відповів Ігор Свиридович. — Вельми незручно перед ними… Ні, звичайно не до себе, але віддали нам свою хату, яка звільнилася, коли вони побралися.

— Прямо не віриться, що нині є такі люди.

— Не кажіть! Це справді унікальний випадок, — погодився Ігор Свиридович. — Не інакше як на нашій долі позначився промисел Господній. Нам з дружиною поталанило.

— А свої діти у вас є? — чомусь дуже підозріло поцікавився Костя, і в його тоні слухачам почулося намагання знайти для себе вирішення якогось делікатного питання чи спробу скинути з душі неприємний тягар.

Але тут вони побачили, що до них наближається Тетяна, с пустими руками — вже без своїх традиційних сумок і пакунків.

— Ось де ви сховалися! — привіталася вона. — А я зайшла в палату, бачу — вас немає, залишила там речі і пішла шукати.

— Довго блукала? — запитав Ігор Свиридович.

— Ні, у мене гарний нюх, — пожартувала Тетяна. — Крім того, я з теорії знаю, що чоловіки в кожну можливу мить ходять наліво. Отож я вийшла з корпусу, повернула наліво і знайшла вас. Я посиджу з вами, гаразд? — запитала в усіх разом, і чоловіки хором погодилися.

— Ми, старики, дуже корисливі, — за всіх сказав далі Гліб Євгенович. — Адже поряд з молодою людиною наші болячки швидше проходять. Тому, якщо у тебе є час, побудь з нами довше, дитино, ми будемо тобі за це тільки вдячні.

— Оце вона, наша Тетяна, — з гордістю сказав Ігор Свиридович, звертаючись до мужчин, і пояснив Тетяні: — Ми тут згадували про вас з Грицьком.

— А що таке?

— Ось чоловік на море їде, аж з Москви добирається, і я пожалкував, що через нас ви з Гришею не відпочили.

Отак мало-помалу розмова відхилилася від речей, про які декому з присутніх шкідливо було згадувати, і перейшла на дітей і вибрики його величності Примхливого Випадку. Гість, який спочатку здебільшого помовчував, нарешті освоївся й щиросердо розбалакався.

— Ви запитували, чи я з сім’єю приїхав, — почав він. — Ні, сам. А чого? Нещодавно, — розповів він далі, — йому довелося пережити таке, від чого досі не проходить сум’яття, — сталася випадкова зустріч з однією знайомою, точніше кажучи, з жінкою, яку колись кохав і навіть збирався з нею поєднатися.

Дівчина тоді навчалася в Московському професійному ліцеї декоративно-прикладного мистецтва імені Карла Фаберже, готувалася стати майстром розпису по тканині. А він працював, адже був чималенько старшим за неї. Зрозуміло, що після домовленості про шлюб їхні стосунки найближчим часом перейшли в досить близькі. І тут Костя несподівано дізнався, що його нареченій ще не виповнилося вісімнадцяти років. Він злякався відповідальності, що вступив в інтимні стосунки з малоліткою, і втік од лиха подалі. Дав слабака, звичайно. Але втік не по-справжньому — збирався дочекатися березня, її вирішального дня народження — і тоді повернутися. Від своїх рідних і друзів йому стало відомо, що дівчина намагалася шукати його, але скоро облишила свою затію через невдачі. Він тільки зрадів цьому — невідомо, для чого вона його шукала. І похвалив себе, що про все добре подбав: змінив місця роботи й проживання, адже триматися подалі від неї йому належало — ні багато, ні мало — понад півроку. Тільки так вже влаштовано життя, що в молодості такий короткий термін інколи визначає все подальше майбутнє. Незабаром він зустрів другу дівчину і до березня, коли йому можна було «виходити з підпілля», вже був жонатим. Оповідач замовк.

— Вдало женився? — чемно, щоб заповнити паузу, спитав Ігор Свиридович. — Задоволений дружиною?

Оповідач тільки кивнув.

— Тоді чого ти так хвилюєшся? — розвів руками Гліб Євгенович. — Та в кожного з нас до весілля стільки таких наречених було, що я, наприклад, тепер не всіх і на ім’я пам’ятаю. Вибачаюсь, — звернувся він до Тетяни і затим поплескав гостя по плечі: — Уявляю, тобі незручно було перед нею, що запросив до шлюбу, а потім дав дьору. Але це сталося давним-давно, забудь. Ти дуже вразливий, так не годиться.

— Не звертайте уваги на мою присутність, — сказала Тетяна. — Мені так довго бракувало спілкування з однолітками мого батька, що я просто слухаю вас і радію.

Вона сиділа поряд зі своїм підопічним, при цьому взяла його під руку й поклала голову на його плече, як те часто роблять старші діти, насолоджуючись присутністю батьків.

— Та ви ж не дослухали! — вигукнув Костя. — Головне ще попереду.

— Пробачте нам. Розповідайте далі, а ми зі свого боку постараємося зарадити вашим проблемам, — сказала Тетяна. — Адже у зв’язку з цією зустріччю у вас виникли проблеми, так?

— Так. Ага, — продовжував розповідати Костя, — Єлизавета Афанасіївна, так звали колишню наречену, дуже зраділа зустрічі і навіть чути не хотіла ні про яку вину перед нею, не приймала ніяких вибачень, не хотіла слухати ніяких пояснень. Сказала, що не тримає зла за минуле. Очевидно, тоді так мусило статися — це в їхні плани втрутилася доля. А вона, Ліза, вірить в уділ. І найкращим доказом існування запрограмованого для людини жеребу є оця їхня зустріч. Вона зізналася, що все життя уявляла, як це буде, і дуже боялася вмерти, не сказавши йому однієї важливої речі. На час їхньої оцієї зустрічі, — уточнив Костя, — Єлизавета Афанасіївна вже була невиліковно хвора, і знала про це.

— Хіба це не знак звище, що в останні дні мені подаровано те, про що я все життя клопоталася? — говорила вона. — На мені лежить великий гріх, і я отримала можливість покаятися.

— Чому ти мене для цього вибрала? — запитав Костя. — Я не батюшка.

— Бо згрішила через твій учинок, а значить, тебе це теж стосується, щоправда, не безпосередньо.

І Ліза, тобто, Єлизавета Афанасіївна сказала, що після його втечі народила позашлюбну дитину, дівчинку, яку змушена була залишити в пологовому будинку Синельникового, що на Дніпропетровщині. Спочатку вона надіялася, що як тільки її справи покращаться, то забере доньку додому, а потім так не сталося.

— Я запитав, як вона з Москви аж у Синельникове потрапила. Та Лізі дуже важко було розмовляти, — говорив далі Костя, — і вона тільки додала, що інші подробиці може сповістити її подруга Неля.

— А прізвище її ти знаєш? — запитав хтось у Кості.

— Дівоче прізвище Нелі — Потомака, а по чоловіку вона тепер Серебро.

— Не Нелі, а своєї колишньої дівчини, — роздратувався через нетямущість родича Денис Митрофанович. — Так же? — запитав він у слухачів. — Я правильно зрозумів ваше запитання?

— Правильно.

— Лізине? — здивувався Костя. — Як же не знати? Паперовська.

— Так коли ви з нею теє… ну, полюбилися і коли вона народила?

— Гріхопадіння? Його дату я, звичайно, забув, це сталося десь в середині серпня. Я ще зазначив, що у вересні вона поїде на навчання вже заміжньою жінкою. А коли народила, не знаю, здається, вона не уточнювала.

— Ви сказали, що в ліцеї вона вчилася розписувати тканини, а де вона збиралася працювати? — з однією їй зрозумілою зацікавленістю запитала Тетяна.

— Це ж був ліцей, — відповів Костя. — У них там направлень на роботу не видавали.

— А як і куди працевлаштовувалися випускники ліцею?

— Хтозна. Ну, наприклад, до них приїздили представники різних підприємств, розміщали конкурсні замовлення, а потім переможців запрошували до себе на роботу. Ліза, наприклад, на першу практику потрапила в Іваново на ткацьку фабрику, може, й у подальшому співпрацювала з ними. Не знаю.

— І що, ти вважаєш, що то може бути твоя дитина? — запитав Ігор Свиридович. — Ота подруга, Неля Потомака, теж з Лізою навчалася? Де її шукати?

— Де шукати, не знаю, а навчалися вони в одній групі. Дитина, ви кажете… Може, й не моя. Оце через те я й приїхав сюди сам, без дружини. Хочу заїхати в Синельникове, узнати про все. Рік її народження мені відомий. Нині тій дівчині вже двадцять п’ять років стукнуло. Не дай Бог щоб вона виявилася моєю — дружина мене загризе. У нас своїх двоє.

— Для чого вам клопотатися, витрачати кошти і час? — майже радісно скинулася Тетяна, ніби влаштовувати чужі проблеми було її покликанням. — Давайте всі відомості мені, я докладно розвідаю і сповіщу вам.

— А це зручно? — спитав Костя і його очі заблищали надією.

— По-перше, я живу в Синельниківському районі, по-друге, працюю в державній установі, до речі, з дітьми. Мені зовсім не складно буде знайти тут сліди вашої Лізи, а потім і покинуту нею дівчинку. Так вона, кажете, вже померла?

— Померла, — підтвердив Костя. — А мені отакий клопіт заповіла.

— Для чого? — поцікавився Гліб Євгенович. — Що вона від тебе хотіла?

— Тепер мені здається, тільки для того, щоб я мучився сумлінням. Я майже впевнений, що дитина не моя, але це діло таке, що я можу й помилятися. Треба все перевірити.

— А раптом ти знайдеш ту дитину — тепер уже молоду жінку, а вона виявиться невлаштованою, нещасною, потребуватиме допомоги. Що ти робитимеш з такою халепою, коли в тебе немає повного порозуміння з дружиною? — запитав Ігор Свиридович.

— Це буде жахливо, ви праві. Моє життя перетвориться на пекло. Але я не можу спокійно жити, знаючи, що десь є моє дитя, яке, може, страждає. Мушу знати все достеменно.

— Ні про що говорити, — сказала Тетяна і різко скочила з ослону. — За цю справу з усіх міркувань найліпше взятися мені. Давайте всі відомості про вашу дівчину Лізу, її подругу Нелю, про інших можливих дійових осіб цієї пригоди і свої реквізити, я запишу. І ні про що погане не думайте. Гаразд?

2


Після цієї бесіди збігло не більше місяця. Ввечері в квартирі Кості, який щойно повернувся з відпочинку, пролунав телефонний дзвінок і, на щастя, він сам підійшов до апарату.

— Слухаю, — озвався тихо, відчувши зовсім невизначено, що зараз взнає щось вирішальне для себе. І як не дивно, не помилився.

— Це Тетяна, — сказав привітний жіночий голос. — З Синельникового, пам’ятаєте?

— Так, — у Кості від напруги затремтіли губи. — І що? Що ви мені скажете?

— Заспокойтеся, — відповіли йому на тому кінці дроту. — Вам Неля, подруга вашої дівчини, не казала, на яке прізвище Ліза могла записати дівчинку при народженні?

— Ні, тобто я з Нелею не бачився. Ви… ви щось знайшли? Говоріть, я до всього готовий.

— Та не хвилюйтеся ви! — прикрикнула на Костю Тетяна. — Я нічого не шукала. Просто не хотіла зразу відкриватися. Адже мені теж треба було прийти до тями.

— Про що ви говорите? Ви ж обіцяли…

— Справа в тому, що йдеться про мене.

— Як? — завмер Костя. — Ви — Лізина донька.

— Гадаю, так. Я ще уточнюватиму. Але одне знаю напевне: мене народила молода дівчина, яка вагітною їхала чи в Сімферополь, чи з Сімферополя московським потягом. В поїзді в неї почалися родива, і її зняли в Синельниковому, щоб відправити в лікарню. Тут вона народила дівчинку, яку пізніше записали Тетяною Іванівною. При породіллі знайшли посвідчення на ім’я Проталіної Вероніки Федорівни — працівниці Іванівської ткацької фабрики. Скоріше за все, це було вигадане ім’я, бо ще в юності я туди їздила і взнала, що такої працівниці там ніколи не було. Проте це було пізніше, а при народженні мене у відповідності до цього документу записали на прізвище Проталіна. Дуже багато збігів, щоб не бути правдою, чи не так?

— Чистісінька правда, адже Вероніка Федорівна — це Лізина мати, а Проталіна — її дівоче прізвище! Це якесь чудо! А щодо підробленого посвідчення… Даруйте, Ліза ж була художницею, — пожвавлено говорив Костя. — Бачите, вона все зробила для того, щоб та дівчинка не загубилася серед людей, щоб згодом можна було її знайти. Таню, дівчинко моя… — його голос потеплішав.

— Ні, не ваша. Я народилася в кінці серпня, так що моїм батьком ви бути не можете. Оце про нього я й взнаватиму в подальшому. А вам я дуже вдячна, дуже! Ви своїми відомостями про Лізу і Лізину матір зліквідували мої сумніви. Тепер я точно знаю, хто мене народив. Моя матуся була права, людьми править жереб. В даному випадку це був щасливий жереб, бо організував нашу з вами зустріч. На все добре!

3


Настала пора пізньої осені. Було доволі прохолодно, але дні стояли погожі, сонячні. Від таких перепадів температури вночі випадали рясні роси й тумани, вони зволожували землю й робили її по-святковому чистою. Тим більше що листя не поспішало спадати з дерев і, висвітлене своїм віком до прозоро-лимонного стану, надавало природі світлої й тендітної беззахисності. І такою непорочною була та беззахисність, що навівала людям благоговіння перед нею, бажання якщо й не зарадити навколишньому світові у такій біді, як осінь чи зима, то хоча б не заважати йому поринати в небуття.

Тетяна збиралася у поїздку до Москви і весь день провела у клопотах, метушінні. Вона декілька разів бігала до Любові Петрівни, щоб допомогти їй, бо по підготовчому узгодженні з Едмондом Германовичем брала з собою й Ігоря Свиридовича. І тільки перед смерканням спинилася, щоб помилуватися, може, останніми привітними днями. Чомусь подумалося про те, що отака всеосяжна беззахисність розчулює людей, облагороджує, робить їх милосерднішими і взагалі пристойнішими — ось навіть не чутно стало осоружного гуркотіння програвачів, якими дехто послідовно й наполегливо доводить себе до тихого сказу, а затим позбавляє нормального сприйняття життя. Отак і немовлята — виключно безпорадністю приковують до себе любов дорослих людей, викликають бажання самозречено служити їм, терпляче виняньчувати їх, виконувати нелегкий обов’язок виховання розумної особистості. Якими ж безжалісними могли бути ті обставини, що примусили молоду дівчину Лізу Паперовську покинути свою дитину і не забирати її, коли життя трохи устаткувалося? Чи юною ще була? Так ось багато дівчаток змалечку так прив’язуються до своїх молодших братиків і сестричок, навіть до підопічних домашніх тварин, котиків і собачок, що не хочуть розлучатися з ними. Виходить, молодістю пояснити таку черствість не можна. Ні, це нічим пояснити не можна, а тому не варто шукати й аналізувати ані мотиви, ані обставини, ані вади характеру. Це можна просто сприйняти як явище, що через безліч несприятливих збігів інколи трапляється в суспільстві, і не намагатися підходити до нього зі своїми мірками, тобто не треба нікого не осуджувати. Звичайно, якщо мати на увазі все-таки моральну людину, не заражену епідемією аутизму й безвідповідальності, яка нині розгулює серед тих, хто «обирає кока-колу» чи присьорбує слабоалкогольні напої.

Тетяна зітхнула — для чого їй знати щось про ті обставини? Змінити вже нічого не можна — вічність поглинула багатьох… Краще думати про живих. Ось вона по-справжньому задоволена, що Огнєви живуть біля неї, що Любов Петрівна трохи заспокоїлася, а Ігор Свиридович вийшов з лікарні. Опіки — страшна річ, вони навіть на Тетяні залишили свої сліди, не кажучи вже про нього — сліпого чоловіка, який не зумів ухилитися від вогню.

— Чого ви не вибралися з хати через вікно? — запитала в нього пізніше Тетяна.

— Шукав Любу, гадав ти мені неправду сказала, що вона в безпечному місці, щоб я не хвилювався. Адже воно так і було — ти мене просто заспокоювала. А вона тим часом лежала непритомна після знущань і удару об сходини при падінні. Я відчував, що їй потрібна допомога.

— А дівчина, пособниця бандита, вона знайшла вас?

— Та ото ж, — крекнув тоді Ігор Свиридович, — та дівчина… Таку паразитку треба було придушити й залишити у вогні. Вона ударила мене чимсь по голові, що я й свідомість утратив. Якби не ти, каюк би мені був. А на ту бандитку лягла б моя смерть. Не жарти…

Тепер їм обом підправлять зовнішність у клініці косметичної хірургії. А ще Тетяна повезе Ігоря Свиридовича до офтальмологів на консультацію — може, вдасться повернути йому зір, як запевняє Любов Петрівна. Адже це — її найзаповітніша мрія, вона заради цього працювала, не покладаючи рук, і зуміла в нестатках, нападах на них і в пожежі вберегти заощаджені гроші. На днях попросила Грицька поїхати на згарище, а там на городі викопала свій скарб і вдома віддала його Тетяні.

— Бери все, гадаю, там на дещо вистачить, а на що не вистачить, то… Нехай Ігорьок пробачає мені, — і вона, бідна, заплакала.

— На все вистачить, — запевнила її Тетяна. — У нас з вами є запаси, не сумнівайтеся.

— Спасибі, — тільки й сказала Любов Петрівна. — Я тобі відпрацюю, дітей ваших няньчитиму. Як ти гадаєш, той бандит вже не дістане нас? Може, мені можна знову людей лікувати?

— Бандит загинув на пожежі. Правильно кажуть, катюзі по заслузі — потрапив у пастку, яку вам готував, — тихо сказала їй Тетяна. — Сповіщаю це для того, щоб ви нікого не боялися. Лікуйте, кого хочете. А за грішми не женіться. Повірте на слово, у мене вистачить коштів, щоб ви не відчували нестатків. Ваша правда, готуйтеся няньчити онуків.

Ой, ці розмови ще між ними будуть і будуть. Нехай. Зараз головне — закінчити з лікуванням, і тоді, здається, чорна смуга буде перейдена. Тоді вони всі поїдуть на тепле море — нехай не влітку, а взимку, нехай не в Крим, а десь за кордон — і відпочинуть на славу. Змиють з себе останні залишки незгод. Ото всім буде дивина, коли вона скаже: «Знайшла через соцзабез щедрого благодійника, який купив нам — як постраждалим на пожежі — дешеві путівки для оздоровлення. Чоловік поставив тільки одну умову — він хоче залишитися анонімом, і я його розумію». Якби тільки повірили й не розпитували ні про що.

Тетяна зайшла в хату, ще раз перевірила по списку, чи все взяла з собою. Потім потелефонувала до Едмонда Германовича, аби впевнитися, що в клініці хірургії ока їх приймуть — він обіцяв допомогти.

— При вашому нетворкінгу інакше й бути не може, — пожартував Едмонд Германович наостанок. — Хіба таку обдаровану людину можна підводити? Звичайно, я про все подбав, домовився. Сам пан Коростелін Михайло Світозарович його огляне, і повірте, якщо у вашого родича очі живі, то він повернеться додому зрячим.

За радянських часів Коростелін Михайло Світозарович очолював найбільшу в країні офтальмологічну клініку, а зараз відійшов від державної служби, відкрив приватний бізнес і створював сучасну школу своїх послідовників, виховуючи їх на власному досвіді. Тепер у нього для цього було більше часу і можливостей. Він ще оперував, хоч і був похилого віку. Коротше, Тетяні це підходило.

— Ваш коачінг по відношенню до мене у справах боротьби за здоров’я людей неодмінно забезпечить всім стражденним канбан з боку лікарів, — тим самим відповіла Тетяна пластичному хірургу й задоволено розсміялася. — А що, не ждали, що ми тут теж не ликом шиті?

— Авжеж, авжеж, — хихотнув і собі пан Ситник. — Недарма ще донедавна ваше місто було неофіційною столицею нашої держави.

Він мав на увазі, звичайно, обласний центр, але Тетяні все рівно стало приємно. І вони розпрощалися, задоволені одне одним.

4


Ігор Свиридович часто, траплялося, задумувався про те, який світ його оточує — сьогоднішній чи минулий. Адже він, втративши зір, сприймав усе новітнє по накопиченій до втрати зору пам’яті, в тих, віджилих, образах. От і зараз не бачив, у яких чудових умовах їхав у Москву, і домальовував їх собі тільки з досвіду колишніх подорожей. А то не те, бо наразі з кожним днем все змінювалося. Наприклад, він не виображував, що таке комп’ютер чи телевізор в купе. Як вони показують, за рахунок чого? І такого було багато, що не відмовлялася виписати йому уява. Отже, в цього випливало, що він мешкає у своєму старому світі, куди тільки доходять відомості про зміни, тепер уже абстраговані від його практики. Він важко ті зміни відтворював у формах, тому певний час тримав у пам’яті, а потім забував про них. Те саме стосувалося і людей — його покоління, можна сказати, зійшло з арени, а молоді — це чужі йому люди. Наче прилетіли сюди якісь завойовники з іншої планети і до пори притримуються нейтралітету. Та вмить по-вовчому ощиряються, коли щось буде не по-їхньому.

Як напрочуд добре все влаштувалося, думав він, м’яко погойдуючись на диванах, — що його напарником по купе виявився цей солідний, як судити з голосу, і чуйний чоловік. Він в усьому допомагає йому, сліпцю, і робить це так делікатно, що та поміч сприймається цілком природним чином і не викликає ніяковості. А спочатку він хвилювався, дізнавшись, що їм з Тетяною дісталися квитки в різні вагони. Та ось Тетяна привела його на місце, познайомилася з попутником, посиділа з ними трохи і пішла до себе — дорога довга, нехай відпочине. Їм ще вистачить біганини по Москві, щойно вони туди приїдуть. Адже треба буде десь зупинитися, день-два освоїтися, а потім мотатися туди й сюди. Зокрема, їхати до Коростеліна Михайла Світозаровича на консультацію з приводу травмованих очей Ігоря Свиридовича. І якщо їм скажуть, що є сенс боротися за повернення зору, то він має зважитися на операцію, а Тетяна має подбати, щоб на неї вистачило грошей. Потім Тетяна прооперується в клініці Едмонда Германовича, і йому, може, на той час прозрілому, там зліквідують наслідки опіків, які залишилися на обличчі. Коротше, програма у них була насичена.

— Не хвилюйтеся, я сам колись був у подібному становищі, — приказував сусід по купе, коли Ігор Свиридович дякував йому за чергову послугу. — Мені люди допомагали і я вам допоможу, доїду з вами прямо до потрібного місця.

Ігор Свиридович радів, що поїздка почалася так вдало, і вбачав у цьому добрий знак. А потім раптом виникла недовіра, наче його кольнуло голкою, — щось останнім часом йому занадто часто таланить, занадто гладко все йде, незважаючи на наїзд бандитів і пожежу. Проте виниклі неприємності якось пояснювалися, а оце везіння — ні. Так не буває.

— Коли, ви кажете, вам люди допомагали? У вас теж були проблеми з зором? — насторожено запитав він у сусіда. — Як, до речі, вас звати?

— Олег Володимирович, — відрекомендувався попутник. — Для вас — просто Олег.

Ігор Свиридович теж назвав своє ім’я, хоч і розумів, що супутник його вже знає, почувши від Тетяни.

— Колись я трохи воював, мав поранення, — продовжував Олег Володимирович.

— Де воювали?

— На Північному Кавказі, точніше — поблизу Кадорської ущелини.

— Як ви з України туди потрапили? Ви військовий?

— Ні, я… — Олег зам’явся.

— Говоріть, все рівно скоро сюди прийдуть митники й прикордонники і про все вас запитають, — слушно зазначив Ігор Свиридович.

— Ви праві. Отже, я лікар.

— А-а, виходить, вас до мене Тетяна приставила? — здогадався Ігор Свиридович.

— Не зовсім так. Вона взнала, що я збираюся їхати до Москви, щоб клопотатися про інвалідність. Маючи російське підданство…

— Звідки ви її знаєте?

— Я працюю в Синельниковому лікарем швидкої допомоги. Образно кажучи, я той самий лікар, який витягав її з-під маршрутки, коли вона потрапила в аварію.

— Рятували?

— Ні, вона була не в такому стані, щоб рятувати в прямому значенні слова, просто надавав кваліфіковану допомогу. А от за її валізою й сумочкою приглянув від душі, з сумлінням, це щира правді. Бачите, у неї з собою було багато грошей. А тепер як трапляється? Скажуть, що гроші кудись поділися в метушні, і нічого проти цього не вдієш. А мені шкода стало дівчину — потрапила в біду та ще й усього лишиться. От і простежив, щоб її речі в лікарні оглянули й оформили за всіма вимогами.

— Як же ви потрапили на війну? — нагадав Ігор Свиридович про своє запитання.

— Потрапив, власне, не на війну, а був поблизу озброєної колотнечі. Але мені й того вистачило. Я закінчив Воронезький медінститут і добровільно взяв направлення на роботу в гірську Чечню. Романтика! Це необачність на зразок тої, яку проявив Сергій Бодров. Пам’ятаєте його з фільму «Брат»? Так ото він повіз творчу групу фільму «Связной» на зйомки в Геналдонську ущелину Північної Осетії. А там на них зі стометрової висоти звалився льодовик Колка, який уже був розігнаний до швидкості сто п’ятдесят кілометрів на годину. І як відомо, він підім’яв під себе дев’ятнадцятеро людей, а з ними і Сергія Бодрова-молодшого, народного улюбленця, — Олег хмикнув з поблажливістю до самого себе. — Коротше, ми з Тетяною Іванівною після її одужання подружилися. От вона й скористалася нагодою. Каже, я вам допоможу в столиці з житлом, а ви придивіться за Ігорем Свиридовичем під час подорожі, а заодно, якщо вам буде зручно, то і за його лікуванням уже в Москві. Ви ж, мовляв, фахівець. І вважаю, вам не варто на неї ображатися, бо це мудро, і згодом вона вам все рівно це сказала б. Хто ліпше спеціаліста простежить за хворим? Ніхто. А мені не кривдно — повірте, на світі не так багато добра, щоб від нього відмовлятися. А ви теж воювали? — раптом запитав Олег.

— Звідки ви взяли?

— На жаль, мені довелося багато бачити людей, ушкоджених вибухами. Як ви гадаєте, як лікар я в змозі зрозуміти, що у вас трапилося з очима?

Ігор Свиридович тільки нервово закрутився на сидінні й нічого не відповів, проте зрозумів, що щирої розмови не уникнути — принаймні лікарю, який візьметься за операцію, він змушений буде хоча б схематично розповісти, де і як втратив зір.

5


Нарешті потяг поринув у спокій — позаду залишився Харків і всі розташовані недалеко за ним штучні перепони, звідки набігали ретиві слуги суверенітетів, щоб мордувати людей. Пасажири вкладалися спати. Ігор Свиридович, який подрімував ще звечора, тепер не міг зрозуміти, спить він і бачить сон чи все відбувається насправді.

Вони щойно виїхали з невеликого селища Шатой, де зупинялися на нічліг в доволі занедбаному готелі, більше схожому на дім колгоспника, яких в наших краях повно поблизу овочевих ринків, і їхали далі на південь. До мети їхньої поїздки — історико-археологічного музею-заповідника в Ітум-Кале — залишалося добиратися не більше тридцяти кілометрів. Зважаючи на те, що дорога мала тверде покриттям і була не дуже завантажена транспортом, вони планували за один день познайомитися там з усіма визначними пам’ятками й повернутися назад, в залишену за собою ще на одну ніч кімнату.

За найближчим пагорбом до них в купе постукали, привітний чоловічий голос попросив його вийти й показати документи.

— Куди їдемо? Що веземо? Відкрийте багажник, — командував постовий.

Ігор Свиридович ніяк не міг утямити, як цей дядько опинився в їхньому поїзді, а потім щільніше зімкнув повіки й поринув у справжній сон. Але спав тривожно, часто здригався й сіпався, ніби спотикався чи відскакував від якоїсь ями. Не дивно — тяжкі спогади не відпускали його від себе, а після розмови з Олегом та перевірок на кордонах він перехвилювався, і тепер привиди минулого наздоганяли його уві сні.

Оглядаючись на пережите, можна сказати, що то був дивний час — короткий проміжок між тим, що відмирало, і тим, що йшло на зміну. З одного боку, з-під ніг людей ще не вибили тверду основу і не задавили їх петлею демократії, а з іншого, — люди відчули зміни і горіли надіями, що ті зміни принесуть поліпшення. Вже можна було говорити все і за це ще не стріляли в спину. Такий час не міг продовжуватися безкінечно. Вони з дружиною, здається, розуміли це і тому виписували майже десяток найменувань «товстих» літературних журналів і популярних видань, які стали доступними після довгих років дефіциту на цікаву періодику. Кожний отриманий номер прочитували від дошки до дошки, з захватом вникаючи в полеміку між двома таборами, на які тоді розбилися публіцисти, письменники, весь літературний світ, а може, й увесь народ, — хтось поспішав до доброго дядечки, котрий сипав обіцянками, а хтось закликав не зрікатися батьків, які на очах впадали у зубожіння. Потім жваво, зацікавлено й довго вдвох обговорювали прочитане, не дуже довіряючи свої щирі думки навіть колишнім товаришам. Молодці, що ще скажеш?

І от одне з всюдисущих протиріч: вони квапилися за змінами, а разом з тим ними безроздільно володіла інерція колишнього способу життя. Поводження, вподобання, звички, традиції, взагалі, сприйняття дійсності у них не змінювалося, що позначалося на їхніх вчинках. Отримавши після багаторічної праці без відпочинку законну місячну відпустку, вони вирішили поїхати на нещодавно придбаній «Волзі» по Північному Кавказу, щоб побачити й пофотографувати рідкісні в туристичному значенні місця. Вирушили не самі — з ними поїхали Махрик і Тамара Нохчієви, подружжя колег. Вони теж прагли подивитися на батьківщину Махрикових предків. Якщо сказати щиро, то саме Махрик і спровокував їх здійснити той маршрут.

Отож за Шатоєм їх зупинили. Розпитавши, хто вони й куди їдуть, працівник патрульної служби привітно сказав:

— Ця ділянка дороги тимчасово закрита — ремонт. Якщо бажаєте, я провезу вас об’їзною дорогою. Це хоч і недалеко, але ви самі блукатимете. А ми однаково їдемо перевіряти пости в тому напрямку.

Ігор Свиридович не може собі простити, що погодився покинути людну дорогу й податися чорт знає за ким підозрілими обхідцями. Так, він не сам це вирішив! Так, всі його супутники погодилися не повертатися назад, а подорожувати далі до наміченого об’єкту! І все-таки він себе корив за те, що не вчув небезпеки. Хоч і розуміє тепер, що ні втекти, ні якось по-іншому уникнути пастки, в яку вони потрапили, все рівно не вдалося б.

Звичайно, не проїхали вони й кілометра, як їх зупинили люди зі зброєю в руках і повели в якийсь нашвидкуруч споруджений під найближчою гіркою сарай, де кинули на голу землю. Харцизники навіть не ховали свої обличчя під масками — у цьому не було потреби, бо через їхні зарослі волоссям обличчя вони всі здавалися однаковими, як китайці. Затримані нічого не розуміли, адже це сталося тоді, коли ще ніхто не чув про заручників, викупи, рабство й таке інше, — вони стали першими жертвами отриманої свободи. Найпершими тією свободою скористалися ті, хто знав, для чого руйнував країну й устояне в ній життя народу, — цеховики, кожному з яких заманулося мати власну державу. Для цього вони оточили себе власним військом — бандитами. Але грошей багато не буває. Видно, й тут награбованого при соціалізмі не вистачало для розкішного життя. А перевірений метод набування капіталу на Кавказі відомий ще за царських часів — розбій, викрадення людей під викуп.

— Оце тобі й дружба народів! Ех, погано ми вчили в школі історію, — сказав, пам’ятається, Ігор Свиридович, коли до нього дійшло, у що вони вляпалися.

— І без толку читали розумні публікації, раз не змогли зробити з них практичних висновків, — додала його дружина. — Здається, ми пропали. Давай прощатися.

— Тихо, заспокойся.

Що ще міг сказати дружині Ігор Свиридович? Раптом Махрик скочив на ноги й заколотив у двері. Він щось голосно доводив чеченською мовою і тільки коли знемігся й зневірився, що до нього прислухаються, прокричав російською:

— Відчиніть, ми свої! Ви не можете нас утримувати!

Проте його бунт не пройшов непоміченим — через два дні Махрика вивели з сараю, і більше полонені його тут не бачили. А ще через тиждень так само від них безслідно забрали й Тамару. Виходить, Махрик її врятував. Важко сказати, чи було це захоплення підстроєним колишнім колегою, чи так сталося зненацька. Подальші події ніби вказували на участь Махрика в їхньому викраденні, але його могли залякати й примусити це зробити. Не суди…

Нарешті прийшла черга й до Огнєвих — вночі їх перевезли в інше місце, більш пристосоване для постійного перебування, і сказали, що вони тут мешкатимуть, поки їхні рідні не заплатять викуп.

— Якщо хочете скоріше опинитися вдома, напишіть листа своєму відомому родичу, нехай виймає гроші з гамана, — порадили їм.

— Нам нікому писати, — сказав Ігор Свиридович, зробивши вигляд, що не звернув уваги на слова про відомого родича чи не зрозумів їх.

— Ну, дивись, — штовхнув його ногою бойовик, що всіма повадками скидався на талановитого онука якогось гестапівця. — Ми почекаємо, поки ти дозрієш.

— Що з нами буде? — пролепетала Любов Петрівна, щоб відволікти бандита від чоловіка, а чоловіка — від бажання дати нахабнику здачі.

— А що буває, коли не в коня корм? — гигикнув бойовик. — Чи ви гадаєте, що потрапили на курорт і вас тут годуватимуть за рахунок профспілки, до якої ви внесок зробити не бажаєте? То як, чекатимете з моря погоди?

— Ми пометикуємо, — пообіцяв Ігор Свиридович.

Кажуть, що з будь-яким нещастям важко тільки першу ніч переночувати, а потім воно вже здається й не нещастям зовсім, а неприємністю. Може, й так, але Ігорю Свиридовичу дуже не хотілося розлучатися з дружиною ні за життя, ні за смерті.

— Треба втікати, — сказав якось він. — Трохи потягти час, приспати їхню пильність і втікати.

— Куди? Ми ж так далеко заїхали від своїх!

— Щось винайдемо.

Дні тяглися монотонно й довго. Їх утримували без світла й прогулянок, гірше за в’язнів, але десь в наземній споруді, бо в приміщенні відчувався потік свіжого повітря. Нарешті знову разом з черговим, котрий приносив їжу, до них зайшов чоловік з повноваженнями переговірника чи інформатора.

— Ну що, надумали написати до рідних? — гаркнув він, агресивно цівкнувши слиною вбік.

— А ви хіба самі до них не зверталися? — запитав Ігор Свиридович.

— Ні, але можемо й самі звернутися, тільки в такому разі доведеться комусь з вас відтяти голову й повезти на впізнання, інакше нам не повірять. Скоріше це будете ви, мадам.

— Я напишу! — вигукнув Ігор Свиридович. — Тільки за однієї умови.

— Он як! І що це за умова?

— Ви повинні щодня виводити нас на прогулянку. У нас уже ноги атрофуються від нерухомості.

— Гаразд.

— Тільки я напишу не тому, кого ви мали на увазі. Той чоловік не заможний. У мене є по-справжньому забезпечений родич, — Ігор Свиридович швидко черкнув цидулку вигаданій особі. — Доведеться вам їхати в Якутію, — сказав він, передаючи записку. — Зате, самі розумієте, там алмази й таке інше. Він не відмовиться.

Цей хід спрацював. Наступного дня їм дозволили недовго погуляти навколо в’язниці. Це теж був невеликий сарай, але вже не з дощок, як попередній, а з якогось міцнішого матеріалу, схожого на піщаник чи ракушняк. Його стіни з обох боків були обмазані рудою глиною, як в мазанці. Неподалік виднілося ще декілька таких споруд, а далі стояли повноцінні будинки. Схоже, там були влаштовані приміщення для вартових, кухня, склади й гаражі. Коротше, це був такий собі невеликий табір для утримання заручників. Між спорудами для в’язнів і домами для бойовиків лежав плац з рівним, добре утрамбованим ґрунтом, на якому були встановлені примітивні спортивні знаряддя.

А далі розстелялася неторкана природа, характерна для цих місць — гірські нагромадження перемежовувалися галявинами з буйною рослинністю.

Після прогулянки Ігор Свиридович повеселішав. Він показав дружині свою знахідку — щось на зразок зламаного ножового полотна без держака.

— Є чим робити підкоп, — сказав він.

— Тут ґрунт кам’яний, і потім нам ніде сховати видовбану з нього землю. Може, краще вийняти декілька каменюк? — припустила Любов Петрівна. — Раз тут стіни обмазані глиною, то й кладка може бути зроблена на глиняному розчині.

— Побачимо, — вирішив проаналізувати всі можливості Ігор Свиридович.

Тепер заручники демонстрували гарний настрій, підкреслюючи, що не мають сумніву в скорому визволенні через викуп. Вони навіть жартували одне з одним і зачіпали вартових, що супроводжували їх на прогулянках.

А через тиждень їхній план втечі вдався. Вони не пішли в людні місця, а пробиралися до поселень, віддалених від Шатою, малопомітними стежинами. Декілька днів крутилися на одному місці і харчувалися ягодами, корінцями, сирими грибами. Та ось набрели на цілком мирну групу людей, які просто відпочивали на природі.

— Ще одні тетері живуть ніби за радянських часів, не відчувають небезпеки, — сказав Ігор Свиридович, маючи на увазі, що й вони з дружиною так само проявили нерозважливість.

— А може, вони вже тут сягнули далі за перебудову, — припустила його дружина. — Просто впевнені, що правлять світом, і нікого не бояться.

— Нічого, хтось користується нашим добром, а ми попробуємо скористатися їхнім. Давай? — запропонував Ігор Свиридович.

— Не заперечую.

Відпочивальники якраз купалися в невеликій водоймі, видно, освіжалися перед обідом, бо на морогу біля їхніх наметів була розстелена скатертина з виставленими на ній наїдками. Осторонь тліли чорні головешки згорілого багаття, а над ним в казанку доходило до готовності тушковане м’ясо. Віддалік, під деревами, стояв бувалий радянський позашляховик з брезентовим верхом — УАЗ, а по-народному «бобик». План виробили миттєво.

— Ти береш їжу і підповзаєш до «бобика», а я тим часом впораюсь з замком запалення, — розпорядився Ігор Свиридович. УАЗ стояв на пригірку, а дорога вела вниз, тому заводити машину, щоб зрушити з місця, не вимагалося — достатньо було зняти її з гальм і дати котитися вільно. Це сприяло тому, що пропажу машини господарі помітили не зразу, а лише тоді, коли після холодних закусок справа дійшла до гарячого наїдка. Тоді й жінки загалділи, що й овочів на столі виявилося замало, й частина хліба кудись поділась, і нерозкриті консерви пропали.

А тим часом Ігор Свиридович і Любов Петрівна вже на повній швидкості неслися подалі від цього місця. Вони на ходу гамували голод і розмірковували, куди краще їхати. Їхні карти пропали разом з «Волгою», тому покладалися тільки на свою пам’ять.

— Треба повертати на схід і виїжджати до Каспію, може, вдасться добратися до Махачкали, — говорив Ігор Свиридович. — А звідти якось і додому доберемося — там є аеропорт, куди прибувають літаки з нашими екіпажами.

— Шукатимуть нас…

— Проїдемо, скільки вдасться. От гади, — розсердився Ігор Свиридович, — таку гарну техніку розкрадають, — і він вдарив долонями по бублику керма. — Ця машина офіційно знаходиться на озброєнні військових сил, а вони на пікнік нею їздять.

— Треба вчасно кидати машину і пробиратися пішки. А може, нам люди допоможуть?

— Може…

6


Вони їхали години дві по бездоріжжю і майже безлюдними місцями — в усякому разі, якщо тут десь хтось і був, то на них уваги не звертав. Та ось почали з’являтися житлові будівлі, відчувалося наближення досить великого для цих країв поселення.

— Виходимо! — Ігор Свиридович акуратно залишив машину під розлогими кущами ліщини. — Нехай забирають цілу й непошкоджену. Прихопи їжу й аптечку! — крикнув до дружини.

Перші кілометрів десять вони майже бігли, обминаючи з півдня селище Дай.

— Шатойський район, — прочитала Любов Петрівна на одному з покажчиків.

— Не затримуйся!

Потім відпочили в підліску, ще підкріпилися їжею, щоб легше було рухатися, і пішли розгонистим кроком. По дорозі їм трапився струмок з чистою водою, який хутко збігав далі вниз.

— Давай вимиємося, — запропонувала Любов Петрівна, — бо нас за один вигляд затримають.

В машині вони знайшли брезентовий заплічний мішок і деяку одіж. Видно, хтось тут роздягся перед купанням. До речі, в кишені чоловічої куртки виявився гаманець з грошима, яких їм вистачило б на квитки додому. Довелося запозичити ті речі, щоб не кидатися в очі перехожим і полегшити собі втечу з полону. Тепер вони скидалися на двох притомлених туристів, що подорожують автостопом.

Все вказувало на те, що їм удасться здійснити задумане. Та не такими були начерки долі. На третій день їхньої подорожі, коли вони відчули себе у відносній безпеці — справді, не можуть же якісь бандити розповсюджувати свою владу на всю республіку? — біля них зупинився старенький «москвич». З вікна висунулася фізіономія сивого дідуся.

— Може підвезти? — запитав він. — Сонце палить, а ви без капелюхів.

— Ні, дякуємо, нам недалеко, — відповів Ігор Свиридович.

— Ну, як знаєте.

Дідусь поїхав. А хвилин через десять їх наздогнали чоловіки на мотоциклах, щоправда без зброї, зате з міцними мотузками, і все почалося спочатку. Милий дідусь виявився лісником і головою численної родини, яка мала свій підпільний бізнес — цех по виготовленню чоловічого одягу. Трудилося там загалом чоловік сто, і всі знаходилися в одному місці — у великому погребі, де стояло швейне устаткування і були організовані робочі місця. Тут же знаходилися примітивні побутові зручності загального користування, а до них примикало два великих приміщення — жіноча й чоловіча опочивальні.

— Ось ми й приїхали на кінцеву зупинку, — сказав Ігор Свиридович, коли після тряської їзди їх розв’язали й зняли мішки з голів. — Звідси не втечеш, ми в підземеллі, — і він поглянув угору на облицьовану цеглою стелю, по якій ішла зовнішня електропроводка.

— Зате нас не вб’ють, — підбадьорливо промовила Любов Петрівна. — Берегтимуть як робочу силу.

Їхнє перебування в рабстві затяглося на багато років. Щоправда, сталися зміни, які зрештою привели до визволення.

Незважаючи на тепло, яке сюди подавали, й на примітивну вентиляцію, люди часто хворіли, заражаючи інших, а часом і повально вмирали. Тоді їхній наглядач хвилювався, наказував берегтися, тепло одягатися, більше рухатися. Він навіть впровадив щось на зразок виробничої гімнастики, але це були півзаходи.

— Це півзаходи, — сказала якось Любов Петрівна, звертаючись до нього. — Просто смішно розраховувати, що це допоможе.

— Ти маєш щось краще запропонувати? — підскочив до неї злий чеченець з нагайкою.

Милий доброзичливиць інколи шмагав тим знаряддям своїх робітників — це коли виконував функції відділу технічного контролю, тобто, коли боровся за якість продукції.

— Так, — спокійно відповіла Любов Петрівна. — Дуже простий і ефективний метод профілактики.

— Ходи сюди! — коротко скомандував на те наглядач.

Любов Петрівна покинула свою швейну машину і відійшла в закуток начальника. Там вона виклала свої думки.

— Треба збирати трави, адже їх тут багато, робити оздоровчі й вітамінні чаї і напувати робочих. Крім того, засушене цілюще зело можна використовуватися як ліки.

— Цим нікому займатися, — буркнув начальник невдоволено, і видно було, що він каже це щиро, загалом вважаючи цю думку слушною. — Та й немає відповідних знавців.

— Ви можете не погоджуватися, але це не означає, що мені не можна сказати вам, що ви в обох випадках помиляєтеся.

— Говори простіше! — гаркнув наглядач. — Не тявкай по-слинтяйськи.

— Дозвольте цим зайнятися мені, — випалила вона і відкрито подивилася в очі отетерілому чеченцю. — Я візьму на себе клопоти по оздоровленню ваших людей. По-перше, я спеціаліст по траволікуванню. А по-друге, я не стану втікати від свого чоловіка. Я його ніколи не покину. Тільки просто так мені цей головний біль не потрібний. У мене є одна умова.

— Ха! Ще й умова?

— Так, ви повинні хоча б двічі на тиждень виводити мого чоловіка на свіже повітря. Або відпускати його зі мною на збирання й просушування трав.

— Ще чого захотіла, — буркнув наглядач.

Проте він узгодив це питання з власником підприємства і під свою відповідальність отримав дозвіл, щоб Любов Петрівна збирала й заготовляла на зиму трави з лікувальною метою. Ігоря Свиридовича також виводили на прогулянки, хоч і окремо від дружини.

— Але якщо хтось із них втече, — попередив лісничий, — чи наведе на нас когось чужого, я тебе розірву на шматки.

— Куди втікати — роздягненими, роззутими й з порожніми руками? Хіба не зрозуміло, що ми тоді не пошкодуємо того, хто залишиться, і стратимо показово, щоб другим не кортіло?

Закуті в підземеллі люди навіть не підозрювали, що їхня буцегарня знаходиться в ліску. І ось виявилося, що це саме так. І це подавало Любові Петрівні особливі надії. Згодом вона зрозуміла, що на території Чечні склалася нездорова обстановка і це не може не призвести до збройних конфліктів. А значить, рано чи пізно тут з’являться люди з ФСБ чи навіть з ГРУ. Іншого виходу в неї не було, і вона налаштувалася терпіти й чекати, не упускаючи, однак, щасливого випадку. Мало-помалу Любов Петрівна перетворилася на бабку-травницю, масажистку, процедурну медсестру, доглядальницю й просто добру порадницю. Вона надзвичайно ретельно слідкувала за тим, щоб не викликати підозрінь у начальства. І ждала слушного моменту. Такий момент якось настав на початку осені.

В той день вона відійшла трохи далі від входу в підземне виробництво, наблизилася до кам’яних пагорбів, між якими петляла дорога до села. Наглядачеві вона сказала, що збиратиме плоди й трави, які ростуть на освітлених сонцем сухих галявах, і попередила, щоб він не хвилювався. Це було правдою тільки наполовину — вона намагалася частіше бувати поблизу доріг, де можуть проїжджати федеральні угруповання.

Але побачила людей, яких ждала, не на дорозі, а між кам’яними валунами на узбіччі.

— Я своя! — прошептала голосно, коли її помітили троє молодих чоловіків у плямистій польовій формі. — Ми тут знаходимося в рабстві. Врятуйте нас!

Операція по звільненню полонених продовжувалася не більше чверті години. Затим їх згуртували, звеліли злитися з ландшафтом і ждати, доки по них приїдуть. Капітан спецназу ГРУ, який був тут за старшого, зв’язався зі своїм начальством і повідомив про зміни в обстановці, а саме — про звільнення великої групи невільників. Він вислухав відповідь, після чого приставив до беззбройних людей охорону з двох своїх помічників — лейтенанта і прапорщика, а основний наказ залишився виконувати сам.

— Товаришу капітане, дозвольте вам допомогти, — від групи звільнених відійшов Ігор Свиридович і зупинився поряд. — Я колись теж служив в армії.

— Вмієте користуватися зброєю?

— Так точно!

— Тоді, ставлю завдання. Останнім часом на територію Чечні проникають групи бойовиків, які пройшли підготовку на військових базах дружньої нам Грузії. Ці бойові загони долають Кадорську ущелину і просуваються вглиб нашої території саме по цій дорозі. Ми повинні вистежити і взяти в полон польового командира Хаттаба, а якщо люди з його угруповання відкриють вогонь, то знищити всіх. Зрозуміло?

— Так точно!

Любов Петрівна не відходила від чоловіка, не могла на нього надивитися, пестила його тихо сказаними словами — робила те, від чого утримувалася довгі-довгі роки. Вони лежали за кам’яною брилою, вдивляючись в будь-яку хмарину пилу, здійнятого на горизонті. Минуло декілька довгих хвилин чекання, раптом почувся гуркіт навантаженої машини і на дорозі з’явився УАЗ, заповнений людьми. Капітан ГРУ повів поглядом, мовляв, це цивільні, пропускаємо. Машина вже майже порівнялася з засідкою, коли Любов Петрівна зрозуміла, хто це їде і що їх не збираються затримувати.

Вона стрімко вискочила навперейми машині з криком: «Зупинити! Це переодягнені бандити!». Звичайно, військові зреагували миттєво, і скоро всі пасажири УАЗу лежали на землі обличчями вниз.

— Це бандити! — доказувала Любов Петрівна. — Отой старий — це власник підпільного виробництва, де ми були невільниками. А оце його сини й зяті, саме вони захопили нас з чоловіком в полон, коли старий навів їх на нас.

— Ми вчителі, — промекав хтось із пасажирів УАЗу. — Ми працюємо в місцевій школі.

— Не вірте їм! — кричала Любов Петрівна. — Це не має значення. Старий теж працює в державному закладі, він лісничий. Але ж бандит!

— Тримати їх на мушці до подальшого розпорядження, — віддав наказ капітан ГРУ, і почав викликати на зв’язок оперативного офіцера військової бази.

Між тими, кого зараз затримали, виник ледве помітний незрозумілий рух.

— У них бомба! — зрозуміла Любов Петрівна і з цими словами піднялася з землі. Вона підбігла до свого чоловіка, що стояв над ними з автоматом напоготові, відштовхнула його далі від небезпеки, вихопила з його рук автомат і дала чергу по затриманих. А слідом за тим пролунав потужний вибух, і вибуховою хвилею її відкинуло на узбіччя.

Шестеро чеченців перетворилися на трупи, зрештою вони самі цього прагли, намагаючись підірватися. А Любов Петрівна вдарилася спиною об валун і втратила свідомість. Вона повільно сповзла на землю і зів’ялою квіткою вклалася під каменюкою.

— Що ви наробили! — кричав капітан ГРУ, і від цього крику вона отямилася.

— Який зараз рік? — запитала вона у нього тихим шелестом, докірливо дивлячись з-під повік.

— А що? — капітан здивувався. — Дві тисячі перший.

— П’ятнадцять років… Довгих п’ятнадцять років оці нелюді утримували нас в підземеллі! А ви тепер запитуєте, що я наробила. Я віддала борг за відібрану молодість, за зруйноване здоров’я, за наругу над нашими душами. Ось що я зробила.

«А тепер порядних людей, фактично непричетних до інциденту, судять за вбивство оцих кровопивців, яких ворожа преса називає мирними жителями. Знайшли мирних жителів! — думав Ігор Свиридович. — За що їм така напасть? І ці підсудні не можуть сказати, що використовували в своїх операціях добровольців зі звільнених рабів і з місцевого населення, бо не використовували, а так трапилося. Зрештою, вони не хочуть поглиблювати конфлікти між обивателями, які знаходяться по різні боки барикад. Хлопці, як вам допомогти?». І він заридав.

Він вже не згадував, що ще впродовж трьох років разом з своїми товаришами по нещастю знаходився поряд з тією групою військовослужбовців, своїх рятувальників, пересувався за ними по місцях виконання спецоперацій і, коли виникала необхідність, виконував усю «чорну роботу». Такою була його вдяка за визволення і його війна проти підлих рабовласників, бандитів і найманців іноземних загарбників. Адже він був анонімом, що з нього взяти? А на війні як на війні — завжди трапляються ситуації, де закони мирного часу безсилі зупинити зло і треба давати адекватну відсіч іноземним лазутчикам і своїм зрадникам на їхні терористичні дії. Хтось має взяти на себе сміливість це робити.

А потім він отримав травму, смішну й тяжку, — якийсь бандит пустив автоматну чергу, цілячись в нього, а потрапив всього лише в каміння, за яким він встиг сховатися. Дрібні уламки того каміння посікли його обличчя, ушкодивши очі. Отак він став калікою. Але вірні друзі подбали про нього, скільки було на те їхніх можливостей. Звідтоді він став Огнєвим Ігорем Свиридовичем, а його дружина Огнєвою Любов’ю Петрівною, і вони назавжди розпрощалися зі своїми справжніми іменами.

Ні, зараз він не згадував про це. Він просто плакав від безсилості допомогти своїм рятівникам.

7


Знайти в Москві Нелю Потомаку, яка в шлюбі носить прізвище Серебро, для бідової Тетяни було нескладно. Вони домовилися зустрітися в кафе, що розташовувалося неподалік від дому Нелі, тепер Нелі Павлівни — поважної жінки. Вона й з вигляду була солідна — невисока, як в народі кажуть, натоптана, тобто повненька, фарбована в яскраво рудий колір, з виразом власної значущості на обличчі. Але, зважаючи, що мала художню освіту, — нехай майстра-декоратора тканин, а все-таки це дещо мусило важити — навчання не пішло їй на користь, жінка не демонструвала смаку до одягу. Це позначалося навіть в підборі кольорів — яскраво малиновий шарфик зовсім не пасував до зеленого демісезонного пальта, а найбільше до зачіски, не кажучи вже про те, що його «вбивчий» колір взагалі не підходив жінці такого віку й типу. Так само як і фасон пальто. Уявіть собі майже міні на товстушці, і ви зрозумієте, що це робило її зовсім коротухою. Вродою жінка теж похвалитися не могла — мала широке обличчя з коротким задраним вгору носиком, повні рухливі губи, трохи обвисле підборіддя. Неля Павлівна сиділа за окремим столиком, як жінки й домовлялися, широко розставивши коліна, й недбало постукувала складеною газетою по столу. Це був знак, щоб Тетяна її впізнала.

А Тетяна, здобувши нарешті можливість нормально одягнутися й не приховувати своїх статків, навпаки являла собою зразок стриманої, стильної жінки, яка чудово знає собі ціну. Чорно-біла гама її вбрання нагадувала й сиві дими, що піднімалися над купами спалюваного старого листя; й прозорі тумани, котрі вранці все частіше огортали світання; й раннє смеркання після ще привітних днів і добре пасувала до срібного закритого взуття й таких самих аксесуарів — виважена рівновага періоду, коли з літом прощатися ще не хочеться, але вже треба берегтися переохолодження. Молода жінка нещодавно відсвяткувала своє двадцятип’ятиріччя. Щоправда, запросивши в пишний ресторан Ігоря Свиридовича й Олега Володимировича — його відданого помічника, офіційним приводом для гульби оголосила завершення їхнього перебування в клініці Едмонда Германовича. Мовляв, обмиємо наше терпіння у прагненні до мети і отриману внаслідок цього облагороджену зовнішність. Жарт мав підґрунтя — Тетяні повернули природну вроду й зняли з обличчя наслідки пережитих потрясінь. Суттєвим доповненням до відновленої зовнішності був її вищий середнього зріст і худоба, котра підкреслювала тендітність статури. Розкішне волосся кольору достиглого жита тепер відросло і не закривало обличчя, а було зв’язане пучком трохи нижче тім’я і по всій довжині перевите двома низками перлин, як у Валентини Толкунової. Цей товстий жмуток спадав їй на спину, а кінчик, залишений вільним, — від чого вився крупними локонами — був перекинутий через плече й падав на праву частину грудей, доходячи майже до пояса.

— Це я просила вас про зустріч, — просто сказала Тетяна, підійшовши до Нелі Павлівни.

— Хто ви? — нарешті запитала Неля Павлівна після привітання. — Ми з вами раніше зустрічалися?

Тетяна сіла на вільне пластмасове крісло й засміялася, не приховуючи гарного настрою й задоволення від розмови.

— І так, і ні, — вона лукаво повела очима. — Ви знали мене в череві мами. Я позашлюбна донька Лізи Паперовської. Та, яку вона за вашою порадою покинула в пологовому будинку.

— Лізина донька? — ахнувши, відсунулася від Тетяни Неля Павлівна, наче була короткозорою і хотіла краще її роздивитися. — Нічого не знаю. У Лізи не було позашлюбних дітей, і взагалі в неї два сини.

— Облиште, — знову засміялася Тетяна. — У мене немає до вас претензій.

Розмова явно не клеїлася. Ця жінка дещо приховувала і цим, дурненька, свідчила, що свого часу зіграла не кращу роль в долі своєї подруги. Але Тетяні те було байдуже, вона взагалі могла не зустрічатися з нею. Для чого? Щоб взнати, від кого Ліза народила дитину?

Це нічого не змінювало і, кажучи за великим рахунком, її не обходило.

— Просто у мене є вільний час, — продовжувала Тетяна, — і я вирішила зустрітися з вами. Мами в цьому році не стало. Ви знаєте?

— Знаю, — буркнула Неля Павлівна. — Чого ви добиваєтеся?

— Нічого, просто приємно коротаю час.

— Вам нічого робити?

— Цікаво знати про мамине життя.

Після цих слів Неля Павлівна прискіпливіше обдивилася свою співрозмовницю, помітивши нарешті, що має справу з цілком благополучною людиною, навіть більше того — з розкішною жінкою, від якої точиться дух заможності й безпроблемного існування. Вона беззвітно потягла носом, вдихаючи приємні пахощі Тетяниних парфумів, після чого насупилася, аби не показати замішання, яким перейнялася.

— Значить, ви ні на кого не ображаєтеся?

— Ні. Як я можу ображатися на тих, хто подарував мені життя? Ви не хвилюйтеся, у мене все гаразд, — Тетяна стримала в собі легку відразу, яку викликала ця жінка. — Перед смертю мама розповіла Кості, своєму колишньому жениху, про моє народження і додала, що інші відомості можна взнати від вас. Бідний чоловік заклопотався: чи не натякала Ліза на його причетність до цього, на його батьківство? Але зіставивши дати подій, ми зрозуміли, що він не має до мене відношення. Ось я й хочу запитати вас про свого тата. Хто він?

Неля Павлівна, примружившись, подивилася вдалину. Їхній столик стояв на вулиці, і за легким парапетом, що огороджував володіння кафе, лежав звичайний тротуар звичайного московського пригороду, де перетирали й піднімали ногами пил мовчазні перехожі. Був будень, кінець робочого дня — люди поверталися додому втомлені, обтяжені важкими сумками з харчами. Якась непозбутність нависала над ними, тяжіла, пригинала до землі. І серед цього хаосу невизначеності Тетянин екскурс в минуле своїх батьків здавався рятівною втечею чи навіть спасінням од набридлої одноманітності.

— Щось замовлятимете? — до них нарешті підійшов офіціант.

— Так, — Тетяна проглянула типове меню й зрозуміла, що тут замість смаженої картоплі, наприклад, подають чіпси, й замовила дві натуральні кави й два тістечка з шматочками ананасу.

— Ваше народження, дівчинко, повністю лежить на моїй совісті, — сказала Неля Павлівна, коли офіціант відійшов. — Мені тоді дуже хотілося вийти заміж за одного гарного хлопця. Для цього я вирішила переспати з ним. Але самій залишатися в чоловічому гуртожитку на ніч — це вже верх непристойності. Для такої справи потрібна була подруга, і в цей час трапилася Ліза.

— Якщо ви вважаєте моє народження своїм найстрашнішим гріхом і караєтеся ним, то даремно. Вважайте, що то доля керувала Лізою, коли вона приїхала до вас. А ви тут виступили простою посередницею, — з добре прихованим глузуванням зазначила Тетяна, щоб трохи збити пиху з цієї дамочки. — До речі, ви вийшли заміж за того хлопця, чи я народилася марно?

Нарешті Неля Павлівна вловила Тетянину іронію, перемішану з поблажливістю і трохи розслабилася, це допомогло їй вийти з ролі драматичної героїні й зробитися нормальною жінкою.

— А ви молодець, маєте гумор, — похвалила вона Тетяну. — Ні, я не вийшла за нього заміж. Скинула рожеві окуляри, роздивилася на життя богеми і вирішила, що він мені не потрібен. Звичайний пожежник для життя — це надійніша партія, ніж якийсь керівник народної самодіяльності, — Неля Павлівна скептично хмикнула: — Але не будьте строгою до своєї мами. Ми обоє влипли і обоє народили дітей від тих, кого палко кохали тієї ночі. Тільки невдовзі по цьому я зуміла вийти заміж, а вона ні. Просто їй ніхто не трапився. Тому я народила свого хлопчика в сім’ї, а їй довелося хитрістю народжувати вас в чужому місці, щоб залишити далі від дому. Так, це я їй порадила так зробити.

— І я вам за це вдячна, правда. Особисто я — вам вдячна, — Тетяна торкнула Нелю Павлівну за руку. — Пийте каву, поки вона не вистигла.

— Дякую. Мій чоловік — гарна людина, але він не позбавлений недоліків, як будь-хто. Я зустрічалася з ним ще раніше, звичайно, ми спали разом. А потім я сказала йому, що вагітна, і він, злякавшись за свою кар’єру, оженився на мені.

— Він не знає, що дитина не від нього?

— Довго не знав. А потім якось у нас стався скандал і він крикнув: «Якби ти не завагітніла нашим сином, я ніколи б з тобою не одружився». Ну, мені стало дуже кривдно, і я вирішила помститися. Я сказала: «Нашим? А звідки ти взяв, що я була вагітна від тебе?». Це було немилосердно, згодна, але що зроблено, те зроблено. Ми довго вибачалися, жаліли й заспокоювали одне одного, потім помирилися і більше не сваримося. Здається, тільки тепер я по-справжньому його люблю.

— Зрозуміло.

— А ваша мама через вагітність могла втратити шанс гарно влаштуватися на працю після закінчення навчання. Це був би крах усіх надій. Тому я її запросила до себе, останні два місяці вона мешкала у нас, і ми розробили план, як їй краще заховати від усіх народження дитини.

— Де ви працюєте?

— В школі, викладаю домоводство.

— А мама де працювала?

— Коли все владналося з дитиною, повернулася в Іваново. Але те місце, яке їй обіцяли, вже було зайняте, і її взяли в якесь професійне училище викладати дизайн. Точніше не скажу.

— Вона була одружена?

— Тільки через два роки їй удалося вийти заміж за одного розведенця. Він працював методистом в обласному управлінні освіти, і ніби непоганим до неї був Але ревнивий — патологічно. І вона змирилася, що забрати до себе доньку їй не вдасться. Та через роки, що встигли збігти, вона б вас і не знайшла. Бачите, я їй радила вкрасти посвідчення в когось з робітників ткацької фабрики і записати вас на ту особу. А вона виявилася нікудишньою крадійкою. Не змогла цього зробити. Через те не знала, як вас записали, на чиє ім’я. То як би вона шукала, кого?

— Ні, дорога моя, вона все зробила, щоб можна було знайти мене, — сказала Тетяна.

— Мене було записано на дівоче прізвище її матусі.

— Невже? — підняла брівки Тетянина співрозмовниця.

— Так, уявіть собі.

— Тим більше я не розумію, — по довгій паузі продовжила Неля Павлівна, — чого вона до Кості причепилася?

— Видно, образу на нього затаїла, вирішила провчити наостанок, — сказала Тетяна. — Він дуже хвилювався після їхньої розмови, боявся, що дитина виявиться народженою від нього. А в нього дружина теж не мед. І все-таки, ким був мій батько?

— Студент один. Женитися якраз збирався, з цього приводу й вечірку організували, на яку ми майже випадково потрапили. Ой, він тоді славився! От, наприклад, ви знаєте пісні Кирила Хабібова?

— Хто ж їх не знає? Знаю, звичайно.

— А з його мюзиклу «Моя чарівна пейзанка»? Хоч де там… Стільки часу зійшло.

— Це «Завбачливий та обережний…», «Село моє — обрій широкий…», «Відкрила осінь засіки…»?

— Саме ці. Знаєте?

— Атож.

— Так от їх написав ваш тато — Юрій Вспишкін.

Тетяна відкинулася на спинку крісла й закрила очі. Ось воно що! Ось від кого в неї оця дзвінка душа, оце щедре на відгук серце! Вона знала багато пісень цього композитора, ще в школі вони бентежили її, примушували пульс битися прискорено. І керівник їхньої самодіяльності розучував їх з учнями, і вони співали ці пісні на концертах. Тетяна деякий час сиділа так, поринувши в пригадування мелодій, прокручуючи в уяві їхнє звучання, ніби забула, де знаходиться і для чого сюди прийшла.

Неля Павлівна нагадала про себе.

— Мені час…

— Так-так, звичайно, я вдячна вам за розповідь, за бесіду.

— Тільки мені теж цікаво…

— Будь ласка! — відгукнулася Тетяна.

Вона вже не відчувала зневаги до цієї жінки, загалом порядної й чесної. А те, що не вельми розумна? Так з цього лиха її виручають здорові інстинкти.

— Як ви все-таки взнали, що Ліза — ваша мати?

— Випадково зустрілася з Костею, поговорили. Розпитайте у нього, він все вам з радістю розповість, — сказала Тетяна і вибачилася: — На жаль, я теж поспішаю. Ще раз дякую, — за цим вона встала й стрімко змішалась з натовпом на тротуарі.

— Може, дати вам адресу братів, бабусі? Вони всі живі, — кинула Неля Павлівна їй навздогін і побачила, що Тетяна хитнула піднятою рукою з боку в бік, мовляв, не треба.

8


Розкошували найдовші ночі, в московських широтах день взагалі не встигав продерти очі — тут владарював постійний сутінок.

— А попереду ще два тижні грудня… — проказала Тетяна, стоячи біля вікна й спостерігаючи за великими пластівцями снігу, що ліниво баражували в повітрі, не зважуючись падати під ноги перехожим. — Найтемніша пора. Як не пощастило, що світ знову відкриється перед Ігорем Свиридовичем у такий нецікавий час!

В кабінеті Коростеліна Михайла Світозаровича їх було двоє. Михайло Світозарович, доволі ще бадьорий геній хірургії ока, з залишками колишньої вроди, відкрито симпатизував Тетяні і намагався їй сподобатися. У них уже було все для початку справжнього роману: і довгі, докладні розмови про здоров’я Ігоря Свиридовича, й прогулянки під московськими зорями, і відвідини модного ресторану. Але капосна спокусниця вміла приймати залицяння і при цьому залишатися на відстані, ніби не помічаючи їх. От молодець! Ні, не стерва, а просто розумна й терпляча жінка, яка не бажає псувати стосунки. Як приємно, коли вона знаходиться поряд!

Сидячи за своїм робочим столом, Михайло Світозарович удавав, що зайнятий вивченням якихсь паперів, — насправді ж він просто зволікав і спідтишка поглядав на молоду жінку, милуючись нею, її вишуканістю, граційністю, природною красою.

— Навпаки, це добре, — після паузи проказав він, вміло ховаючи у байдужий тон свою схвильованість її присутністю, — вашому хворому ще довго буде протипоказане різке світло.

— Он як? — Тетяна повернулася до лікаря. — А в кіно показують: раз, два і знімай пов’язку — ура, ми вже зрячі.

— Так то в кіно. Найкраще, що ви зараз можете зробити для свого родича, крім того, що вже робите, звичайно, це якомога більше гуляти з ним на свіжому повітрі. От завтра ми знімемо пов’язки і приступайте.

— Я хвилююсь.

— Чого?

— Адже він мене ніколи не бачив. Якою він мене уявляв і якою я йому здамся зараз?

— Дитино, ви не можете не сподобатись!

— Не в цьому річ, — Тетяна розгнівалася на себе, що не вміє правильно висловити думку. — Я кажу про щось глибше. Адже в нього зараз руйнуватимуться устояні стереотипи сприйняття дійсності і створюватимуться нові, і я не хочу випасти з тієї гармонії.

— Приходьте завтра, і перше, з чого він почне нове знайомство зі світом, будете ви. Ми вже постараємося, якщо для вас це так важливо. Ви залишитесь його найчудовішим враженням. — Ні, це нечесно, я прийду пізніше.

Операції по відновленню зору Ігоря Свиридовича, яких їх було декілька, пройшли успішно, в усякому разі краще, ніж розраховувала Тетяна. У подальшому він хоч і змушений буде користуватися окулярами чи лупою, але тільки для роботи, а у повсякденні міг обходитися без допоміжних пристроїв. Зір, звичайно, не як у здорового, та й те для нього явилося подарунком долі.

— Не зловживайте роботою, — попереджав на останньому огляді Михайло Світозарович.

— Та захочеться ж інколи й газету почитати, й телепередачі подивитися, — клопотався хворий. — Чи не можна? А грати на музичних інструментах можна? І писати?

— Все можна, тільки читати й писати — обмежено, не більше двох годин на день і то з перервами на відпочинок. А телевізор дивіться хоч і годинами. Але як? Наприклад, іде кіно. Ви подивіться його хвилин десять, а потім просто слухайте, поглядаючи на екран лише зрідка, коли з’являються нові голоси чи точаться якісь події. Суть фільму ви зрозумієте, акторів побачите, а більше вам і не треба.

— Та телевізором я вже звик і без очей користуватися, а от працювати… Я так скучив за своєю роботою!

— Знайдете помічників, пристосуєтеся, — проказав лікар. — Ну і до нас інколи навідуйтеся, бажано щорічно проходити оздоровче лікування. Щасти вам!

В цей же день Тетяна і Ігор Свиридович по дорозі з лікарні відвезли Олега Володимировича на його нове помешкання і розпрощалися з ним.

— Спасибі, Таню, — дякував він при розставанні. — Ти дуже допомогла мені, підтримала у вирішальний час. Я встиг і відпочити, бо один хворий — це не робота; і владнати свої проблеми, і навіть підробитися.

Звісно, Тетяна була не з тих, хто використовує інших за свою посмішку, — вона оплатила його догляд за Ігорем Свиридовичем. Хлопець знайшов роботу і залишався в Москві, щоб не мати більше клопотів в Україні з наявністю чи відсутністю громадянства і не підставляти під ризик тих, хто допомагав йому долати ці труднощі.

— Передавай вітання Синельниковому і його мешканцям. Там живуть чудові люди!

— Ще будемо бачитися, Олегу, — сказала Тетяна. — Я часто відвідуватиму Москву, частіше, ніж ти уявляєш. Тому без зайвої сором’язливості завжди сповіщай координати свого перебування. Я колись розповім тобі, друже, як безмежно багато ти для мене зробив, і я ще не сповна тобі віддячила. З приємністю залишаюсь твоєю боржницею.

— Вітання Грицькові, він у тебе чудовий чоловік, просто знахідка.

Москва, що розгорталася перед Ігорем Свиридовичем за вікнами таксі, відрізнялася від тієї, яку він колись знав, як знала її тоді кожна пересічна людина. То була улюблена столиця великої держави, а тепер скидалася на Вавилон, де кожний живе сам по собі, намагаючись якнайбільше від неї відірвати. Радість і сум володіли ним: багато сталося змін, і не всі вони з розряду кращих, але загалом ми вистояли. Так ось заради чого він ризикував, за що воював, що відстоював, чому віддав частину здоров’я — щоб оці будівлі залишалися стояти і щоб люди ходили і говорили тут нашою рідною мовою. І полон його і поневіряння, виявляється, потрібні були для того, щоб зміцнів у ньому громадянин, щоб накопичилася в ньому злість і ненависть до ворогів, щоб на далеких рубежах у нещадних битвах він зумів виконати страшну й тяжку роботу, призначену йому долею. Ігор Свиридович поринув у своє нещасне минуле, яке тільки чіткіше й значиміше вимальовувалося на тлі сьогоднішнього дня.

А Тетяна сиділа поряд тихіше за мишу — не заважала своєму підопічному повертатися в покинутий колись світ. Її непокоїли зовсім інші думки й клопоти, і пов’язані вони були з їхнім щасливим майбутнім.

Машина перетнула Садове Кільце, занурилася в плетиво старовинних вулиць, нарешті виїхала на центральний проспект.

— Вулиця Горького, — зрозумів Ігор Свиридович, де вони знаходяться. — Ми їдемо на Курський вокзал, додому?

— Тепер це вулиця Тверська, — пояснила Тетяна. — Правильно, ми їдемо додому, але не на вокзал.

Та ось промайнув кінотеатр на Пушкінській площі, машина поминула Манеж, повернула праворуч, перетнула квартали, де кожна п’ядь являється історією, виїхала на Набережну, і скоро за вікном показалися куполи церков Кремля і Красної площі. Трохи втомлені розмаїттям вражень очі Ігоря Свиридовича не все схоплювали, і він потай прикрив повіки. Тетяна не повинна була помітити, що він відпочиває, адже вона намагалася зробити йому приємність. Нарешті невелика прогулянка по Москві закінчилася, вони повернули назад, ще раз прокотилися по Набережній, здається, проїхали по Арбату, знову перетнули Садове Кільце і зупинилися на Кудринській площі біля дуже гарного будинку — одного з семи знаменитих висоток, збудованих за часів Сталіна для передовиків виробництва і правлячої еліти.

— А, знаю: в одному з цих будинків розташовується МІД Росії, — тримав марку Ігор Свиридович, радіючи, що впізнає знайомі абриси, — в другому — готель «Ленінградський», далі, здається, готель «Україна» і… забув.

— Ну і не напружуйтеся, — заспокоїла його Тетяна. — Давайте руку, ми приїхали.

— Кривдно. Хочеться пам’ятати такі речі, а ти мене вже зовсім в утиль списала, — бурчав Ігор Свиридович, видобуваючись з машини. — Я ж іще загалом молодий чоловік.

— Пробачте, тоді запам’ятовуйте: МДУ, адміністративно-житловий комплекс на площі Красних Воріт, житловий будинок на Котельниківській набережній і оцей наш будинок.

— Наш? — перепитав Ігор Свиридович.

— Так, наш.

— Я вже нічому не дивуюсь, — сказав він, розправляючи плечі після сидіння в тісному салоні авто. — Коли чудеса закінчаться, попередиш мене. Гаразд?

— Не закінчаться, — пообіцяла Тетяна, розуміючи, що цей чоловік відчуває ніяковість за гарні умови, які вона йому забезпечила; не розуміє, звідки в неї взялися такі можливості, а розпитувати йому незручно. — Звикайте, тепер для вас це буде нормою.

Ліфт зупинився на потрібному поверсі, тримаючи Ігоря Свиридовича під руку, Тетяна підвела його до квартири.

— Ну, дзвоніть, — запропонувала йому урочисто.

— І що буде? — запитав Ігор Свиридович, не розуміючи, якої несподіванки ще чекати.

— Нічого, нам просто відкриють. Звикайте до самостійності в звичайних побутових діях.

Їм відкрила жінка поважного віку, і Ігор Свиридович зрозумів, що це хатня робітниця, тому привітався, слухняно віддав їй свій верхній одяг і пройшов за Тетяною в одну з кімнат.

— Це ваша кімната, відпочивайте, — ніби вони знаходяться в Славгороді, сказала Тетяна. — Бачите, тут є простора лоджія, але я вам не раджу виходити на неї. Холодно і взагалі у вас може запаморочитися голова. А ось телевізор і шафа з книгами. Можете подрімати на дивані. Я зараз скажу Вірі Олександрівні, щоб вона постелила тут. Вечеря о шостій. Що вам приготувати?

— Зовсім не те, що було на нашому хуторі, правда? — пожартував Ігор Свиридович, показуючи навколо себе. А потім додав серйозніше: — Таню, дитино, — при цьому у нього зволожніли очі. — Які в мене можуть бути побажання? Роби все як знаєш, а я поволі приходитиму до тями. Спасибі за все. Але для чого ти зняла таку дорогу квартиру?

— Заспокойтеся, це квартира моєї подруги, вона нам нічого не коштує. І ви розташовуйтеся, як вдома, без оглядки на будь-кого і будь-що.

На вечерю Тетяна приготувала печені шампіньйони з приправою зі смаженої цибулі з морквою і голубці з м’ясом і рисом в томатному соусі. Алкогольних напоїв не було — вона їх не визнавала за корисні, тим більше після такого тяжкого лікування, яке обом довелось перенести. А після їжі запропонувала насолоджуватися звичайними соками, тільки високого ґатунку. Знайти теми для розмови вдалося не зразу, адже старі, пов’язані з лікарняними клопотами, — відійшли. А говорити про повернення додому було нечемно, бо з боку Ігоря Свиридовича це б виглядало примітивною невдячністю, а з боку Тетяни — бажанням скоріше спекатися підопічного. Тому перекидалися репліками про те, що бачили на екрані телевізора, обговорювали новини, і почувалися дещо напружено. Обоє чудово розуміли, що Ігор Свиридович має безліч запитань до Тетяни, які йому дозволялося задати по праву присутності поряд неї. І відповіді на них вона могла б дати більш-менш розгорнуті, бо він завжди був надзвичайно делікатним у виявленні цікавості, а Тетяна — шанобливою у ставленні до нього, і ніколи не відмахувалася пустими побрехеньками.

Місток до бесіди, яка задовольнила б обох, виявився простим і безхитрісним, як усе велике й непідробне. І небезпечним, як будь-яка приховувана правда.

— Ти не нудьгувала сама у великому місті, поки я лікував зір? Тобі тут довгенько довелося заради мене томитися.

— Ні, я відвідувала театри і своїх знайомих, до речі, зустрілася з Нелею Потомакою. Пам’ятаєте Костю і його пошуки позашлюбної дитини Лізи Паперовської?

— Угу, — встромивши очі в стіл, мугикнув Ігор Свиридович.

І Тетяна відчула у тому звуці якусь небайдужу своєму співрозмовникові вагомість, ніби він весь час пам’ятав ту розмову і чекав, коли вона йому розповість про свої пошуки. Як вона могла не подбати про суто людську цікавість, абсолютно пробачну в його стані, коли фізичні резерви використовуються не сповна, коли жахливо звужує коло інтересів обмежений доступ до інформації, а брати участь у житті оточуючих людей потреба не щезла? Як вона могла бути до такої міри зневажливою, щоб не повідомити продовження нехай простої ситуативної історії, розпочатої в його присутності, причому за її власною гарячою ініціативою, що не могло не впасти йому в око? Непростимо, осудливо!

— Неля виявилася відчайдушною дівчиною і чуйною подругою, — розпочала Тетяна.

— Та ще й вельми вигадливою на те, щоб заховати у воду кінці своїх пригод. Уявляєте, вона підбила подругу, оцю саму Лізу, відвідати одну вечірку, а після неї — залишитися ночувати з шанувальниками, обраними кожною з них собі до пари. Дівчатка мали апетит нівроку собі, бо зазіхали на таких хлопців, як відомий тоді естрадний діячЮрій Вспишкін.

— Тобто, — перебив Тетяну Ігор Свиридович, — Костя не є батьком тієї дитини, так? Коли народилася дівчинка?

— Дівчинка народилася у вересні, а Костя розлучився з Лізою на початку серпня. Батьком дівчини є Юрій Вспишкін.

Раптом Ігор Свиридович скочив на ноги й заходився крокувати по кімнаті, він нервово м’яв руки, мимоволі здвигав плечима, коротше, вів себе дивно. Але не зважав на це уваги, бо буквально не знаходив собі місця. Здавалося, він зараз схопить своє манаття й подасться кудись щось з’ясовувати чи шукати.

— Як ти взнала про день народження дівчинки? Ти знайшла її? Де вона?

— Що вас стривожило? — запитала з щирим нерозумінням Тетяна.

Вона розповіла йому далеко не всі новини й збиралася повідати ще дещо, щоб хоч трохи облегшити той хрест, який несла. Чітко не знаючи, як це зробити, все-таки стреміла сповідатися бодай на відсоток. І ось зараз, відповідаючи на щойно поставлені запитання, мала змогу цілком непомітно й майже безпечно досягти цього. Але щось знову насторожило її: чи то була якась ненатуральна реакція слухача, чи внутрішній вартовий загальмував взятий нею розгін.

— Так, я знаю про доньку Лізи Паперовської і Юрія Вспишкіна, — сказала вона. — Але що толку? Це все — тіні. Сердешна Ліза Паперовська нещодавно померла, а Юрій Вспишкін загинув ще у вісімдесят шостому…

— Звідки це відомо?

— Про що?

— Про нього?

— Не знаю… Я десь чула, зрештою це було ще в дитинстві. Тому, може, я й помиляюсь.

— А їхня донька?

— У неї все гаразд, — раптом сказала Тетяна. — Має чоловіка, спеціальність, статки…

Ігор Свиридович набрав повні груди повітря, різко видихнув його малими порціями, роздуваючи при цьому щоки, мовляв, так-так-так, он воно що. Здавалося, він щось вивіряв у собі чи на щось одважувався. Але невдовзі те відчуття зникло, перед Тетяною знову опинився просто чоловік, зворушений чиїмись непростими долями, до яких мимоволі доторкнувся.

Однак час од часу він скоса поглядав на неї, випромінюючи світлу, якусь радісну недовіру. Він неначе завис у чеканні ще чогось, ще якихось слів, продовження казки про неймовірні збіги, зустрічі й події. І це було зрозуміло — ошелешення після перевтілення з сліпого чоловіка, загубленого в покинутому придніпровському хуторі, на благополучного й здорового чоловіка, який знаходиться зараз в одному з найкращих місць на світі, не проходить в одну мить. На це потрібен час.

На все потрібен час, — плекала свою тиху зажуру Тетяна, — і пояснення, — додала собі подумки вона. Інакше Ігор Свиридович так і не зрозуміє, що насправді потрапив у казку і має право на всі дива, які з ним відбуваються. Він просто сприйматиме подальше так, що його хтось облагодіяв, і псуватиме собі характер від постійного відчуття приниження. Ні, дорога моя, він на таку жорстокість не заслуговував.

Але що вона могла пояснити Ігорю Свиридовичу, загалом чужій людині, як на офіційний погляд? Що вона виросла без батьків і що їй завжди їх не вистачало, що їхнє з Любов’ю Петрівною ставлення до неї розтривожило її, зачепило давно готові до відгуку струни, обдало її давно очікуваною ілюзією, що вона знайшла своїх рідних? Як сказати про те, що вона ввійшла в пору, коли хочеться опікуватися кимсь, взяти під захист дорогих серцю людей, пестити їх і робити щасливими, і про те бідне серце, яке невпинно шукає їх десь поблизу себе, прагнучи розкритись їм і боячись помилитися? Все це жіноча сентиментальність, якій не місце в нинішньому раціональному й жорстокому світі і яку вона не шанувала, вважаючи ознакою слабкості. Діло — роби, слину — не розпускай! — наказала вона собі. І взагалі — час відпочивати.

9


Ранок наступного дня розпочався безгрішним сяйвом сонця, прозорим повітрям, легко паруючою над землею імлою, як буває тільки ранньої весни, коли всі сніги вже сходять і несміливо наступає перше тепло. Навіть безхмарне небо голубіло якось не по-зимовому ясно, й хрусткий морозець вписувався в загальну картину, не псуючи оманливі відчуття, що настає оновлення. Таке рідко буває в московських груднях.

Цей день Тетяна й Ігор Свиридович мали ще провести в Москві, а назавтра від’їжджати додому, в Славгород. Якихсь конкретних задумок у Тетяни не було — відвідувати театри й музеї її підопічному було ранувато, як і навантажуватися будь-якими сильними враженнями, не тільки зоровими. Він ще не окріп фізично після операцій, не вжився заново в давно забутий спосіб життя зрячої людини. Тому вона після сніданку знову вибрала для нього необтяжливу автомобільну прогулянку по Москві і ближніх околицях.

Спочатку вони проїхали в Ізмайлове, де вийшли й прогулялися навколо Мостової вежі, а потім проїздом оглянули деякі архітектурні реліквії, зокрема церкву Святої Трійці на Грязях, Храм Христа Спасителя, церкву Козьми й Даміана на Покрівці, побували також на Патріарших Прудах і на площі Європи, милувалися всім, що траплялося дорогою. Але оскільки просили водія вибирати найменш завантажені транспортом маршрути, то і не мали чіткого плану відвідувань визначних місць.

Поїздка проходила в мовчанні, бо над ними тяжіла вчорашня бесіда — своєю багатозначністю і незавершеністю. І обоє розуміли, що завершити її так, як прагне того вибаглива й капризна душа, не можна. Хоч обом хотілося виговоритися, вилити з себе задавлений біль і застарілу скаргу, але цю спокусу вони легко переборювали в собі, до чого давно звикли. Пекельнішим було відчуття, що проявлена ними сила волі й стриманість шкодить іншому, і саме воно позбавляло спокою. Ігор Свиридович усвідомлював, що дуже зобов’язаний Тетяні за її клопоти про нього і мусить підставити їй плече там, де може. Щось її непокоїть, щось примушує супити брівки й прикушувати язика там, де вона воліла б щасливо пощебетати. А він — ні пари з вуст. Ні, треба дати їй шанс позбавитися того, що її гнітить. Тетяна ж з неменшою мірою каралася тим, що своєю мовчанкою ставить Ігоря Свиридовича у двозначне становище чи зубожілого родича, чи своєї ляльки.

Пусті ввічливі фрази, якими вони зрідка обмінювалися, почали віддаляти їх одне від одного, і довіра, з таким трудом досягнута в спільній боротьбі за виживання, — найцінніше надбання і найважчий подарунок долі — почала зникати, руйнуватися їхніми власними зусиллями.

— Завтра ми будемо в дорозі, — сказала Тетяна, коли вони відпочили після обіду і знову сиділи у вітальні перед телевізором.

— І навкруги будуть чужі люди, — додав Ігор Свиридович. — А мене мучить одне запитання, і я не зможу задати його тобі.

— Може, задасте його вдома, якщо вас зараз щось стримує?

— Вдома тим паче я його не задам, — сказав Ігор Свиридович і, побачивши запитальний погляд Тетяни, додав: — Є причини.

— Нам ніщо не завадить поговорити сьогодні.

— Тоді скажи, для чого тобі знадобилося займатися клопотами Кості, шукати Лізину доньку?

— Мені нікому це сказати… — почала Тетяна. — Я опинилася в складному становищі, і втратила спокій звідтоді, як з’явився оцей Костя. Я тоді одразу зрозуміла, що йдеться про мене. Справа в тому, що… я її донька.

— Ти??? Ти… Лізина донька. А чого дивуватися? Я це ще тоді це запідозрив, — видихнув із себе ощасливлений чоловік.

— Згодом я подзвонила Кості і він мені дещо повідомив, що зліквідувало будь-які сумніви, зокрема він сказав, що Проталіна — це дівоче прізвище Лізиної мами. Ну, а Неля розказала про тата. Отак.

Тетяна спитуюче подивилася на слухача, на якому тепер не здригнувся жодний мускул. Вона була в захопленні від цього, розуміючи, яка неординарна людина сидить поряд неї.

— Кажіть, — коротко сказала Тетяна.

— Про що?

— Не зважуєтеся? Гаразд, тоді я продовжу. Ви самі помітили, що у мене було тут доволі вільного часу. Отож після розмови з Нелею, я згадала вашу реакцію на розповідь Кості. І це змусило мене піти в бібліотеку й продивитися підшивки старої періодики, де є фото успішного Юрія Вспишкіна. Я була в навчальному закладі, який він закінчив, і ознайомилася з його особовою справою. Я відвідала кіноархів документалістики і кіновипусків новин тих років. Я досконально вивчила зовнішність і манеру поведінки молодого Юрія Вспишкіна, його жести й пластику, взнала про його характер, уподобання й таке інше. Мені неважко було підключити фантазію й уявити, яким він може бути зараз, як виглядати, що робити, якщо, звичайно, він живий.

— Чим ти пояснювала таку цікавість до цієї постаті? — занепокоївся слухач.

— Тим, що пишу дослідження про його творчість. Не хвилюйтеся, я маю лист-клопотання про сприяння мені у цих пошуках. Я запаслася ним через своїх знайомих з МДУ. Є в мене такі знайомі.

— Ти вмієш тримати язик за зубами? Бо я хочу бачити живими тебе й свою дружину.

— Хіба ви не переконалися в цьому?

— Я і є Юрій Вспишкін. А відтак ти — моя донька. — Тетяні здалося, що зараз вона втратить владу над собою, вчинить якусь слинтяйську дурість, але зусиллям волі вона примусила себе стримуватися. Адже наразі прозвучало те, про що вона знала майже на сто відсотків. — Так, виходить, я твій батько, радій чи плач, але не осуди — так сталося, — сказав Ігор Свиридович. — Пробач.

Ще ніколи Тетяна не прокручувала в думках своє життя з такою швидкістю, ще ніколи не знаходила так багато відповідей на запитання, котрі довго здавалися їй безнадійними. Ні, доля таки милостива до неї.

— Як ви розумієте, я про це здогадалася. Але не хвилюйтеся, — сказала Тетяна, говорячи останні слова більше для себе. — Все дуже добре, — тепер вона скочила на ноги, а потім засміялася, що їхня розмова починає скидатися на якусь недостойну сильних людей мелодраму, і знову сіла. — Я мусила б раніше зрозуміти, що ви брали участь у бойових діях, де й отримали поранення. Це ж так?

— Так, я згодом тобі все розповім.

— Потім, потім. Значить, звідси й ваше несправжнє ім’я. Я молодець, я знайшла вас…

Ігор Свиридович зберігав спокій, здавалося, він не переймався тими емоціями, що володіли Тетяною.

— Про твоє існування я нічого не знав. Але у нас з дружиною була своя донька, роком молодша за… за тебе, Таню. Ми її… тобто через наші неприємності ми втратили зв’язок з нею, і не знаємо, де вона є і як склалося її життя. І знову ж через необхідність приховувати своє справжнє ім’я не можемо розпочати її пошуки, не можемо самі ризикувати і заради свого батьківського егоїзму наражати її на небезпеку, — говорив Ігор Свиридович. — А тепер ти — моя щасливо знайдена неочікувана позашлюбна дитина — знаходишся поряд, ти взяла нас під своє крило, а друга моя донька, може, десь микається в горі-нещасті. Любов Петрівна, як узнає щойно виявлену нами з тобою правду, не простить мені. Але це півбіди, головне, що вона зведеться нанівець.

Тетяна подивилася на нього, наче вперше побачила. Так, він звичайна людина, з плоті й крові, йому болить те, що й іншим, він розривається між давнім бажанням знайти свою рідну дитину й страхом наразити її й себе на небезпеку, розкривши своє справжнє ім’я. Адже були дуже вагомі підстави його змінити. Це ж тортури, з цим не можна жити, він не витримає! І тільки тому, що вона чистоплюйка, причому вибірково: для себе збрехати можна, а для рідного батька — зась, тут на заваді стоїть її сумнівна чесність. І Тетяна зважилася.

— Тату, рідний, ви не дослухали. Я молодець, бо знайшла вас… з мамою.

— Як? — Ігор Свиридович зблід, і Тетяна по-справжньому злякалася.

— Триматися! — прикрикнула вона. — Ми ще на фронті! — продовжила жартівливо, коли побачила, що її тато потягся до склянки з водою, відпив ковточок і опанував себе.

— Про що ти кажеш? — він звів на неї благальний погляд, як на ікону.

— Я Уля, тату.

— А Таня де? — розгублено запитав Ігор Свиридович, не бажаючи втрачати ні крихти щастя, наче вона зобов’язана була знати все про всіх.

Але ж вона-таки дала зрозуміти, що знає про Тетяну, про її матір, дату народження. То мусила казати правду до кінця.

— Що ж, у моїй шафі теж є свої кістяки, — сказала вона, вставши й ніяково посміхаючись. — Я привласнила Тетянине ім’я, бо змушена була уникати небезпеки, яка мені загрожувала від одного чоловіка. так сталося. Але тепер той чоловік знак. Вибачте і ви мені. Таня загинула в тій автоаварії, після якої я приїхала до вас лікуватися. Вона лежить на славгородському цвинтарі під коротким ім’ям Галина. Слухайте, як все було, — і вона довго розповідала йому про себе, про те, як здогадалася, що її хтось веде по життю.

Вона казала, що це сталося тоді, коли в неї вкрали гроші і документи і на її горизонті виник В’ячеслав Омелянович Бурцев, запропонувавши у зв’язку з цим змінити прізвище.

— Це був дві тисячі перший рік? — перепитав Ігор Свиридович. — Молодці хлопці! Якраз я потрапив у вир бойових дій і став персоною, особливо небезпечною для своїх рідних. От вони принагідно й подбали про нове ім’я для тебе. Але як вчасно тебе пограбували, моя дівчинко! Що не кажи, а інколи таке горе грає нам на руку, — рідів він далі. — Так ось як його звати — В’ячеслав Омелянович Бурцев. Цей чоловік, очевидно, спеціально супроводжував тебе у поїздці до Москви, він мав таке завдання від моїх товаришів. Але я нічого про це не знав.

— Так, я, звичайно, теж всього не розуміла, але те, що на моєму горизонті цей чоловік з’явився не випадково, згодом все-таки второпала. А потім, як варто припустити, по зарані обміркованому плану знайшовся і мамин дядя Георгій Аполлонович Фінтіктіков.

— Он як?

— Коли з нього зажадали викуп за вас, він відразу погодився і почав розробляти план операції. Але ви з мамою встигли втекти з полону, і бандити не змогли представити йому докази, що ви живі. Тоді всі й вирішили, що вас стратили. Але бандити, відчувши великі гроші, від дяді не відставали, і він змушений був переховуватися в еміграції. А скоро за тим, не витримавши натиску горя, померли мої бабусі, і мене здали в школу-інтернат. Через своїх знайомих дядя опікувався мною, але дуже обережно.

— А зараз він де?

— Немає, помер. Але оце все, — Тетяна розвела руками, — його спадок. Він заповів мені все, що мав. Так що вам з мамою більше немає про що клопотатися.

Назад поїзд не їхав, а повз — так здавалося зачудованому Ігорю Свиридовичу, якому не терпілося ощасливити свою любу Надійку, тобто Любов Петрівну. Нічого не вдієш, ці імена вже назавжди приросли до них, як ім’я Тетяна приросло до Улі.

— Але це я тільки на Україні самозванка, — заперечила Тетяна. — Можна було б відмовитися від життя під двома личинами, все відкинути й забути, виїхавши в Москву під своїм справжнім ім’ям і зі справжнім паспортом на ім’я Улити Геннадіївни Омахіної, бо на нього оформлена дідова спадщина. Але ж Грицько… Він — моя половинка, а наш шлюб зареєстровано на Проталіну Тетяну Іванівну. Жах!

— Коротше, ти — аферистка, — пожартував Ігор Свиридович. — А чим займатиметься таємна спадкоємиця одного з найстаріших олігархів Росії, страшенно заможна пані з вищого світу Москви в далекому українському селі Славгороді? Чи не буде їй там нудно?

— О, там у нас сила-силенна роботи, тату! — засміялася Тетяна. — Почнемо з того, що збудуємо гарний дім для одиноких людей похилого віку, і цим отримаємо прощення за свої гріхи.

— Згоден. А потім?

— А потім будемо допомагати їм жити, адже це найвище щастя — бути корисною для тих, хто тобі довіряється.

Дивно, — подумав Ігор Свиридович, — вона ще така молода, а вже зрозуміла сенс життя, це неймовірно.

— Ти зазнала багато труднощів, так? — він запитав те, про що вже здогадався, але йому подобалося слухати свою доньку — розумну і щиру. А ще — щедру на відвертітись.

— Довелося…

— Який же ти висновок зробила з пережитого?

— Висновок? — перепитала Тетяна здивовано. — Ніякий, треба жити.

— Зрозуміло. А як жити, доню?

Тетяна замислилася, мимоволі вертячи в руках серветку. Вихоплене з її грудей зітхання свідчило, що вона чимало могла б про те сказати, але не все варте узагальнення. Вона шукала найлаконічнішу відповідь.

— Я зненавиділа пристрасть, будь-яку, навіть найніжнішу. Це пагуба.

— Але ж без неї неможливо жити! — сплеснув руками Тетянин тато. — Як же без пристрасті кохати, займатися улюбленою справою?

— Саме без пристрасті, — вперто повторила Тетяна. — Бо я навчилася розрізняти в людях і речах душу і любити її.

— Душа… — багатозначно проказав Ігор Свиридович, похитавши головою, і нарешті вдовольнився бесідою.

До людей підступав Новий рік, і кожен, не віддаючи тому звіту, підводив підсумки пережитого і накреслював собі подальші плани. Наші герої не були винятком з цього правила, і зараз, коли в їхній бесіді запанувала мовчанка, вони обоє солодко мріяли про майбутнє.

2003–2008 рр.

Дніпропетровськ — Місхор